Професія коваля стала рідкістю

Добавить новость

Понедельник, 12 Октября 2009 17:33  |  Просмотров: 7328

Колишній коваль з онукою Катрусею

Доволі часто біля дверей будинків можна бачити прибиті підкови. Одні вірять, що підкова оберігає дім, інші – що приносить щастя. Вішають - кому як заманеться, бо нині мало хто знає про давнє повір’я, згідно з яким підкова мусить бути точно над дверима і обов'язково відкритою частиною догори. (Тоді злі духи, потрапивши всередину, в оселю не проберуться).

Інакше підкова залишиться просто дешевим антуражем. До того ж – сувенірного зразка. Бо справжніх, викуваних у кузні, тепер не знайдеш. Рідкісною стала і професія коваля. Принаймні, на теренах Щорсівщини не вдалося зустріти жодного Будулая, який би умів за кольором розпеченого металу безпомилково визначити інтервал кування. Так само не вдалося знайти давньої кузні, розміщеної, як годиться, на краю села. На місцях, де вони стояли, у кращому випадку – тільки фундамент: у більшості господарств кузні були переміщені на тракторні бригади, а згодом і ті, і інші припинили своє існування.
Що ж, не треба нині назублювати серпи, гартувати сокири, робити замки і ключі, деталі для вітряків та возів, обковувати скрині... Нині є всьому цьому більш досконалі сучасні замінники.
А от коні залишилися такими ж, як і сотні років тому. І підкови не відрізняються від тих, що були вперше виготовлені в Київській Русі у ІХ столітті. Тільки підковувати нікому.
З чотирьох з половиною десятків коней, що збереглися в сільгоспформуваннях району, жодного “взутого”. За ними навіть окремих доглядачів немає – у ПСП коней за сумісництвом годують ті, хто порає фермських корів.

У “дядькових” дворах коней більше 700. Їм господарі обрізають спеціальними щипцями оббиті краї копит – і тільки.
- А Ви змогли б підкувати коня? – запитую у колишнього коваля Миколи Охріменка.
Зі своїх 64 років 23 він провів з молотом біля горна – у кузні Щорської сільгосптехніки. Щоправда, молот, - розказує, - був пневматичним, а для підтримання постійної температури в печі використовувався не здоровенний міх з повітрям, який постійно треба було підкачувати ногою, а - електрощит. Коней, звісно, в таку кузню не приводили. Але мій співрозмовник впевнено відповідає:
- Зміг би. За це – спасибі моїм наставникам – Василю Тимофійовичу Капітонову та Григорію Еммануїловичу Холодняку. Справжні майстри були. Душу металу знали.
А коня підкувати - то ціла наука. Перш за все треба зняти мірку з копита, бо підкова мусить точно повторити його контур. Це – щоб запобігти стиранню та травмам, бо кінь, якому муляє підкова або дошкуляє невміло забитий цвях, кульгає, страждає від кривавих ран.

Перед тим, як прикріпити підкову спеціальними цвяхами – вухналями, слід обрізати копито.
Підкови носяться місяців три. Якщо виходить з ладу одна, треба міняти всі чотири.
Однак на практиці Миколі Борисовичу довелося займатися не підковами, а гайками, скобами, ресорами, шестернями, муфтами тощо для сільськогосподарських машин і механізмів. На його рахунку немало раціоналізаторських пропозицій. Скажімо, додумався, як виготовляти кронштейни, голки для німецьких прес-підбирачів. Вийшли і якісніші, і дешевші. Має купу різних нагород. Однак, - згадує, - і на доволі по-сучасному облаштованій кузні був присутній дух минувшини.
Приміром, було нестерпно гаряче біля горна: сорочки просто “горіли”. Пити хотілося немилосердно. Але варто було втамувати спрагу, через кілька хвилин до води тягло з новою силою. Тому доводилося обдурювати організм – так ковалі чинили впродовж століть: у момент найбільшого бажання пити слід озирнутися, подивитися на воду і переконати себе, що… «напився».

- Добре переносяться високі температури під чарочку з чимось солоненьким. Але ми цим не зловживали, - посміхається.
У спеку доводилося ходити на роботу серед ночі. Дружина сердилася, але й жаліла. Казала: кидай оте пекло. А йому подобалось. Хтозна, може, так на роду було написано. Бо інакше не витримав би і ніколи б не відчув величезної насолоди від того, що вдалося “спіймати” саме той момент, коли метал ідеально підходить до кування.
- Це, як суп, - пояснює. – У хорошої хазяйки він і не перекипить, і довариться. А перетримаєш метал у горні - він розсиплеться під ударами молота. Не догрієш - втратить свою пластичність, треба знову нагрівати. А це і час забирає, і якість уже не та.
Нині Микола Борисович на заслуженому відпочинку. Уже давненько. Полюбив збирати гриби, ягоди. Йде в ліс рано, щоб повернутися ще до спеки: з часів свого ковальства терпіти не може високих температур.

І водночас зізнається, що сумує за колишньою роботою. Шкодує, що професія коваля незаслужено забувається: раніше це ж були перші люди в селі. Скажімо, у випадку відсутності священика саме коваля просили дати благословення на шлюб молодятам. (Хоча – кого ж іще просити, адже за народними уявленнями саме Сварог – бог неба, заліза, ковальства і шлюбу викував першу шлюбну золоту обручку?).
...Судячи з прізвищ, що зустрічаються на Щорсівщині (Коваленки, Ковальчуки, Ковальські, Ковальови, Ковальці, Ковалевські, Ковальковські тощо), у нашому краї живе немало нащадків колишніх ковалів. Але ніхто з них не обрав для себе цієї професії. 

Микола Охріменко (праворуч) біля кузні сільгосптехніки

Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: