Війна розлучила Сашка Радчука із мамою і сестрою та знову з'єднала з бабусею
Одинадцятирічний хлопчик із українського Маріуполя потрапив у полон до окупантів і був вивезений до Донецька. Там йому лікували поранення, яке самі окупанти і завдали. А в цей час по цей бік кордону його бабуся із Дружби шукала виходи, як забрати онука.
Людмила Сірик з онуком Олександром
Для Олександра Радчука війна розпочалася у легендарному місті Маріуполі, де він жив із мамою Сніжаною та її новою сім’єю: чоловіком і трирічною сестрою Вікою. Вітчим Саші - військовослужбовець. Служив у нашій Дружбі, де познайомився із Сніжаною. Згодом одружилися. Потім тут контракт закінчився і вони виїхали у Донецьку область, де він продовжив військову службу.
Сім’я винаймала квартиру поблизу заводу ім. Ілліча. З початком воєнних дій вітчима призвали на війну. Вони залишилися із його рідними, що приїхали до них з-під Донецька.
Спочатку було чути далекі вибухи, але поступово обстріли посилювалися і ставали все ближче. Зникло світло, газ, вода. Родина через обстріли переселилася до сусіднього підвалу, де прожила цілий місяць. На вулиці на мангалі готували їсти, а за водою ходили на завод ім. Ілліча. Продуктами із мешканцями ділилися українські захисники, які були на заводі.
24 березня Саша із батьком вітчима пішли шукати воду на заводі і тут почався обстріл.
- Ми заховалися між гаражами. Як стихло, Коля (брат вітчима. - Авт.) збігав подивився, чи цілий наш будинок. Він був цілим. А я побіг до сусідки, де спала Віка, щоб бути разом. Як біг сходами на другий поверх був новий приліт. Щось як бабахнуло. Я злякався, заплющив очі. Розплющую, а скрізь пилюка, нічого не видно. І біля ока дуже пече. Ну, мама витягла там щось. А як припинився обстріл нас посадили у «буханку» і вивезли на завод у госпіталь. Нашого будинку уже не було.
Сашко розповідав про діда-сусіда, якому ногу відірвало вибухом і якого теж забрали у шпиталь. Виявилося, що дитину поранило осколком від міни. Рану промили і лікували. На щастя, був лише сильний удар і зашивати не довелося. Але лівим оком спочатку практично не бачив.
Мама при госпіталі розносила пораненим їсти.
Через кілька днів завод оточили ДНРерівці і госпіталь здався у полон. Разом із ними потрапили до рук ворога і цивільні, зокрема Сашко із матір’ю. Документів при них не було, у телефонах всі документи і фото вони теж видалили. Він говорить, якби були документи, то, ймовірно, його із мамою у фільтраційному таборі у Безіменному не розлучили б. Сюди їх привезли разом із полоненими та ще однією цивільною жінкою. За хлопчиком приїхала жінка із Новоазовської служби у справах дітей і забрала до лікарні. Так їхні шляхи із мамою розійшлися. А далі його переправили у Донецьку обласну лікарню.
ЧЕРЕЗ ІНТЕРНЕТ ЗНАЙШОВ БАБУСЮ
Хлопчик жив серед чужих людей, тому вирішив шукати бабусю Людмилу Сірик із Дружби. Попросив у сусіда по палаті телефон і через соцмережі таки знайшов.
- Та нічого складного, - каже малий ерудит. - Я ж знаю її ім’я, прізвище, а у фейсбуці знайшов її номер телефону. Пізніше через волонтерів мені передали телефон і я бабусі дзвонив.
Звістка, що Саша знайшовся, була для жінки як грім серед ясного неба. Куди бігти, що робити так відразу і не розуміла, але, що там дитину не залишить - вирішила твердо. У жінки була купа запитань без відповідей і тоді вона пішла за допомогою. Спочатку до своєї депутатки Лариси Реус, голови профспілки Валентини Однолько. Ті порадили звернутися у міську раду. Там теж її уважно вислухали і обіцяли допомогу.
На рівні громади та району жінці допомогли підготувати необхідні документи та оформити опіку над онуком, бо інакше його б не віддали. Зробила закордонний паспорт для виїзду за межі країни.
А через радницю Президента вирішували питання щодо поїздки на окуповану територію. Номер її телефона надали після дзвінка на урядову лінію з питань пошуку людей.
У Києві її координували одні люди, на окупованій території інші. А Людмила Сірик все дзвонила у лікарню і просила медиків нікуди її онука не віддавати, бо уже їде за ним. Тут він був після виписки. З таким же проханням зверталася й до працівників Донецької служби у справах дітей, які приходили до хлопчика у лікарню.
- Будь ласка, не віддавайте нікуди онука. Я уже скоро буду і заберу його до себе, - благала вона по телефону. Їй відповідали, що почекають, але жінка все одно боялася, що може трапитися інакше.
Дорога виявилася довгою: за чотири дні проїхала тисячі кілометрів. Їхали через Польщу, Литву, Латвію. Поверталися так само автобусом.
ДОРОГА ДОДОМУ
У дорозі автобус зупиняли на блок-постах для перевірки. Окупанти доскіпувалися до всього. Особливо на зворотному шляху. Відібрали у Людмили телефон і довго перевіряли його вміст. Тоді випитували, хто за люди у її контактах. Чомусь звернули увагу на номер телефону її племінника, військовослужбовця, та ще однієї її колеги. Людмила сказала, що то племінник, а інший номер, то онуки. Говорить, разів із п’ять поверталися до цих контактів. Тоді запитували про військову частину, де вона працює. Жінка ще дивувалася, звідки вони мають стільки інформації про неї. Довго допитували, але врешті-решт телефон віддали і їх відпустили. Легко видихнула уже у Львові.
По приїзді у Київ їх зустріли. Для них забронювали кімнату у готелі, щоб вони відпочили і привели себе до порядку, а у вечері повели на зустріч із віцепрем’єркою, міністеркою з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Іриною Верещук. Розмова вийшла душевною. Саші посадовиця подарувала телефон, а бабусі коробку цукерок. А тоді, подивившись на бідненько вдягнутих своїх гостей, виділила ще й грошей. Тож по приїзді в Ічню сходили купили Саші нові кросівки.
Сходили й до ічнянського офтальмолога, який до крапель, які хлопцю виписали у Донецьку, приписав медотерапію, щоб покращувався зір.
У Дружбі Саша потроху приходить до себе. Тут у нього найкращий друг Назар Головань, однокласники і найкраща у світі бабуся, яка огорнула його своїм піклуванням, як лебідка крилами. А він тулиться до неї, бо пригорнутися до мами він наразі не може - вона у полоні. У соцмережах знайомі знайшли її прізвище у списках полонених під номером 972. У цьому списку є ще один наш земляк із Дружби - Микола Калініч.
Відтак пані Людмила дуже просила Ірину Верещук допомогти визволити із полону доньку і забрати з окупованої території онуку Вікусю, яка зараз у її сватів під Донецьком.
- Нарешті Саша повернувся додому! Я щиро вдячна усім, усім, усім за підтримку, допомогу, за віру в те, що зможу це зробити. Пишаюся тим, що є чуйні, щедрі, небайдужі люди. Бажаю всім процвітання, добра, гармонії, Перемоги і Миру! - сказала на прощання Людмила Сірик.
Джерело: газета “Трудова слава” від 14.07.2022, Ніна НАЛИВАЙКО
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.