Війна розлучила Сашка Радчука із мамою і сестрою та знову з'єднала з бабусею

Добавить новость

Четверг, 18 Августа 2022 19:50  |  Просмотров: 3108

Одинадцятирічний хлопчик із українського Маріуполя по­трапив у полон до окупантів і був вивезений до Донецька. Там йому лікували поранення, яке самі оку­панти і завдали. А в цей час по цей бік кордону його бабуся із Дружби шукала виходи, як забрати онука.



Людмила Сірик з онуком Олександром

Для Олександра Радчука війна розпочалася у легендарному місті Маріуполі, де він жив із мамою Сніжаною та її новою сім’єю: чоловіком і трирічною сестрою Вікою. Вітчим Саші - військовослужбо­вець. Служив у нашій Дружбі, де познайомився із Сніжаною. Згодом одружилися. Потім тут контракт закінчився і вони виїхали у Донецьку область, де він продовжив військову службу.
Сім’я винаймала квартиру поблизу заводу ім. Іл­ліча. З початком воєнних дій вітчима призвали на війну. Вони залишилися із його рідними, що приї­хали до них з-під Донецька.

Спочатку було чути далекі вибухи, але поступо­во обстріли посилювалися і ставали все ближче. Зникло світло, газ, вода. Родина через обстріли переселилася до сусіднього підвалу, де прожила цілий місяць. На вулиці на мангалі готували їсти, а за водою ходили на завод ім. Ілліча. Продуктами із мешканцями ділилися українські захисники, які були на заводі.
24 березня Саша із батьком вітчима пішли шука­ти воду на заводі і тут почався обстріл.

- Ми заховалися між гаражами. Як стихло, Коля (брат вітчима. - Авт.) збігав подивився, чи цілий наш буди­нок. Він був цілим. А я побіг до сусідки, де спала Віка, щоб бути разом. Як біг сходами на другий поверх був новий приліт. Щось як бабахнуло. Я злякався, заплю­щив очі. Розплющую, а скрізь пилюка, нічого не видно. І біля ока дуже пече. Ну, мама витягла там щось. А як припинився обстріл нас посадили у «буханку» і вивезли на завод у госпіталь. Нашого будинку уже не було.

Сашко розповідав про діда-сусіда, якому ногу відірвало вибухом і якого теж забрали у шпиталь. Виявилося, що дитину поранило осколком від міни. Рану промили і лікували. На щастя, був лише силь­ний удар і зашивати не довелося. Але лі­вим оком спочатку практично не бачив.

Мама при госпіталі розносила пораненим їсти.

Через кілька днів завод оточили ДНРерівці і госпіталь здався у полон. Раз­ом із ними потрапили до рук ворога і цивільні, зокрема Сашко із матір’ю. До­кументів при них не було, у телефонах всі документи і фото вони теж видалили. Він говорить, якби були документи, то, ймовірно, його із мамою у фільтраційно­му таборі у Безіменному не розлучили б. Сюди їх привезли разом із полоненими та ще однією цивільною жінкою. За хлоп­чиком приїхала жінка із Новоазовської служби у справах дітей і забрала до лікарні. Так їхні шляхи із мамою розійш­лися. А далі його переправили у Донець­ку обласну лікарню.

ЧЕРЕЗ ІНТЕРНЕТ ЗНАЙШОВ БАБУСЮ

Хлопчик жив серед чужих людей, тому вирішив шукати бабусю Людмилу Сірик із Дружби. Попросив у сусіда по палаті телефон і через соцмережі таки знай­шов.
- Та нічого складного, - каже малий ерудит. - Я ж знаю її ім’я, прізвище, а у фейсбуці знайшов її номер телефону. Пізніше через волонтерів мені передали телефон і я бабусі дзвонив.

Звістка, що Саша знайшовся, була для жінки як грім серед ясного неба. Куди бігти, що робити так відразу і не ро­зуміла, але, що там дитину не залишить - вирішила твердо. У жінки була купа за­питань без відповідей і тоді вона пішла за допомогою. Спочатку до своєї депу­татки Лариси Реус, голови профспілки Валентини Однолько. Ті порадили звер­нутися у міську раду. Там теж її уважно вислухали і обіцяли допомогу.

На рівні громади та району жінці допо­могли підготувати необхідні документи та оформити опіку над онуком, бо інакше його б не віддали. Зробила закордонний паспорт для виїзду за межі країни.

А через радницю Президента вирішу­вали питання щодо поїздки на окупова­ну територію. Номер її телефона надали після дзвінка на урядову лінію з питань пошуку людей.

У Києві її координували одні люди, на окупованій території інші. А Людмила Сірик все дзвонила у лікарню і просила медиків нікуди її онука не віддавати, бо уже їде за ним. Тут він був після виписки. З таким же проханням зверталася й до працівників Донецької служби у справах дітей, які приходили до хлопчика у лікар­ню.

- Будь ласка, не віддавайте нікуди онука. Я уже скоро буду і заберу його до себе, - благала вона по телефону. Їй відповідали, що почекають, але жінка все одно боялася, що може трапитися інакше.

Дорога виявилася довгою: за чотири дні проїхала тисячі кілометрів. Їхали че­рез Польщу, Литву, Латвію. Поверталися так само автобусом.

ДОРОГА ДОДОМУ

У дорозі автобус зупиняли на блок-постах для перевірки. Окупанти доскіпува­лися до всього. Особливо на зворотно­му шляху. Відібрали у Людмили телефон і довго перевіряли його вміст. Тоді випи­тували, хто за люди у її контактах. Чомусь звернули увагу на номер телефону її племінника, військовослужбовця, та ще однієї її колеги. Людмила сказала, що то племінник, а інший номер, то онуки. Го­ворить, разів із п’ять поверталися до цих контактів. Тоді запитували про військову частину, де вона працює. Жінка ще ди­вувалася, звідки вони мають стільки ін­формації про неї. Довго допитували, але врешті-решт телефон віддали і їх відпу­стили. Легко видихнула уже у Львові.

По приїзді у Київ їх зустріли. Для них забронювали кімнату у готелі, щоб вони відпочили і привели себе до по­рядку, а у вечері повели на зустріч із віцепрем’єркою, міністеркою з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Іриною Верещук. Розмова вийшла душевною. Саші посадовиця по­дарувала телефон, а бабусі коробку цу­керок. А тоді, подивившись на бідненько вдягнутих своїх гостей, виділила ще й грошей. Тож по приїзді в Ічню сходили купили Саші нові кросівки.

Сходили й до ічнянського офтальмо­лога, який до крапель, які хлопцю випи­сали у Донецьку, приписав медотерапію, щоб покращувався зір.

У Дружбі Саша потроху приходить до себе. Тут у нього найкращий друг Назар Головань, однокласники і найкраща у світі бабуся, яка огорнула його своїм піклуванням, як лебідка крилами. А він тулиться до неї, бо пригорнутися до мами він наразі не може - вона у полоні. У соцмережах знайомі знайшли її пріз­вище у списках полонених під номером 972. У цьому списку є ще один наш зем­ляк із Дружби - Микола Калініч.

Відтак пані Людмила дуже просила Ірину Верещук допомогти визволити із полону доньку і забрати з окупованої території онуку Вікусю, яка зараз у її сватів під Донецьком.

- Нарешті Саша повернувся додому! Я щиро вдячна усім, усім, усім за підтрим­ку, допомогу, за віру в те, що зможу це зробити. Пишаюся тим, що є чуйні, ще­дрі, небайдужі люди. Бажаю всім про­цвітання, добра, гармонії, Перемоги і Миру! - сказала на прощання Людмила Сірик.

Джерело: газета “Трудова слава” від 14.07.2022, Ніна НАЛИВАЙКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: