30-річна Марія Кобець стала ковалем заради чоловіка

Добавить новость

Четверг, 9 Марта 2023 14:05  |  Просмотров: 3684

30-річна Марія Кобець (на знімку) із Брусилова Киселівської громади — одна з небагатьох жінок-ковалів не лише на Чернігівщині, а й в усій Україні. За молоток і ковадло вона взялася дев’ять місяців тому — ко­ли до війська мобілізували її чоло­віка Андрія (йому 35). Жінка хоче, щоби кузня коханого не занепала, поки він на фронті, тому в короткі строки опанувала його ремесло.



Марія родом з Донецької області. На Чернігівщину пе­ребралася ще в далекому 2008-му - разом із мамою і ві­тчимом.

— Ми оселилися на Менщині. Після школи я вивчилася на історика в Чернігівському національному педуніверситеті імені Т. Шевченка. Тоді ж познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Андрієм (він за фахом теж історик). Ми почали зу­стрічатися. Після одруження стали мешкати в його батьків у Брусилові, — розказує Марія. — Ковальською справою Ан­дрій загорівся ще до нашого знайомства. Зробив собі горно, придбав ковадло, зварювальний апарат, болгарку, молот­ки. Перше, що власноручно роблять ковалі, - це інструмен­ти для себе. Андрій теж передусім викував кочергу, клішні і лопатку для роботи з горном. Згодом у вільний від роботи час (він працював постачальником на заводі з виробництва спортобладнання) почав кувати різні предмети домашнього вжитку. Але довго це було для нього як хобі.

Зайнятися ковальством всерйоз Андрій вирішив у 2018 році, порадившись перед цим із дружиною.

— Ми зважили всі «за» і «проти» цієї професії. Оскіль­ки у мене був постійний дохід (я тоді працювала в Обласно­му історичному музеї), то зрештою вирішили, що чоловікові варто спробувати, — продовжує Марія. — Звісно, починати свою справу було дуже непросто. Замовлень спершу надходило мінімум. До того ж наприкінці 2018-го я пішла в декрет. Але підтримала Андрія, щоб він і далі займався улюбленою справою і таки зайняв свою нішу серед інших ковалів.

У 2019-му ми орендували в Брусилові окреме приміщення для кузні. Туди перевезли все обладнання, облаштували нове горно. Згодом докупили пневмомолот і решту необхідних верстатів.
Марія мало не щодня навідувалася до чоловіка в кузню, дивилася, як він працює, а заодно виконувала і роль піар-менеджера: знімала на відео процес кування, а також робила фото Андрієвих робіт. Потім усе це викладала у соцмережах.


— Ходити до чоловіка в май­стерню я не припинила навіть після народження сина (зараз Олегові 4 роки). Брала візочок і привозила малого із собою.
Якось мені й самій захотіло­ся попрацювати в кузні. Андрій порадив спробувати свої сили з міддю, бо це найм’якший ме­тал. Тоді-то я впершей попрак­тикувалася в роботі з молот­ком і ковадлом Зробила кіль­ка мідних браслетів. Та до більш складної роботи чоловік мене не підпускав.

Пізніше подружжя розробило логотип власного ковальського бренда — «KOBETS- forge» і вже збиралося його зареєструвати. Та плани порушило російське вторгнення.
— Ми весь час були в Брусилові. нікуди не виїжджали. Окупанти в селі не стояли, ли­ше одного разу заїхали. Але були прильоти Син і досі їх згадує: «Мамо, а пам’ятаєш, як ми ховалися в погребі від росіян? Ти плака­ла, а я тебе заспокоював».

У червні минулого року Андрія мобілізу­вали до ЗСУ. А вже за два тижні Марія вирі­шила продовжити справу чоловіка.





— Якраз у липні я мала виходити з декре­ту на роботу, та натомість вирішила, що за­йматимусь ковальством. Бо для Андрія це не просто робота - він цим живе. І я хочу, щоб він повернувся не в порожню, холод­ну кузню, а в таку, де кипить робота, є за­мовлення Дізнавшись про моє рішення, чо­ловік сказав: «Ключі від кузні у тебе. Якщо вийде - добре, якщо ні - не переймайся».

Учитися розпалювати горно, працюва­ти з машиною-молотом, зварювальним апа­ратом, шліфувальним та іншими верстатами Марії довелося з нуля. Пригодилися відеозаписи, які вона робила для соцмереж. Вони стали для неї своєрідними відеоінструкціями.

- Якщо зі зварювальним апаратом я зра­зу «подружилася», то до молота не підходи­ла десь із місяць. Побоювалася. Як не крути, а падаюча маса у 85 кілограмів дуже лякає. Та все ж таки переборола свій страх.

Першою роботою Марії стали шампури. На їх виготовлення вона витратила 4 дні.

— Згодом у мене замовляли ковані сто­лові прибори, набори для каміна, манга­ли, шампури, різні браслети, гравіюван­ня. Були й замовлення від бійців ЗСУ. Я ро­била їм з арматури скоби для бліндажів, а та­кож триногу для казана. Останнім часом за­мовлення йдуть переважно від косплейни- ків (фанатів комп'ютерних ігор, які замовля­ють аксесуари, як у своїх ігрових персонажів. — Авт.). Просять виготовити стилізовані тризубці, мечі. Наприклад, зараз я працюю над мечем для фаната комп'ютерної гри Warcraft. Один такий уже зробила. А дру­гий ще в процесі. Уже готові лезо майбут­нього меча і ручка (показує. — Авт.). Утім їх іще треба буде зварити. А також приварити до ручки кілька викуваних шипів.









- Чим більший виріб, тим до­вше доводиться над ним працю­вати. Найбільше я возилася з три­зубцем розміром із людський зріст - близько двох тижнів. А взагалі мені ще багато чого треба навчитися. Наприклад, Андрій на багатьох мангалах, шампурах і сто­лових приборах робить ручки у ви­гляді голів буйволів, драконів та ін­ших тварин. Я ж поки що навчила­ся робити лише ковані голови ба­ранчиків.

— Який етап роботи для Вас найважчий?
— Та всі важкі, бо я маленька і слабенька, — сміється Марія. — А якщо сер­йозно, то це лише збоку здається, що все так просто, а насправді треба докласти чимало зусиль.
— Але Ви спростовуєте твердження, що ковальство - суто чоловіче ремес­ло...

— Так, хоча деякі люди й не вірять, що я все роблю сама. Пишуть у коментарях: «Та­кого не може бути!» А в мене, до речі, навіть манікюр є. Бо жінка завжди має залишатися жінкою. І знаєте, попри всі складнощі, ме­ні дуже подобається нинішня робота. Во­на творча і цікава. Крім того, для мене важ­ливо, що я таким чином підтримую чоловіка. До обіду я в кузні, опісля - готую щось смач­неньке для Андрія (він служить в одному з підрозділів ОК «Північ») і його побратимів. А ще ж є мала дитина. Треба відвести її в са­док, забрати звідти, нагодувати. Все встиг­нути непросто, але якось справляюся. Нічо­го, головне - щоб рашистів тут не було. Все решта — дрібниці.

Джерело: газета “Гарт” від 09.03.2023, Олексій ПРИЩЕПА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: