Пузожитель Олени Струтинської народиться на новому місці

Добавить новость

Вторник, 20 Апреля 2021 16:39  |  Просмотров: 3794

— Зараз відчиню хату, — всуває у дірку старий довгий металевий ключ, «ловлячи» зубці засуву, 23-річна Лілія Струтинська з села Дроздівка Куликівської ОТГ. Клац-клац і готово!

— Хух, — підхоплює на порозі пакети з покупками її мати, 40-річна Олена Струтинська. — Находилися. Їздили на прослуховування у Куликівку. Для відбору на конкурс «Куликівка має талант». Ліля гарно співає. Закінчила музичну школу — баян і вокал. Займалася вокалом у музичній студії.

Зараз кави, чайку-поп’ємо і до роботи. Бо самим бридко, коли немає порядку. Хата давно нежила. Тут такі канати павутиння висіли, що можна, повіситися на них. Коли знімали те павутиння, соромно павукам було дивитися в очі, — вмощується на стільці жінка. — За десять днів, що ми тут, двері, вікно у першій кімнаті пофарбували. Піч і груба були аж чорні. Від кіптяви відтирали і тричі їх білили. Тепер топимо щодня, щоб просохло, тепліше було, і їсти зготувати. Стелю ще кілька разів треба побілити. Вона ж не рівна, а така, як у дуже старих хатах, до і післявоєнних.

Та це не лякає. Головне, що на голову не капає, і є де кістки кинути. Вперше за п’ять років самі собі господарі. Правда, з власниками хати купівлю ще не обговорювали. Та сподіваємося, домовимось. Така хатинка до 60 тисяч гривень коштує. Город біля неї 20 соток.


Вагітна Олена Струтинська біля побіленої печі

— Спимо удвох з донькою на лежанці, — заводить мене до світлиці Олена. — Своїх меблів у нас немає.

Стара лежанка під грубою застелена чистими покривалами. Навпроти — ліжко із залізними бильцями. На ньому — пакети з речами нових пожильців. У кутку — образи, оповиті полотняним вишитим рушником. Біля вікна — шафа п’ятдесятих років. Невеличке дзеркало на ній аж потьмяніло від часу і бруду. На стінах — кілька портретів: ще молодих господарів.

— Доки з’явиться на світ пузожитель, ми у цій кімнаті лад наведемо, — киває Лілія на материн округлий живіт. — Ікони у нас свої. Ось їх і повісимо, — дістає з пакета яскраві лики Ісуса і матері Божої.

— А старі нехай власники забирають. Хоч собі, хоч у храм віддають. І портрети ці знімемо. У нас свої картини є. Мама, аби дах від важких думок не поїхав, алмазною мозаїкою захоплюється, — дівчина витягує з упаковки вже готову картину. — Все у нас з часом буде. Досуд свій є. Старенький холодильник від попередніх господарів лишився — морозить. Ось тут, де комора, зробимо ванну і туалет. Із сіней — кухню.

— А веранда буде моєю зоною релаксу. Поставлю столик невеликий, куплю крісло-качалку, питиму каву і дивитимусь у вікно на квіти. Зараз вже прокинулися барвінок, тюльпани, нарциси і біла лілія. А я ще троянд насаджу, багато і різних. Щоб було не менше двохсот кущів, як колись на Тернопільщині, — поринає у спогади Олена. — Було у нас все: і господарство велике, і всі зручності у будинку, і квітів море.

Прожили ми з чоловіком 18 років. А потім сивина в бороду — біс у ребро. Злигався з іншою жінкою. Я не змогла пробачити зради. Будинок його, батьківський. Отож претендувати на нього не могла. А все нажите разом колишньому чоловіку лишила. Йти мені було нікуди. Я ж виросла в інтернаті, куди потрапила малою. Батьки мої загинули. Була у нас трикімнатна квартира у Тернополі. Та доки я жила на утриманні держави, її ділки віджали і кілька разів перепродали. Кінців не знайдеш. Донька підтримала мене, і удвох ми поїхали до Києва. Я кухар. Влаштувалися до ресторану. Донька — офіціанткою (щодня свіжа копійка) і допомагала на кухні.

Винаймали куток у гуртожитку. Потім — кімнату у квартирі. Мріяли, що і в нас буде своє гніздечко. Та мрії і плани перекреслив карантин. Хазяйка сказала: «Нічим, платити, забирайтеся з квартири». Господь мене так сильно любить, що посилає випробовування, і ця ситуація стала черговим. Та, слава Богу, є інтернет. А він — велика сила. Ми натрапили на запрошення Оксани Зубок приїхати у Дроздівку.

— Олено, а батько дитини де?

— У мене зараз вагітність сім місяців. Коли я була на четвертому місяці, він помер. Працював далекобійником. У рейсі у нього зупинилося серце. Батьки його старенькі, хатка у них маленька. Приїхати у гості до них одне діло. Але нас буде скоро троє, — жінка замовкає, на очі навертаються сльози.

-— Не питайте маму про це, не травіть душу. Заспокойся. Буде у пузожителя своя хата, — Ліля цілує матір у маківку. — Ось мине карантин, я на роботу у Київ поїду. З голоду не помремо. Сусіди обіцяли з городом допомогти. Скоро Великдень. Як буде борошно, яйця, молоко, усім пасок напечу.

— Без мужика важко у селі, — зауважую.

— Справжніх мужчин нині дуже мало, — схрещує руки на животі Олена. — Чоловік має бути опорою, другом, хазяїном, а не тільки, щоб матку масажувати. А, може, і з’явиться у нас мужчина в домі, — посміхається Лілія.

— Пузожитель все дупкою на УЗД повертається. Не показує, хто.

— Впораємося. Нам обіцяли глини привезти. Потепліє, обшпаруємо зовні хату, побілимо, буде, як лялечка. Дров купимо. Поки що користуємося тими, що від старих господарів зосталися. Продуктів у нас трохи є. Я з тих людей, котрі в першу чергу надіються на свої сили, — сьорбає чай Олена.

— Мамо, годі про плани, роботи непочатий край, — киває на відра з побілкою і банки з фарбами Лілія.

— Та дай хоч гостю проведу, — махає рукою жінка.

Тільки вийшли на поріг, з сусіднього двору п’яний мужик чимчикує.

— Хочеш, я тобі картоплі дам і молока принесу. Бачиш, я підстригся. Тепер мені не 60, а тридцять, — мружить очі.

— Ще б поголився і було б зовсім не впізнати, — у відповідь Олена.

А він:

— Так що, картоплі дати?

— Дякую, не треба.

Здається, жінка на дух не переносить нетверезих. Проте виду не подає.

За півтора місяці до Дроздівки приїхало 37 людей


Оксана Зубок

Ініціативу «Допомога сім’ям» заснувала 34-річна Оксана Зубок, місцева завідувачка будинку культури. Вона мама трьох дітей: 14, 7 і 5 років. Через інтернет запрошує родини з дітьми у Дроздівку. Щоб школу не закрили. За півтора місяці у село приїхало вісім сімей. Це 37 осіб. Родини — з Хмельниччини, Полтавщини та інших регіонів. Одна жінка — з п’ятьма дітьми. Нині працює психологом у школі.

— Більшість з них жили у віддалених селах. Добиратися до райцентру було далеко і незручно. З роботою теж не складалося.

У нас до Куликівки десять кілометрів. Зручно доїхати до Чернігова і Києва. Є залізнична станція у Куликівці, — говорить Оксана Зубок.

— Перевозимо родини чи не всім селом. Мій чоловік їздить забирати. Небайдужі скидають допомогу на картку. Гуртом сім’ям з дітьми допомагаємо прибирати нежилі хати. Хто моркви, хто картоплі, хто молока тим, де діти є, несуть. Ми організовуємо банк речей.

Село у нас газифіковане. Вартість хати залежить від того, є газ чи немає і, звісно, від стану. Є і по 25 тисяч гривень, і по 100. Частіше беруть житло у розстрочку. Хтось викуповує одразу. Роботу можна знайти. Один з чоловіків, що приїхав, вже на свинокомплексі працює. Є пилорами, робота у фермера, лісництво, господарство Труша.

І дитсадок у нас, і школа працюють. Хочеться, щоб вони функціонували і надалі. Я — сільський фітнес-тренер. У нас є танцювальна зала зі станками, дзеркалами. Не всяке велике село може таким похвалитися.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №15 (1822), 15 квітня 2021 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: