Мер Чорногорців

Добавить новость

Четверг, 24 Декабря 2020 15:48  |  Просмотров: 2364

Так назвали заїжджі лісоруби Галину Любенко з села Чорногорці колишнього Менського району. Чорногорці — скоріше хутір, і той майже порожній, жилих залишилося чотири двори. Мобільного зв’язку нема. Що двір Галини Андріївни жилий, видно по супутникові тарілці і великій кількості качок.

Топиться піч, біля неї дві ще не общипані тушки.

— Зарізала, а раптом діти на вихідні приїдуть. До коронавірусу частіше бували.

Андріївна тримає курей, гусей, качок, кролів, кіз, свиней, корову. Нутрій вже ні. Що там ще? А, шестеро котів, пару кошенят і собака. З усім справляється сама.

Вона тут живе 16 років. Сім років як помер чоловік, Микола Григорович.

— Там далі один молодий чоловік живе, агрономом робить. Отам молоді люди, вначалі ще є, і все. А то ще в зв’язку з коронавірусом дачники з Чернігова приїхали. Молоко беруть. Чого б не жити: чистота, красота. Ніхто не заважає.

— Не страшно?

— Від бандитів ніхто не застрахований. Собака є.


Галина Любенко

Слив нападає — синій міст!

— Народилась я в Сокиринцях, не тих, що біля Срібного, а тих, що за 12 кілометрів від Вінниці. Сливи з батьком пішки в Вінницю носила. Був довгий город 70 соток, і ті сливи посаджені рядами, мо’ 100 чи й 200 дерев. Їх коптили: в ямі строїли піч, а зверху такий як віз, з тоненьких дощок, туди насипають сливи, а знизу дим іде. Це все в землі. Приходимо зі школи, — треба назбирати 100 відер слив на одну цю сушарку. Сім’я була велика, шестеро дітей. Хлопців старших, вже вдома не було, а нас четверо дівчат.

Батько був розкуркулений за великий сад, коня і січкорєзку, і висланий в архангельські ліси на лісоповал. Його забрали, а сім’ю виселили. Коли повернувся, йому нікуди дітися було. Ні хати, ні дітей, ні жінки. А в моєї матері чоловік на фронті загинув і четверо дітей. Він прийшов до неї, на 25 років старший, попросився: «Прийми мене, Дуню, а я тобі дітей на ноги поставить поможу». Мати його забрала. І я вже в 1944 році народилася. А ще є одна сестра 1947 року.

Ніхто не сперечався, всі знали, що після школи треба сливи збирати. А їх — синій міст! Трудилися всі. Збираєм, збираєм, — сестра менша тихенько: «і не повсихають вони, ції сливи!»

Закінчила школу з трьома четвірками. І голова колгоспу сказав на випускному, що є рознарядка, хто хоче — може поступати в Білу Церкву на ветлікаря. Я і уваги не звернула, тими сливами голова забита була.

Мені медицина подобалась. А зять каже: яка різниця, ветеринарія все одно з медициною пов’язана.

Назавтра швиденько взяла в колгоспі направлення. Їхала сама, з величезним чемоданом, — яблук наклали. Ніде раніше не була, поїзда не бачила. Дорогою познайомилась з такими ж, як я, вступниками. Добралися ми до Білої Церкви, здала документи в сільськогосподарський інститут. А конкурс величезний.

Додому повертатися далеко, осталася на підготовчі курси. Пройшла.

«Буду знати, чи в тебе хто був»

— Факультет — ветеринарія широкого профілю, ми вчилися шість років. Важко. На першому курсі кістки під подушки ховали, щоб кожен бугорочок завчити.

По вихідним збиралися на танці. Всі студенти з гуртожитку висипали у двір, хтось там на баяні грати вмів. Хлопців дуже багато було. І кавалерів в мене чимало. Але мій чоловік майбутній, Микола, з першого виходу на танці як запросив, так і не відпустив.

Він теж вчився на ветеринарному, на одному курсі, тільки групи різні. Був на сім років старший, після армії. Служив у Німеччині. На вступні екзамени прийшов з портупеєю, в галіфе, чоботи такі красиві, я його зразу помітила.

А ростом ледь вищий мене. Вислала мені сестра перші в житті туфлі на каблучках. Я за ті туфлі і до майстра, щоб каблук відрізав. «А нащо?» «Бо я в них вища кавалера». Насварив: «Забирай, — каже, — ці туфлі, — міняй кавалера». Забрала, сама носила, і дівчатам позичала, — бо дуже красиві.

На другому курсі поженилися, на Новим рік, 31 грудня. Бо наступний був високосний. Своїх студентів взяли свідками. Відмітили в гуртожитку. Нам окрему кімнату дали, там раніше віники зберігали. А інтиму ще півроку не було. Він мене беріг. Казав: «Скоро буде практика, по різних колгоспах направлять. Я буду знати, чи в тебе хто був». Він старший, поміркований, і строго мене держав. Боявся, щоб нікуди не ділася. На практику розподілили його у село Черкас, а я була в Антонівці. На два місяці. В гості одне до одного ходили.

Майже рік я не признавалася батькам, що вже заміжня. Мобільних не було, листи писали. А тоді приїхала на канікули разом з чоловіком. «Мамо, а ми поженилися». Мати на батька подивилася, той на нас. «Ну, поженилися, так що ж уже». Прийняли нас гарно. Чоловік був толковий дуже, не п’яниця. Сіна заготовили батькам, по дрова поїхали.

Микола був дорослий чоловік, а я дитина. Ліпив мене як хазяйку, як жінку.

І прожили ми 50 років без одного. Добре жили. Трьох дітей я йому народила. Виростили, будинок побудували.

«Подивилась: таке вимучене, ну що мені з тобою робити?»

— Тільки раз, на старість, була неприємність. Сивина в бороду, а біс в ребро. Перед пенсією, вже йому 65 років було, закрутив роман з лікаркою, моєю колегою по ветлабораторії.

Видно, не можна так, щоб все життя без прикрощів. Може якась туга чоловіча: нікого він не бачив, крім мене.

У нас у Мені три лікарі в лабораторії було. Я лікар-серолог, вона хімік, ще був лікар-бактеріолог. Спочатку мій чоловік начальником ветлабораторії був, а потім, у 80-х, поставили головним ветслужби у районі.

Ми й не лаялися, він запропонував: «Давай розділимо хату, ти бери собі з кухнею, а я на другій половині буду». Це коли я вже взнала, до кого ходить. Ми хату на два ходи строїли, наче наперед знали. Відмовила: «Не буде такого. Йди до неї». А в неї нема куди. «Не хочу, — кажу, — щоб вона мені під вікнами ходила». Діти дорослі, онуки, це ж який сором. Кажу йому: «Ти мене принизив».

А в них це тривало три роки. Рік я нічого не знала. Потім трохи підозрювала, але думала: єрунда, не може бути.

Тоді почала придивлятися, примічати. А воно в них як почалося: лікар мав чергувати добу. Тоді колгоспи були, в будь-який час викликати могли. І мій чоловік щоночі ходив на чергування. А вона жила там, в лечебниці, кімнату дали, ще як з чоловіком своїм приїхали з Покошичів. Чоловік був чорнобилець, помер. Вона вже сама там жила.

І там мій Микола щоночі сидів в кімнатці біля телефону. Дивлюся: він на чергування йде як на свято. Раз собі й подумала: «Чого б ото так бігти на ту роботу?»

Я вже знала, що то вона, і вона знала, що я знаю. Але виду не подавали. Вона від мене на п'ять років молодша. Заходить, по роботі питає. В мене досвід, всі зверталися. 40 років на одному місці проробила, дуже роботу любила і знала досконально. Курсів багато проходила, в Ленінграді два роки по три місяці була на вдосконаленні, у Харків їздила.

А тоді думаю: чого це я терплю? Піду виховну роботу проведу. Прийшла в кабінет, питаю: «Як тобі не соромно? Що собі надумала? Невже не можеш собі на стороні знайти? Під одним дахом працюємо. Це ж ні в які рамки не входить». Вона: «А що тут такого?». Я підійшла до неї, ухопила за потилицю, не пам’ятаю, що хотіла зробити. А вона така якась легка, як блоха. Я її за коси, — а вони рідкі, м’якенькі. І все воно таке якесь вимучене... А я сильна, кріпка. Подивилась: ну що мені з тобою робити? Я її й кинула.

Пізніше спокійно поговорили. Кажу: «Люда, ну ти понімаєш, що ти в сім’ю влізла? Це ж позорище, що для тебе, що для мене. Привід людям на язики».

Кінчилося тим, що ми стали подругами. Вона перестала моїм чоловіком захоплюватися. Він і сам зрозумів, бо люди сміялися.

Вона потім вийшла заміж за далекобійника. Поки в Мені жила, зідзвонювалися, а зараз до нього виїхала. А приїжджає коли — дзвонить. Я взагалі зла тримати не вмію. А тоді увійшла в її становище, зрозуміла. І чоловіка дуже не судила. Зі мною все життя прожив, ніде більше нічого не бачив. І тут раптом таке підкотило.

Діти

— Старшому сину Олегу 53, живе в Мені.

Одружився студентом, народили дитинку, залишили на мене. А я свою молодшу, Катю, народила в 40 років. Лабораторія зовсім поряд з домом, п’ять хвилин ходу. І я на п’ятирічну Катю залишала внучку Олю в люльці, а сама бігла на роботу. Погодувати вона вміла, а як укакається немовля, телефонувала. І як тільки телефон дзвонить, мене аж підкидає. Якщо Катя, зразу біжу, бо знаю, що вона дарма не подзвонить. Отак ми Олю і виростили.

З першою дружиною Олег розлучився, одружився вдруге. І оце в мене зараз внучка Даша.

Друга дочка Олена, 48 років — медичка. Жила на Донбасі: закінчила медучилище в Донецьку і залишилася в Макіївці на роботі. Вийшла за шахтаря. Дуже гарно жила, хорошу квартиру ми їй допомогли купити. І його батьки померли, переписали квартиру на нього. А тоді як заворушилося оце... Кажу: «Лєна, — війна! Тікай звідти». І вони в 2014 році приїхали сюди. Повитрушували що могли, кредит брали, купили їм квартиру в Чернігові. Зараз працює в 1-й міській лікарні лаборантом-рентгенологом. Чоловік на пенсії, має групу.

А менша моя, Катя працює психологом в Центрі допомоги для дітей з аутизмом. Закінчила педуніверситет. Їй 36 років, заміжня, дитинка є, Софійка.

Внучка була під опікою

Внучка Даша у Львові, навчається в медінституті. 18 років минуло в листопаді. Недавно посилочку їй відправила. Перший курс, загальна спеціальність. Дистанційне навчання, всі пороз’їжджалися. А їй їхати нема куди, сидить саменька в гуртожитку, де інтерни живуть.

У 90-х був період, що всі їздили торгувати. В Москву, Польщу, хто куди, — пригадує Галина Андріївна. — І Олег зі своєю новою жінкою Ірою почали їздити в Москву. Поїхали-приїхали, — знов збираються. Гроші є, — гуляють, скінчились — їдуть на заробітки. За цим всім дитиною ніколи було займатися. Дашу кинули у Величківці на Ірину матір. А вона подала на опікунство, позбавила їх батьківських прав через суд. Вони й не проти були, влаштовували своє життя. Гроші привезуть, — знов збираються, їдуть. Потім Іра роботу в Москві знайшла. Родичі якісь допомогли в меблевий магазин влаштуватися. Олег десь на будівництві в Москві працював, теж з півроку там жив.

Приїжджає коли в село: «Мам, я по гриби». «Здалися вони тобі». «Якби не гриби, дак я умер би був у Москві». Такі заробітки були. Десь вони там біля лісу жили, гриби збирали й їли.

А потім вдвох приїхали, і Олег, і Іра. Коли розвелися, точно й не скажу. Усе в них кубарем пішло. Коли вже я опікунство на себе оформляла, після смерті Іриних батьків, то бачила, що вони розлучені.

Із служби приїжджали до Олега дивитися умови. Може, думали дитину батьку віддати. В нього своя хатка була в Мені. Ми ще з батьком купили. Сарай в Корюківці під знос, поставили йому. Літню кухню в дворі майже побудували.

Іра в цей період, здається, була в Москві... А-а-а, — раптом згадує Галина Андріївна, — в якій Москві? Вона ж в тюрмі сиділа.

— Що накоїла?

— Обоє сиділи. Іра в Москві зв’язалася з якимись. Їй запропонували шукати дівчат. Знайшла у Мені, підговорила її. А Олег мав машину. І на його машині по ту дівчину їздили. Переправили, отримали 100 доларів. Захопилися, і другу знайшли, із Блистови. Всього трьох: одну з Блистови і двох з Мени. Іра шукала, а Олег їздив своєю машиною забирати. Получили вони 300 доларів на двох. У Чернігові якась сутенерка їх забирала. Дівчата прекрасно знали, куди і навіщо ідуть, їм все розказували. В Турцію їх відправляли. Міліція розкрила, та жінка з Чернігова відсиділа, здається, сім років. Воно все й пройшло б. Але одна дівчина поїхала в Київ, вийшла там заміж і почала хворіти. І чоловіку призналася, що була в Турції. Заявили в міліцію. І справа розкрилася по-новому.

Їх судили. Якби ж Олег розумніший був, — він же непричетний, тільки забирав. Іру судили, і Олег туди попав. Йому радили на неї все звалити, хай одна йде. А він каже: вона мати моєї дитини, як я на неї все зверну? Обох і посадили.

Діти й онуки на мене кажуть не «бабушка», а «Галінка». Вислала посилку до Львова «Новою поштою». Кролів, качок нарізала, наробила їй тушонки. Творога, бринзи, сиру твердого, масла. А Даша мені: «Галінко, ти не хвилюйся, я ж тепер веган». Що?.. «М’яса тепер не їм. Їм пророслу гречку. Де мені тепер оце все діти? Оддать комусь?» Я: «Хай стоїть. Може, тобі до ума колись дійде, що треба їсти тваринний жир і білок». Молоде, манюньке, і воно ще себе конозить веганством.

Олег і Іра з Дашею передзвонюються. Даша коли-не-коли поїде ще й провідає її.

Доглядали матір і «пустили корні»

У Чорногорцях жила мати Миколи Григоровича. Приїхали її доглядати. І залишились.

— Я тут живу як у раю. Дуже добре, мені подобається. Ніхто не силує, я собі чим хочу, тим і займаюся. Корівку держу, свині в’єтнамські є. То качки, то кури, то кролі. Корова. Діти приїжджають часто, не бросають мене.

Хвіртку замикаю, нікого не боюсь. А оце тільки сови... Особливо осінню. Так моторошно кричать, волосся дибки стає. Вищать, наче ото дитина. Або угукають. Жахливі звуки. Десь отут на дерево сяде, а в мене вікно цілу ніч осінню відкрите, я під ним сплю. Вийду: «Да, лети звідси куди подалі!» Побалакаєм.

Тепер в мене тут дві хати. Щоб усім місця вистачило. То квартирант, то лісоруби жили там. Сміялися: «Андріївно, ви — мер Чорногорців».

— А хто ж вам кролів забиває?

— Сама. Хлопнув, оглушив. Я й свиней сама ріжу. Хлопці мої — ніхто не ріже. Ні син, ні зяті. Бояться мо’, чи просто не вміють. Головне знати куди, а я ветеринар, знаю. Зарізати вмію, а розбирають вже вони самі.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №51 (1805), 17 грудня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: