Сьома сестра

Поліна Шенгерей зараз живе в селі Борсуків Козелецького району, де стіною стоять височенні сосни, а між ними, як говорить Поліна Антонівна, «гриби косять косами».

Народилась вона недалеко, в селі Набільському Козелецького району в 1951 році. Дитинство пробігала з шістьома сестрами, вона сьома.



— Нащо я вас родила? — питала мати. — Це ж скільки взуття треба!

Коли якась дівчина діда хизувалась: «А в мене нове пальто!», Поля відповідала: «А в мене нова латка на пальті!»

— До війни в сім’ї було дві дівчини. Та коли після війни інвалідом без лівої руки та ноги повернувся батько Антон Пилипович, він постарався зробити ще п’ять дівчат, — посміхається Поліна Антонівна. — Він косив, спираючись на костиль. Пас корів, плів корзини, допомагаючи собі зубами. Дівчат водив в ліс за шишками, які потім здавав ліснику, а за виручені гроші привозив з базару то гостинці, то іграшки для ялинки. Коли помер, в серці його знайшли осколок, який піднявся туди з коліна.

Пішов з життя, маючи сім дочок та чотирнадцять онуків. Мабуть, дякуючи його життєвій силі, Поліна Антонівна зараз, в свої 69 років така ж активна та енергійна.

До Борсуків вона потрапила після закінчення Чернігівського кооперативного технікуму, а перед тим трохи не добрала балів при вступі до Київського медичного інституту ім. Богомольця. Торгували в магазині. Разом з водієм Миколою кожного дня по два рази їздили в Остер за хлібом.

Якось Миколина мати запитала маму Поліни:

— То ваша Поля заміж не йде?

— Та ні ще.

— Хм, пора вже.

Було Поліні тоді 19 років. Наступного дня, коли хтось в машині, їдучи до Остра, запитав Миколу: «Що ти робиш завтра?», Поліна втрутилась:

— Так він же завтра свататись до мене піде!

— А що, можна? — перепитав Микола.

Наступного дня сказав Поліні:

— У тебе батько хороший, а мати погана.

— Звідки ти знаєш?

— Так ми вчора ходили свататись до тебе. Батько сказав: «Їх багато, хай розбирають. А мати бурчала». Поля подумала-подумала, та й пішла за нього, хоч особливої любові не було. Не жалкує ні хвилини.

— Він завжди був небалакучий, це я тріпаю за двох,— сміється вона. — Він старший за мене на шість років, і трохи нижчий, але я все одно ходила на каблуках. За дітьми ходив. Розсудливий такий, купляв все, що треба. А свекруха ловка була.

У травні цього року вони відсвяткують золоте весілля.

У 1976 році, через декілька місяців після того, як Поліна народила свого Толю, загинула одна з сестер, Наталя. Чоловік наніс їй двадцять одну різану рану, розрізав грудину та виклав на дорогу серце. Був дуже ревнивим. Працював кіномеханіком, часто випивав. Коли заболіла печінка, і то лікар дав йому ліки, але попередив, що алкоголю не можна. В той день він і пішов з дому, а ліки не прийняв вчасно. Наталя побігла за ним, а він уже біля магазину випиває. Наталя йому ліки, а він її тут же, біля магазину, при людях — ножем.

— Потім три роки його обстежували, встановили діагноз шизофренія, — розповідає Поліна Антонівна. — Кажуть, у Москві жив його високопоставлений дядько, відмазав. Батьку пропонували взяти його на поруки, але він відмовився. А якась медичка з лікарні вийшла за нього и прожила з ним до самої його смерті.

Після смерті Наталі залишилось троє хлопчиків: трьох років, двох років та декількох місяців. Заміжні сестри одразу розібрали молодшеньких дітей, а Поліна думала деякий час, бо у самої був маленький Толя та робота. їздила до Полтавської області, де залишився трьохрічний Ваня з бабою Катею. А одного разу, коли повернулась додому, свекруха каже: «Та забери вже його». Так і став Ваня жити у них, як свій син, свекруха його до першого класу збирала, бо Поліна була на роботі.

Коли в селі створили філію ощадкаси, її взяли на цю роботу. Тоді в селі було багато неграмотних людей, так Поліна не одну навчила розписуватись. По вівторках у касу обов’язково стояла черга. Перед тим, в неділю люди везли на базар по десятку поросят, а потім приносили в касу виторг, бувало, що по 500 рублів. Потім гроші пропали, й ті, що вони відкладали для Вані. Після двадцяти років в ощадкасі вона ще десять років працювала головою сільради. Разом з чоловіками сипали вози піску на їх розбиті дороги.

Зараз Поліна Антонівна на пенсії. Улюблене заняття — вишивання. Коля останній рік не встає — шийний остеохондроз дав такі бляшки, що він не може ходити. Коля лежить під старою лисячою шубою, яка толком його не гріє. Поліна Антонівна отримала як приз від «Вісника» теплу ковдру. Коля, вкритий нею, полежав трохи, а потім відвернув край, сказав: «Жарко».

Другий приз — тепла ковдра до зими — дістався Любові Ларченко з Корюківки. Просимо при нагоді завітати за призом.

Лариса Добриніна, тижневик «Вісник Ч» №50 (1804), 10 грудня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: