Мачуха – не мати, а доля – не мед

Добавить новость

Вторник, 14 Сентября 2021 16:23  |  Просмотров: 7675

Їй скоро вісімдесят п’ять, а ясній пам’яті цієї бабусі з Великої Дочі можуть позаздрити й сорокарічні. Усе своє життя вона може описати в найдрібніших деталях, змотуючи в клубок усі спогади. А згадати є що, проте не все в її долі складалося гладенько.



Ніна Андріївна Гаранько на запитання, скільки їй років, завжди відповідала: «Я їх не рахую». Рахувати почала тільки тоді, коли вийшла на пенсію, коли ритм життя став спокійним і розміреним.

«Кіндерята»

- Родом я з міста Пологи Запорізької області. Пам’ятаю, що батько наш під війну був у німецькому полоні. Нас біля матері залишилось четверо. їхало багато машин по дорозі, а ми вікна подушками затуляли, бо німці повертали дула танків і стріляли по хатах. Маму тоді поранило, і після того вона захворіла запаленням легень. Пам’ятаю, як вона хвора лежала. В неї було гарне пальто з квітчастою підкладкою, то казала мені: «Донечко, якщо не вмру (а нас, дітей, було три хлопці і я четверта), то з цього пальта пошию тобі плаття гарне». Але мама вмерла...

Тато був на війні, поза нашими городами їх, полонених, гнали німці. Вони бігли й на ходу рвали і їли буряки, а німці їх били. Тато з сусідом якимось дивом утекли. Побігли до кума, а німці вже ходять і шукають. Кумова дружина швидко їх сховала в погріб, діжкою накрила, відпустила з ланцюга собаку. Німці того собаку застрелили, залізли в погріб, але не знайшли батька із сусідом, поджеркотіли щось по-своєму й пішли. Так тато залишився живим. І до нас тоді німець забігав, ковдру якусь залишив: «Кіндерята, кіндерята. У мене такі вдома», - на нас показує. - І побіг. Може, він і хороший був, той німець... - згадує бабуся. Вона ще пам’ятає, як бігала до німців із каструлькою, щоб вони їсти їм, чотирьом, насипали.

Після втечі з полону тато Ніни пішов працювати муляром, а вона все плакала: «Ходімте, маму відкопаємо». Тато й зголосився: «Добре, приведу вам матір». І привів мачуху з дочкою, Ніниною одноліткою, ще й звати її Ніна було. Тато на тиждень виїжджав із дому, а мачуха тим часом із чужих дітей знущалась, щоб померли.

- «Скажете батьку, то я вас повбиваю», нам примовляла. - каже Ніна Андріївна. - їсти не давала. Сиділи ми на печі, наче у в’язниці. Мачуха пішла на базар молоко продавати, а я брата у маленьке віконечко хотіла висадити, щоб жита зеленого нарвав попоїсти. Він, було, виліз - ми попоїли, раз, удруге. А тоді поліз третій раз, а я його не втримала, і він став на гарячу плиту й попік ноги. Як він кричав! Якраз тоді тітка, батькова сестра, приїхала з Донбасу (Вона жила для нас. І заміж не пішла, щоб усіх підняти на ноги). Перебинтувала брату ноги, дала гостинців і поїхала. А мачуха як побачила ті бинти на ногах, як схопила його й усі повідривала! А щоб ми не плакали, брату кулак у рота встромила, а мене валянком битим побила, -згадує звірства старенька.

А тітка тим часом приїхала додому, лягла відпочити з дороги й сниться їй сон, наче покійна зовиця каже: «Мотько, поїдь до моїх дітей, подивись, як вони живуть». То тітка й поїхала знову. А діти лежать голодні, побиті, аж чорні. Вона взяла в сусідів якийсь одяг, вдягла і повела в лікарню. Мачухи саме вдома не було. Після цього тітка пішла до батькового брата, який вигнав мачуху з хати. Вона зібрала пожитки й поїхала, а залишила спільну з батьком дочку Любу, якій ще й року не виповнилося. За дітьми доглядала бабуся, поки повернувся батько. «Ну пішла, то хай більше не приходить», - сказав він.

Настав голод сорок сьомого. Дітям на пайок по шматочку хліба з татової роботи передавали - і все. А мачуха, поки діти були самі зачинені в хаті, попід вікна прийшла й дочку вигукує: «Любочко, йди сюди, я тобі печива принесла». А Люба й каже: «Не хочу, бо ти мене хочеш отруїти, ти ж мене покинула». Які голодні діти не були, а не взяли того печива від колишньої мачухи.

- А тоді тітка каже батьку: «Забери оту жінку бездітну, тобі з нею добре буде». Взяв. Поїхав у відрядження, а вона повибирала все, що у нас було, з шафи і пальто материне з підкладкою забрала... Тато приїхав і каже: «Ну нема її, то й не треба, шукати не буду. Вона не наживеться сирітським». Тоді прийшла батькова кума й каже: «Андрію, в мене є подруга, її чоловік покинув. Сходьтеся». Вона приїхала з маленькою дівчинкою Валею. Так і жили усі.

Я служила, у діда й баби відра тягала, вівці пасла. Плакала, бо було дуже тяжко. А тоді втекла. Бігла полем і так пити захотілося! Коли дивлюся - в полі якесь будівництво. Там стояла бочка із якоюсь рудою водою. Я з неї напилася й побігла далі, шукати станцію. Тільки знайшла, якраз поїзд їде. А грошей - ні копійки. Бачу, баби у вагон сідають. І я з ними. Так і доїхала.

Мачуха вдома каже: «Втекла, то будеш у селі корову пасти».

Заміж - через тиждень

Так вони й жили, поки тітка приїхала. І спочатку забрала до себе старшого брата, випровадила в армію, тоді домовилася з начальником шахти, щоб Ніну прийняв на роботу.

- Тьотя працювала в лазні, - розповіла співрозмовниця. - Каже, прийдеш, помиєшся, бо завтра будеш у лікарів огляд проходити. А я до цього не розуміла, що таке - мити голову, така була затуркана. Керосином її змащувала, щоб м’якенька була - та і все. То тітка мене добре відмила. Прийшли додому - у мене в боці дуже заболіло. Тітка «швидку» ввечері викликала, а я злякалася й до сусідки втекла. Тоді до ранку долежала, і «швидка» мене таки забрала (довелося викликати ще раз). І зробили операцію - видалили апендицит.

Поки Ніна працювала ліфтером на шахті, знайшовся кавалер із Чернігівської області, Іван з Іванівки. А тітка хотіла видати її за багатого парубка, сина її подруги. Та тітку ніхто не спитав. Іван каже: «Давай нишком заяву подамо». «Давай». Через тиждень після знайомства вже й одружилися. Тітка дізналася - дуже розсердилася: «Якщо ти так зробила, то йдіть шукайте собі квартиру й виходьте». І молодята пішли на квартиру.

Народився синочок Толя, згодом -Таня. Подружжю дали квартиру. Проте жили бідно.

- Ні молока в нас, ні картоплі. Сидіти на самих макаронах? Тож я вмовляла чоловіка їхати в село, а він не захотів. Тож зібрала речі й утекла жити до... свекрів. Свекор і каже: «Діти до своїх батьків тікають, а ти до нас приїхала. Що ж, будемо жити разом». А в Іванівці молоко із ферми по 13 копійок за літр, картопля, птиця, свині.

Пішла я картоплю збирати в колгосп. Директор і поросят, і зерна мені виписав. А чоловік мій тим часом жив сам у Донбасі, випивав з друзями. Ось приходить до мене бригадир, запрошує корів доїти. А я ж ніколи їх не доїла. Одна подруга й каже: «Я тебе навчу». І як пішла я до корів, так сорок років на фермі й пропрацювала без відпусток.

Через вісім місяців приїхав чоловік. Я його зустрічала, а він мене побив. Та захисту в мене не було ніякого, тож жила з ним та свекрами далі. Там народилися Валя, Коля і Наташа. Дали нам квартиру, бо в хатці малій, на печі, п’ятеро дітей уже не поміщалися.

З чоловіком ми то сходилися, то розходилися. Не жалів мене. Якось поїхав у Ленден до якоїсь жінки. Я плачу, а батьки його кажуть: «Будеш жити із нами». Тоді повернувся через тиждень посеред ночі додому. Згодом захворів і помер. Залишилася я вдовою у сорок років.

Діти - квіти...

Нелегким було вдовине життя Ніни Андріївни. Поки діти виросли й стали на ноги, довелося ще не раз горя зазнати.

- Наташу, наймолодшеньку, полишала й бігала на роботу, - розповідає жінка. - А вона якось вилізла на стілець, зачепилася платтячком і висить, плаче. Прибігла я, давай її заспокоювати.

Валя після школи пішла вчитися на кухаря, а Коля хотів на залізничника. Та двох студентів я не «потягла». Довелося сину навчання покинути й іти до мене на ферму. Допомагав, поки не зв’язався із непутящою сім’єю випивох, вони його підсилали обмішку красти. І Колю посадили у в’язницю. Звідти писав мені: «Мамо, пробач, такого більше не буде. Я знаю, що в тебе море сліз.». А вийшов -і знову за своє, все по в’язницях...

Виросла Наташа. Закінчувала школу, коли ветлікарка питає: «А твоя Наташа не вагітна?». Я до дочки, а вона в плач: «Ні! Що ти мені не віриш?» А тоді ж таки животик округлився, й вона не могла це приховати.

Ми з Валею поїхали до Наташиного кавалера, Віті, в Стрільники. Валя й каже: «Мати нас п’ятеро вигодувала, то ще й твою дитину їй годувати»? А він: «Я не знаю, чия то дитина, чи моя, чи ні». Як таке можна казати? Тож розвернулися й поїхали, - каже Ніна Андріївна.

Та поїхали вони не додому, а до прокурора. Викликали й Віталія. Прокурор і каже: «Оце, Віталію, ти будеш так плакати, як її мати плаче. Тобі буде в'язниця, бо Наталія неповнолітня». Тоді Віталій почав іншої співати, свататися приїхав.

- На мотоциклі повіз її у гості до батьків, - каже бабуся. - Тоді вдруге попросив. А наступного дня приїжджає й каже: «Вітаю вас із внуком! Наташа народила сина». Так вона переїхала до них, ремонти в хаті поробила, піч обклала кахлями. А чоловік її запивав і з ножем на неї накинувся. Жені тоді було років два. Наталія з сином встигли вискочити й приїхали назад, до матері. Відтоді розлучилися.

Тоді однокласниця покликала Наташу до себе на весілля. Я здалеку побачила, що високий чорнявий хлопець із нею танцює. Прийшла я вночі з ферми, а дочка під двором з кимось балакає. То був той гарний хлопець із Великої Дочі, Саша. Так і залишився з нею. Довго з весіллям не відтягували - живуть і зараз разом, господарюють. Женя називає Сашу татом, мають спільного син Колю.

А Ніна Андріївна, виростивши й прилаштувавши всіх дітей, теж заміж пішла.

- Я в півчі співала в Шаповалівці, а подруга й каже: «Давай я тебе познайомлю з дідом Іваном з Маличиної Греблі». Так поїхала й сім років там прожила, пожаліла, що йому без господині було тяжко. А тоді він захворів і помер, тож повернулася в село, до Наташі.

Увесь двір Ніни Андріївни буяє різними квітами. Вони є її розрадою в старості, адже, як бачимо, її життя не було таким різнобарвним і легким. Тому й клопочеться вона в клумбах, на городі й чекає, коли зайдуть у гості діти, зателефонують внуки й обіймуть правнуки. Адже роду у неї - багато.

Джерело: газета "Вісті Борзнянщини" №33 (9955) від 14 серпня, Людмила Шульжик

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: