Смачненьке для захисників - від коропських волонтерок

Добавить новость

Воскресенье, 21 Августа 2022 13:18  |  Просмотров: 2816

Аби наші армійці ситими були, смачно обідаючи в окопі чи бліндажі, згадували домівку, коропські жінки Оксана Тептюк і Тетяна Назарчук зранку й до пізнього  вечора печуть, сушать, консервують. Їхню надзвичайну ініціативу підтримало немало людей: хтось - продуктами, хтось - коштами, а дехто - вдягнув фартух і став до плити.

Волонтерського стажу - 8 років

Новий світанок майже кожного українця починається з новин: по телевізору, радіо чи з інтернету. А що нового? Скількох рашистів уже знищено? І які успіхи наших воїнів на лінії фронту? Часто, щось почув­ши із цих новин, радіємо, але ж нерідко і слізьми вмиваємося. Проклинаємо війну і тих, хто прийшов на нашу землю вбивати. Та хіба плачами і прокльонами можна щось змінити? Звісно, що ні. Треба зробити все, щоб цю російську нечисть якнайшвидше вигнати із нашої землі. І у кожного у цій війні своя роль: хтось зі зброєю у руках відстоює нашу незалежність, а хтось «воює» в тилу.
Оксану Тептюк добре знають не лише на Коропщині. Вона - волонтерка із со­лідним стажем. Ще із 2014 року активно готувала, смажила, пекла на своїй кухні і передавала захисникам на схід країни. А її сушені борщі стали справжнім порятунком для тих, хто сидів в окопах.

До речі, те, що Оксана Тептюк - волонтерка, у перші дні війни ледь не зіграло з нею злий жарт.

- 25 лютого. Дзвонить телефон:
«Добрий день. Ми із села БудИще. Ми зна­ємо, що ви допомагали армії. Наші хлопці зараз відправляються воювати. Скажіть, де у вас це все зберігається, ми приїдемо і візьмемо». Мене зразу насторожило слово БудИще. Так наголос у нас ніхто не ставить. Та й говорила людина не сільська, відразу чутно було. Кажу, нікуди їхати не треба, ми так не працюємо. Кажіть вашу адресу, приїдемо ми, бо ж нам треба і фотозвіт зробить, що і кому дали, - розповіла Оксана Михайлівна про дивний дзвінок.

Що і хто рознюхував, можна лише здо­гадуватися. Але, як-то кажуть, не на ту натрапили. Після цього більше підозрілих дзвінків не було. Хоча, коли Оксана бала­кала зі своїми колежанками-волонтерками із Чернігова, то і вони про подібні розвід­увальні дзвінки розповідали.

- Я активно готувала посилки з гостин­чиками на передову з чотирнадцятого по дев’ятнадцятий рік. А потім перестала, бо ж потреба зникла - їжею хлопців нормально забезпечували, - розповідає Оксана Михай­лівна. - А коли ж почалася повномасштабна війна, знову у роботу включилася. Дещо готувала і допаковувала сумки знайомих хлопців, котрі на війну їхали.
Звісно, дзвонили до пані Оксани за цей час знайомі і цікавилися: мовляв, чи й нині вона готує смаколики і передає на пере­дову, як це робила з чотирнадцятого року.

- Усім треба було пояснювати, чому не займаюся. А все тому, що коли я мала роботу, зарплату, то було легше це робити, бо ж можна було виділяти якусь суму, аби купити продуктів. Зараз я - безробітна. І самотужки потягнути приготування про­дуктових передач не зможу, - пояснює волонтерка. - А кілька тижнів тому дзвонить телефон, чую: «Добрий день, я Тетяна Назарчук, мені сказали, що вам можна подзвонить, бо я хочу щось робить, а не знаю, як і що».
Оксана Михайлівна і їй спочатку по­яснила фінансову складову цієї справи, мовляв, аби цим займатися, гроші потріб­ні, продукти. На що Тетяна відповіла, що обдзвонить знайомих, запитає, хто і чим зможе допомогти. По суті, ось цей дзвінок і запустив кулінарне волонтерство у Коропі.

Сушарки ввімкнені майже цілодобово

Хоча Оксана і Тетяна працюють в тандемі, але кожна на своїй кухні, у себе вдома. Тому «гостювати» у них довелося по черзі. Приміром, будинок в Оксани Тептюк - це суцільний волонтерський штаб. На кухні - ріжеться, смажиться, печеться, в іншій кімнаті - сушиться, ще в одній - зберігається, у четвертій ще й швейна майстерня, бо ж ще й панамки вона шиє для захисників. Як жартує сама Оксана - Калуш камуфльований.

- А що ж ви сушите?
- І овочі, і фрукти. Дві сушарки - під на­вісом на вулиці. Одна - у хаті. Аби всі три в хаті були, то у нас би градусів сорок тут було, - говорить. - Зараз сушку заготовля­ємо. Плануємо робити пакетовані набори: борщі, розсольники, плови.
Уявіть собі щодень пані Оксана замішує тісто на 5-10 кілограмів борошна. Готову випічку, а це 40-60 пиріжків, - у морозилку. Так завжди є запаси і в разі швидкої від­правки можна напакувати коробки, та й заморожене краще дорогу переносить, не так швидко псується.

- Коли є щось готове, то не треба бігати з великими очима і думати, що ж його робити, за що братися у разі швидкої відправки. Бо було у нас і таке. Дзвонять увечері з Чернігова знайомі волонтери і кажуть, що завтра вранці «Айдар» відправ­ляється у дорогу. Питають, чи допоможу їм продуктів напакувати. А їх сорок чоловік, уявіть! Стривожена дзвоню Тані. Вона своїм сусідам, кумам. Усі печуть-смажать. Я замісила дві миски тіста. Повитягала з
морозилок усе, що тільки можна. До ранку справилися. Напакували. І о п’ятій ранку маршруткою до Чернігова відправили. Тільки чотири мішки наших пиріжків по­їхали з «Айдаром», - про екстремальний дзвінок розповіла пані Оксана. - Тож аби такого не було — запасаємося.

Щось жінки передають маршрутками, дещо знайомими, котрі їдуть попутно влас­ними автівками. «Новою поштою» посилки теж відправляються.

Про сушений борщ і не лише

- Мене ще в чотирнадцятому році одна коропчанка запитувала, для чого це борщі сушити, коли можна так само хлопцям передати по мішку овочів і хай варять. Я ж пояснюю: «Ось уявіть, вони вдесятьох ховаються у тісному бліндажі. Куди їм ще пхати ті сітки з капустою і морквою! А якщо передислокація: хто за собою буде ті сто кілограмів овочів тягати. Інший момент: овочі псуються, гниють. Та й щоб приготу­вати той борщ, потрібно немало часу. Бо ж овочі треба почистити, натерти, а потім ще й зварити. А сушений борщ лише треба вкинути у киплячу воду, і вже за 20 хвилин він готовий», - пояснює Оксана і додає, - тільки картоплі треба туди скришити, бо у борщовому пакеті її нема. А все тому, що коли її сирою сушити, вона скляною стає, недоброю. А якщо її варити, то й інші овочі теж варити треба, а потім все сушити.

- А чи відрізняється борщ за смаком: зі свіжих і сушених овочів?
- Звичайно, це як варити компот із сві­жих фруктів чи і з сушки: смак різний, але кожен по-своєму смачний. Хоча, якщо роз­сольник варити, то взагалі не розрізнити, зі свіжих продуктів чи сушених це зроблено.

Коли Оксана Михайлівна за борщ розповідала, в голові думка майнула: а як же обраховується, скільки і чого треба в той пакетик накидати, щоб борщ смачним і наваристим вийшов. Відразу і відповідь у голові намалювалася: в інтернеті можна все знати, тим паче і пропорції сухого борщу. Ага. Не вгадала. Оксана сама екс- периментувала-чаклувала, розраховувала і прораховувала.

- У 2014 році такі сухі заготовки на всю Україну робило дві-три людини. Тож було просто ні в кого поради спитати, - розпові­дає. - Мені дали номер телефону чоловіка- грузина з Чернігова, сказали, що він овочі сушить для плову. Тож, може, допоможе. Подзвонила, питаю: «Що і як робить, під­кажіть». На що він мені відповів: «їсти готовить умієш? Ось уяви, що ти готуєш не із сирих овочів, а і з сушених. Бери і рахуй». Оце і всі поради отримала. Тож ставила на плиту 20-літрову каструлю, наливала туди 10 літрів води і все, що вкидала, зважувала, записувала, обраховувала.
До пакетику із борщовою сумішшю Оксана обов'язково сіль-спеції додає. Це ще й для того, аби жодна комашка там не завелася. Деякі борщі суто пісні, з грибами сушеними. Інші ж розраховані, щоб туди додати консерву, кільку у томаті, наприклад. Хоча розповідали хлопці, що навіть без консерви і картоплі, такі борщі смакують.



На фото Тетяна Назарчук



На фото Оксана Тептюк

Щоб волонтерська кухня працювала, потрібні гроші

Після того, як люди дізналися, що жінки смаколики для захисників готують, несуть цукор, олію, смалець, борошно, овочі-фрукти... Тільки готуйте. Завдяки небайдужим - є з чого готувати. Але ж фінансових витрат усе одно багато. Бо ж працюють і сушарки, і морозилки, на газу все смажиться-печеться. А як же тільки останнім часом здорожчали і зіппакети, у які сушені борщі пакуються, і пакети для вакууматора! І на все треба гроші.

Дві сушарки - Оксанині. Третю купили на зібрані гроші. Ще й вакууматор при­дбали. Тож вакуумують сало, ковбаси. Так краще ці продукти зберігаються і не псу­ються дорогою. Була мрія автоклав купити. Але лиш озвучили мрію Галині Мисник, як за годину цей пристрій для консервування стояв в Оксаниному дворі. Разом із цим пристроєм ще й круп, банок, ягід привезли. Вдячні жінки за постійну фінансову під­тримку Олені Шостак, Вікторії Дроб‘язко, Олексію Дашевському.

Овочі на борщі сушаться, на чай - м'ята-меліса і ягоди. Варення консер­вується, огірки соляться, пироги і вафлі печуться, м'ясо в автоклаві готується, сало коптиться.

- А сало-м'ясо де берете? - цікавлюся.
- Сало і купували, і знайомі давали. М'яса, пів корови, Лукнівське сільгосппід­приємство дало. Тож тушонок уже наробили, - розповідає пані Оксана.

- Добру справу робите. Велику. Потріб­ну. Але ж колись і свої, домашні, справи треба робити. Як встигаєте? І звідки енер­гію черпаєте?
- Мені мої хлопці допомагають не лише з домашніми справами, а й із цими переда­чами. Наприклад, на чоловікові - коптиль­ня. Син - ягоди завжди вибере, нарве. Ро­боти я не боюся. Навпаки без діла сидіти не можу. А ось морально, психологічно важко буває. Але як тільки подумаю, як важко тим хлопцям і дівчатам, котрі на передовій, а я тут надумалася сирість розводити. Е ні, думаю, хватить нюняти, за роботу треба братися. Бо ж сьогодні кожен - або в ЗСУ, або для ЗСУ: можеш - бери зброю і воюй, ні - то всіляко допомагай.

Підтримка від кожного — важлива

Тетяна Назарчук чесно зізнається, що, взявшись за приготування гостинчиків для військових, їй стало спокійніше і легше на душі. Чому? Бо ж чи не з першого дня війни вона очікувала, що у громаді створиться кулінарний штаб, де кипітиме робота на кухні і готуватимуться передачі на фронт. Час ішов і нічого. Хотіла сама почати го­тувати, але що і як робити, не знала, бо ж не варилася у цьому ніколи. Та дзвінок до Оксани змінив усе: жінки на пару взялися до роботи.

- Розумієте, в інших громадах уже дав­но смажать-готують і передають нашим захисникам. У нас це нікому виявилося непотрібним. А хочеться, щоб усе навпаки було. Чим швидше наші люди зрозуміють, що в країні війна повсюди, а не десь там, що не можна сидіти склавши руки, тим швидше ми здобудемо Перемогу, - на емоційній ноті розпочала розмову Тетяна. - Коли ми з Оксаною почали готувати для захисників і люди про це дізналися, нас підтримало немало небайдужих земляків. Правда, хотілося б, щоб їх більше було, але поки маємо що маємо. А ще знаєте, помітила, що чим люди скромніші, про­стіше живуть, тим більше вони віддають, діляться. А якщо ще в цих людей хтось із рідних на фронті, то вони й взагалі готові останнє віддати. Ось, наприклад, матір загиблого воїна з Поліського Олександра Михайлівна Мельник щотижня нам щось передає, готова все віддати, аби лиш це допомогло війну зупинити, щоб більше ніхто не гинув. Та для більшості, склалося таке враження, - війни нема, або вона десь там, далеко.

Несуть продукти і коропчани, переда­ють і з сіл: хто чим багатий. Але окрім того, з чого готувати, завжди потрібна і тара - півлітрові і літрові банки.

- Готуємо з Оксаною, а я їй і кажу: «А може, це все і не знадобиться?». А вона мені: «Дай Боже, щоб так і було. Не зна­добиться на фронті, то в госпіталь якийсь віддамо.» Але поки війна - усе треба. І мабуть, ще довго треба буде. Бо ж вона сьогодні-завтра точно не скінчиться. Тож мусимо готувати і працювати заради тих, хто нас боронить. З чоловіками знайомими з передової нещодавно спілкувалася. Питаю: «Що ви, як?» Кажуть, що вже десять днів хліба не бачили. Усіх зайців в окрузі перестріляли, аби було що їсти. Бо їм уже певний час продуктів підвезти не можуть... Наплакалася я тоді. Вони ж мають думати про те, як їм воювати, а не де їм їсти зна­йти. Тож наша мета, щоб якомога більше захисників ситими були.

Ці передачі з гостинчиками військовим - це ж не лише, щоб фізично підкріпитися. Ці випічка, борщі, тушонки - це ще й для підняття бойового духу. Щоб захисники та захисниці відчували, що про них думають і переживають, щоб знали, що вони недарма ризикують своїми життями. А надзвичайну кулінарну ініціативу двох коропських волонтерок маємо підтримати, допомогти. Бо сьогодні у нас у всіх одна мета і мрія - ПЕРЕМОГА!

Джерело: газета “Нові горизонти”, Ірина БОРОВСЬКА Фото авторки

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: