Світлана Хричикова впевнена: доньчин сарай спалив молодий хлопець. Але треба підтвердження від батюшки

Добавить новость

Вторник, 11 Мая 2021 14:57  |  Просмотров: 4839

На краю Березни колишнього Менського району тягне важкі сумки з продуктами 74-річна Світлана Хричикова. За мить до неї підбігає 14-річний онук Вадим. Підхоплює ношу. Помалу до хлопцевої хати. Там він живе з матір’ю Валентиною. Поряд зі спаленим сараєм зупиняються.



— Вадічок, біжи додому, усе з сумки викладай, тільки половину хлібчика мені відріжте, щоб був. А то все забирайте, — просить онука худесенька бабуся.

— Мені Господь розкрив, хто спалив сарай дітям,показує згарище на обійсті дочки Світлана Хричикова. — Молодий хлопець. Той, що й хату неподалік спалив. Але з’їжджу ще до батюшки знаючого. Чи підтвердить. Пожежа була з місяць тому. Якраз моя сестра з Києва приїхала. Іде з автобуса — горить. Люди спасали, щоб хоч на хату вогонь не перекинувся.

У травні буде 15 років, як Світлана Хричикова переїхала в Березну з села Малополовецького Фастівського району (на Київщині).

— Шкодую, що на Київщині хату продала, а в Березні купила, — раз по раз насуває хустку на лоба жінка. — Я півча у церковному хорі. От і хотіла у велике село з церквою. Але не те село обрала. У моєму на той час не було батюшки. Так без благословення і переїхала. Мене з того села не хотіли пускать. Приїжджали покупці на хату. І все не ладилось. А то колишні земляки не пускали. Через чотири роки приїхала я в Малополовецьке. Зустрілась із головихою. Вона каже: «Свєта, я тобі машину найму, он по-сусідству хата продається, вертайся». Та я не ризикнула.

Тут не те що чужих, своїх не дуже люблять. Як поїду на Київщину, то гарна, червонощокау підправлюсь. Сюди повернусь — знов чахну. Одна мені тут казала: «Приїхала монахиня сюди, у нас своїх молящих є». А я стала, розгубилась. А вона так напала на мене, що люди заступилися. А тоді через місяць вона до мене: «Свєта, ти мені прости, я не знаю, що найшло».

Інша дала мені три цукерки і схопила за руку. Я упала, свідомість втратила. Ото знайте, що за руки хватать не можна. Нікому не дозволяйте. Тільки хрещенською водою як умилась, стало легше. А ще не давайте пильно в очі дивитися. І самі не дивіться. Бо люди всякі є, можете і чорнокнижника зустріти. (Цікаво, що б сказала баба Свєта, аби подивилася телепрограму «Хто зверху?». Там один з конкурсів — хто кого передивиться. — Авт.).

Світлана Хричикова допомагає доньці з онуками, А їх четверо: Оксана, Аня, Яна, Вадим. Був іще Роман, та загинув у Києві.

— Оце онука Оксана зі своїм хлопчиком з Чернігова приїхала. Вона навчається на перукаря. Та й пішли до братика могилу прибрати. Він же зовсім дитям загинув, —
Світлана Хричикова підтирає «хвостиком» хустки сльозу. — Зразу після школи у Київ поїхав працювать, щоб заробити, хату купити. Чистив цистерну у хазяїна, вона вибухнула. Я ще нічого не знала. А наш батюшка розказав, у новинах бачив. І сказав, що поховаємо. Поміг нам. Ми йому так вдячні, як жодному чоловіку. І мій, і Валин уже покійні. Чоловік був у мене нехороший. Бився, ізміняв, був проти, щоб я до церкви ходила. Через нього двох синочків втратила.

— Чого не розлучилися?

— Я божа людина, віра не дозволяла. Терпіла, та й усе. Дівчиною була гарна, батюшки мене сватали. А чоловік такий оце попався. Та мені казали, що на старості буде мене молодий батюшка доглядати до смерті. А ще говорили, що в мене дві смерті: або молодий парень мотоциклом зіб’є, або на службі в церкві схилюсь, впаду і помру. Хоча, поки пандемія, я вже майже рік до церкви не ходжу. Краще дома помолюся.

Вікторія Товстоног, Ольга Самсоненко, тижневик «Вісник Ч» №18 (1825), 6 травня 2021 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: