Мама у декреті викувала сокиру для Залужного

Добавить новость

Воскресенье, 13 Августа 2023 15:36  |  Просмотров: 3046

Усім відомо, що Голов­нокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний має непохитний авторитет серед вій­ськових. Тож не дивно, що на знак пошани йому часто щось дарують. Ось і чернігівські бійці, котрим випала нагода зустрітися із «залізним генералом», вирішили порадувати його оригі­нальним подарунком — ексклюзивною сокирою з гравіюванням. Замо­вили її у 30-річної Марії Кобець із Брусилова Чер­нігівського району.



Марія - одна з небагатьох жінок-ковалів не лише на Чернігівщині, а й в Україні. Народилася на До­неччині, а 2008 року разом із мамою і вітчимом переїхала на Менщину. Піс­ля школи вивчилася на історика в Чер­нігівському педуніверситеті. Там же по­знайомилася зі своїм майбутнім чоло­віком Андрієм. Одружившись, моло­дята оселилися в його батьків — у Брусилові. За фахом Андрій теж історик, однак іще до знайомства з Марією за­хопився ковальством, а в 2018 році ви­рішив зробити це справою свого жит­тя.
Дружина підтримала його вибір, тож вони орендували в селі стареньке приміщення під кузню. Привівши його до ладу, облаштували там горно, купили пневмомолот, необхідні інструменти й верстати. Марія часто навідувалася до чоловіка в кузню, дивилася, як він пра­цює, а заодно і виконувала роль його піарменеджерки: знімала процес ку­вання на відео, робила фото Андрієвих робіт і викладала їх у соцмережі. За­ймалася цим навіть після народження сина Олега (зараз йому 4 роки) — бра­ла його із собою.

Пізніше зняті Марією відеозаписи дуже стали їй у пригоді. Бо після то­го, як у червні 2022-го Андрія мобілізу­вали до ЗСУ, саме за цими відео Ма­рія вчилася ковальського ремесла. Со­бі за мету вона поставила продовжити справу чоловіка — «щоби він повернувся не в порожню холодну кузню, а в таку, де кипить робота, є замовлення». Марія швидко приловчилася розпалю­вати горно, освоїла молоток, пневмо­молот, зварювальний, шліфувальний та інші апарати. І вже невдовзі почала ви­готовляти більшу частину речей, які ро­бив її чоловік: шампури, ковані сто­лові прибори, камінні набори, ман­гали, браслети. Згодом почала при­ймати замовлення ще й від фанатів відеоігор. Ті просили викувати їм стилі­зовані тризубці, ігрові мечі. Бралася й за замовлення від наших захисників — робила з арматури скоби для блінда­жів, а також триноги для армійських казанів. А якось знайомі військові звернулися до Марії з незвичним про­ханням — виготовити унікальну сокиру.
— Це було ще в травні. Хлопці за­мовили в мене сокиру на подарунок, вказали розміри, намалювали ескіз від руки, - розповідає Марія. - Я зробила все як просили. А коли вони приїхали забирати роботу, то сказали: «Знаєш, кому подаруємо? Генералу Залужному!» Я подумала, що жартують. Аж недавно, у липні, присилають мені фо­тографії — Головнокомандувач ЗСУ з моєю сокирою в руках! Я була в шоці. Звісно, я пишаюся, що мою роботу отримала така, без перебільшення, іс­торична постать і що генералові вона сподобалася.

— Розкажіть трохи про процес виготовлення...
— Як заготовку я взяла готову суве­нірну сокиру і переробила її. Голові сокири я надала нової форми, відшліфувала і відполірувала її. Руків'я я замінила на нове. Потім обпалила його газовою го­рілкою, “пошпурила” дрібною наждачкою і відполірувала лля­ною олією. Робота зайняла кіль­ка днів, бо паралельно я займалася й іншими замовленнями.

Коли сокира була готова, бійці замовили ще й гравіювання в іншого майстра. Він з пра­вого боку леза наніс дві схре­щені булави (символізують на­рукавний знак Головнокоманду­вача) і напис «З нами Бог і ота­ман Залужний», а з лівого — Герб України і фразу «Надія в Бозі, а сила в руці!» (як на ша­блі гетьмана Івана Мазепи).



Після того як в Інтернет по­трапили знімки генерала з його подарунком, до Марії вже звер­нулися кілька людей із прохан­ням виготовити таку ж. Та вона їм відмовила.
— Таку сокиру я більше не планую робити, бо хочеться зберегти її унікальність, — каже ковалька. — Це єдина сокира в своєму роді. Ексклюзивна. Вона є лише в генерала Залужного, тож у нього і має залишитися. Та й взагалі я не дуже полюбляю робити ножі, сокири. Про­сто знайомі попросили, тому й узялася. У мене онде довго ле­жала заготовка шаблі. Руки все ніяк до неї не доходили, але не­давно таки доробила.
Лезо — з нержавіючої сталі, гарда і закладки - із бронзи, а накладки на рукоятку з мо­реного дуба. Подарувала її друзям.

Зараз майже до всіх професій при­йнято застосовувати фемінітиви (слова жіночого роду на позначення професій, посад тощо). Втім героїня нашого матеріалу зовсім не ображається, коли її називають жінкою-ковалем.

— Як на мене, так звучить навіть краще, аніж ковалька чи ковальчиня. Але найбільше мені подобається, ко­ли хтось кличе мене ковалівна. Упер­ше мене так назвав директор історичного музею, в якому я свого часу пра­цювала. Я й досі підтримую з ним друж­ні стосунки. І хоча ковалівною зазвичай називають дочку коваля (а я — дружина коваля, та іще й сама опанувала це ре­месло), але ковалівна звучить якось ду­шевно і дуже тепло.

Недавно Марія розширила асорти­мент кузні й, окрім уже звичних шампу­рів, мангалів і столових приборів, по­чала кувати фігурні шпильки для во­лосся, кільця для серветок та ав­торські ложки-пір'їнки (у яких держа­ло, як ви вже здогадалися, має вигляд пір’їни). Крім того, продовжує виготов­ляти будівельні скоби для наших вій­ськових. Недавно передала зразу по­над тисячу штук! Швидко впоратися із замовленням для ЗСУ їй допомогли од­носельці.



Джерело: газета “Гарт” від 10.08.2023, Олексій Прищепа, відео ШоТам

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: