Людмила Долгоновська з Борзни, розповіла як працювала радницею Залужного та написала про нього книгу

Добавить новость

Вторник, 27 Февраля 2024 17:26  |  Просмотров: 2709

Її кар’єрі і досягненням можна позаздрити, колом її спілкування - пи­шатися, а її енергійністю - просто захоплюватися. Та все, що уродженка Борзни, комунікаційниця Людмила Долгоновська має на тепер, не впало якимось подарунком з небес, не прийшло само по собі чи «по знайомству». їй не було й тридцяти років, коли на тендітні, дівочі плечі ліг тягар надзви­чайної відповідальності. Цю відповідальність, важливість власної роботи вона обрала сама. Вона до неї прагнула і жодного разу не стратила. Про еволюційний процес власного професійного розвитку, непрості рішення та балансування між суспільним і особистим ми й поговорили з Людмилою Григорівною.



- Ви доволі карди­нально змінили життя, присвячене до того на­уковій роботі, коли ста­ли прес-секретаркою тодішнього голови Лу­ганської обласної вій­ськово-цивільної адмі­ністрації Юрія Гарбуза. Що стало поштовхом для прийняття такого рішення?
- Дуже вплинув Майдан. Мене він проймав. Тоді синові було менше року, я не могла безпо­середньо брати участь у подіях, які відбували­ся. Але я настільки вну­трішньо була включена у процес, що намагалася усіляко допомагати. На­приклад, щоразу, попри мінімальні декретні ви­плати, купувала продук­ти в магазині, несла їх на Майдан. А коли Ваня трішки підріс, почала підпрацьовувати в онлайн-виданні, редагувати по­літичні статті, ходити на конференції та круглі столи, на яких піднімали­ся питання безпеки Дон­басу, Криму. Тоді мені й запропонували для по­чатку зробити інтерв’ю з головою Луганської ОВА. На основній роботі саме була відпустка, тож я поїхала зробити кілька матеріалів.

До того моменту на східній Україні я ніколи не була, а коли опинилася у Сіверодонецьку, поборо­ла купу своїх стереоти­пів, наприклад, що біль­шість місцевих хочуть до росії. Насправді все було навпаки, і ці люди потре­бували захисту.

Коли мені запропо­нували залишитися на Луганщині, спрацювало кілька моментів: я хотіла бути корисною державі, ближче до фронту роби­ти щось ціннісне. А ще розуміла, що отримаю тут величезний досвід комунікаційниці. Адже у прифронтовій облас­ті діяли різні міжнародні організації, фонди, пра­цювали посли, було ба­гато проектів відбудови, проектів, спрямованих на реінтеграцію окупо­ваних територій. Я мала можливість бачити ситу­ацію тут, на місці, мати практичне розуміння, що і як працює. Без такого досвіду дуже важко пра­цювати у міністерствах, відомствах і т.д.

- Це - відповідальна робота. Як вдавалося поєднувати її з особис­тим життям?
- Прес-секретар - людина, яка веде всю комунікацію від імені ке­рівника і має писати на будь-які теми. А тому - і розумітися у будь-якій темі, від ремонту доріг до міждержавних відносин України та Японії. Часто мова йшла про дуже тон­кі речі, коли важило кож­не слово. Так, це відпо­відально. Але я завжди була свідома цього. І в цьому дуже допомогла підготовка, починаючи зі школи, де в нас вкла­дали не просто знання, а вчили мислити ширшими категоріями, знаходити спільну мову, повазі до інших. Тому, користую­чись нагодою, я б хотіла подякувати вчителям і Борзнянської загально­освітньої школи, і гімна­зії ім. П.Куліша. Бо лю­бов до історії у мене — від Людмили Михайлівни Мель­ник; знання української мови, з якими вдавалося без додат­кових зусиль писати тексти, грамотно все формулювати - від Ніни Володимирівни Гирич та Людмили Михайлівни Лин- ник; а рівень англійської, який дозволяє сьогодні викладати в американському універси­теті, - від Лариси Георгіївни Івахно. Я часто згадую своїх вчителів, а коли пишу щось від себе, завжди думаю, як вони це прочитають, як на мене подивляться, чи будуть критикувати, чи підтримають.

Що стосується поєднання роботи і особистого життя, то це було важко, навіть дуже. Коли влітку 2016 року їхала на перше інтерв’ю до голови Луганської ОВА, синові було 3,5 роки. Тож я залишала ін­струкції, що йому вдягати у садочок, де що знайти, чим годувати... До цього ми були нерозлучні, тому за сином серце рвалося постійно. На­магалася щотижня або раз на два тижні приїздити до нього, долаючи без прямого сполу­чення кілька сотень кіломе­трів між Сіверодонецьком та Києвом. А потім поверталася на схід, де в мене спочатку не те що рідної, навіть зна­йомої людини не було. Сама, в чужому місті, на орендова­ній холодній квартирі. Важкі пізні вечори, коли приходила з роботи, намагалася запали­ти ту газову колонку, а тоді в спортивному костюмі мости­лася спати. І кожного дня за­питувала себе: «Для чого ти це робиш?».



Відповідь на це питання у мене була: кожен служить на тій ділянці фрон­ту, яку йому відводить доля. Десь на фронті від мене було б менше користі, а тут я пра­цювала добросовісно, так, що не соромно ні перед бать­ками, ні перед учителями, ні перед людьми. І це надихало. До того ж, все пізнається у по­рівнянні. Для кола моїх знайо­мих у Києві ці випробування виглядали як самопожертва чи подвиг. Якщо ж дивитися на друзів, переселенців, вій­ськових, жінок-військових, яких я зустріла на сході, то у порівнянні з ними мені здава­лося, що я не допрацьовую, роблю так мало. А хотілося бути максимально ефектив­ною. Адже все, що ми зараз робимо для держави, ми ро­бимо для власних дітей. Коли вони виростуть, все розуміти­муть, і обов’язково спитають: «Що ти робила, коли був Май­дан, була війна?» Я не хочу відповідати, що просто сиділа вдома і чекала. У нас «жду- нів» вистачає, треба щось ро­бити.

- А про що син говорить з Вами сьогодні? Чи від­клалися на його світогля­ді Ваша життєва позиція й сфера діяльності?
- Я ставлю собі за мету бути гарною мамою. Мені важливо, щоб дитині мене вистачало, а пізніше - ви­стачило розуміння зрозуміти мене, мої мотиви, важливість боротьби, яку зараз веде наш народ. Для сина мені хочеть­ся бути хорошим прикладом у житті.
Зараз йому 11 років, і я на­магаюся підтримувати його інтереси. Він ставить багато запитань, які часто стосу­ються історії: хто такі козаки, князі, які були гетьмани. Час­то запитує про міждержав­ні інституції: про Лігу Націй, ООН, Європейський Союз та Нато; у кого є ядерна зброя, які будуть наслідки, якщо хтось її застосує. Такі глибо­кі, історично-філософські пи­тання він ставить з 5-6 років. Не знаю, чи це під впливом мого стилю життя, чи воно в ньому закладено. Та ми фак­тично кожен вечір говоримо про історію, події, приводимо аналогії, пояснюємо процеси. Звісно, не говоримо про те­перішню війну в деталях, бо дітям важко усвідомлювати все, що відбувається.

- Як Ви почали працюва­ти у Збройних силах Украї­ни, ставши радницею головкома?
- У Збройні сили я при­йшла за рік до того, у червні 2020 року, коли там створили управління стратегічних кому­нікацій. Рік пропрацювала як держслужбовець, опрацьовувала офіційні документи, за­нурювалась у справи. Посаду радниці зі стратегічних кому­нікацій Головнокомандувача ЗСУ мені запропонував Рус­лан Хомчак. А через п’ять днів відбулася заміна і прийшов Залужний. З Валерієм Федо­ровичем ми перетиналися ще у 2018 році, були знайомі.



Спочатку було важко від­стоювати власне місце під сонцем. Я була цивільною се­ред військових, мусила довес­ти колегам, що маю право го­лосу, десь - право приймати рішення. Але, зрештою, коли ти довкола себе організовуєш команду, разом ви створюєте хороший комунікаційний про­дукт, то все змінюється. Коли ти викладаєшся, працюєш не на себе, а на спільну справу, то знімаються будь-які питан­ня, а стосунки між людьми вибудовуються довжиною у життя. Не залежно від того, розійшлися наші дороги чи ні, я підтримую спілкування і з Юрієм Гарбузом, і з Ганною Гопко, і з Валерієм Залужним.

- До речі, як виникла ідея написання книги про ньо­го? Й раніше мали творче бажання і знайшли достой­ного героя? Чи саме його постать надихнула взятися за перо?
- Я ніколи не думала пи­сати книгу. Мені здається, це роблять дуже обдаровані люди, які володіють словом, мають глибокі думки. Треба мати право писати книгу. Про себе я так ніколи не думала. Тут скоріше склалася низка обставин. По-перше, саме видавництво зробило мені таку пропозицію. По-друге, 24 лютого, коли я збиралася на службу, я розуміла: відбу­ваються історично величезні події. І я перебуваю в їх епі­центрі, на власні очі все бачу, стою поруч людей, які ухва­люють доленосні рішення... Такий шанс випадає не всім. Не можу уявити, скільки жур­налістів, сценаристів, пись­менників хотіли б там бути. Ця честь випала мені. І просто за­мовчати, не розкрити, не по­ділитися було б неправильно.

Сьогодні книга про Валерія Залужного вже завершена,перебуває на стадії погодження.

- На якій професійний ниві Ви працюєте сьогодні?
- Нині я працюю в American University Kyiv - університе­ті, який має партнерство з одним із найбільших вишів США. Це - освіта за аме­риканськими стандартами, дуже якісна, із затребувани­ми спеціальностями та гарни­ми навчальними програмами. Я забезпечую роботу прези­дента університету, коорди­ную різні напрямки. У цьому семестрі ще й викладатиму студентам курс комунікації. Разом із тим ми максималь­но включені у сьогодення. У нас є програми для навчан­ня ветеранів, дітей загиблих воїнів, я координую різнома­нітні тренінги, наприклад, як взаємодіяти з ветеранами, інтегруючись у суспільство.

- Чи вистачає за всіма справами часу, щоб бувати на Борзнянщині?
- Приїжджаю додому рід­ко. Пам’ятаю, щойно російські війська вийшли з Чернігівщи­ни, наступного ж дня поїхала до батьків. На трасі ще навіть не встигли прибрати спале­ну техніку, яка досі диміла. Я дуже переживала, як батьки пережили період, коли Борзною йшли ворожі танки, хоті­лося їх обійняти...

Нині теж хочеться частіше бувати вдома, щоб було біль­ше родинного зв’язку. Коли ти стоїш на рідній землі, а навко­ло все таке знайоме, незмін­не, тебе, як і раніше, чекають і приймають, це дає сили. Ти бачиш, що яким би бурхли­вим це життя не було, скільки б шторми тебе не кидали з однієї сфери в іншу, з одного кінця країни в інший, є в цьому океані острівець стабільності й любові. Я це дуже люблю.

Наше досьє

Людмила Долгоновська народилася в Борзні.
Закінчила гімназію ім. П.Куліша з «золотою» медаллю. Навчалася в Ніжинському державному університеті ім. М. Гоголя (історикиня), потім - на філософському факульте­ті Київського національного університету ім. Т.Шевченка.
Кандидатка філософських наук.
Після захисту дисертації кілька років працювала у Ма­лій академії наук України з нинішнім міністром освіти та науки Оксеном Лісовим.
У 2016 році очолила управління стратегічних комуні­кацій Луганської ОДА, з початку 2019 - помічниця депу­татки Ганни Гопко, яка тоді очолювала Комітет Верховної Ради у закордонних справах.
Співзасновниця громадської організації «Мережа за­хисту національних інтересів «АНТС».
У 2020 році прийшла у Збройні сили України. До берез­ня 2023 року була радницею зі стратегічних комунікацій Головнокомандувача ЗСУ.
Нині - керівниця служби президента American University Kyiv.

Джерело: газета “Вісті Борзнянщини”, Марина Гриненко, фото з сайту novynarnia.com

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: