«Люди сонця» роз’їхалися. З еко-поселення на хуторі Безиків залишились тільки Вадим Трофимов з сином і матір’ю

Добавить новость

Вторник, 10 Ноября 2020 07:08  |  Просмотров: 6377

На краю маленького села Безиків Городнянського району, частіше його називають хутором, глиняна хата з євро-вікнами. Обгороджена тином. Проживає сім’я з двох чоловік: 41-річний Вадим Трофимов і його 11-річний син Радомир. Колишні кияни. Всього в Безикові зараз 14 жителів.


Вадим Трофимов біля свого будинку в Безикові. Кладе ще один шар глини

11 років серед лісу

Переїхали з Києва у 2009, — заварює каву на газовій плиті в кухні свого будинку Вадим Трофимов. Зона для приготування їжі відгороджена, через що колишня сільська кухня перетворилась на передпокій. Замість печі — обмазана глиною груба. Далі кімната. Сінці стали більш-менш теплим коридором. Стіни як ззовні, так і зсередини глиняні. В кімнаті вони пофарбовані, кольорові, з ведичними малюнками. — У 2008 році сюди заїхали дві сім’ї, з Києва і Чернігова, і оголосили, що створюють еко-поселення. Запрошували бажаючих через інтернет. Відгукнулися до 10 сімей. Ми не збирались жити відокремлено від Безикова. Одна сім’я поселилася просто як місцеві, вже потім з нами подружилися. Ми відрізнялися хіба що тим, що збиралися жити по-іншому, еко. А вийшло, все якось дуже дивно, згодом взагалі розпалося.

Поселенців у Безикові називали «люди сонця». Спостерігали хто з іронією, хто з недовірою. Жили не так, як місцеві, город не так саджали, не те і не стільки їли. Не пили. Підживлювалися енергією сонця, підставляючи під промені обличчя, руки.

Вважають, що саме через недоїдання в одної з поселенок стався психічний зрив. Молода жінка, красуня, з вищою дизайнерською освітою, не пила, не курила і не колола нічого поганого, покінчила життя самогубством. Після цього «люди сонця» потроху почали покидати хутір. Балато хто жив в неоформлених хатах, тому просто збирали речі і виїжджали. Залишилась одна родина.

— Вже 11 років ми прописані в Безикові. Коли переїхали, Радомиру був місяць, — продовжує розповідь Вадим. — Три роки тому моя мама також в Безикові поселилася.

Ми з дружиною хотіли бути ближче до природи. Тому серед хат, що були тут на продаж, я обрав найближчу до лісу. В хату навпроти теж заселилися приїжджі. Півроку назад виїхали, знов продається.

І стільки радості було: приїхали в свій будинок! У Києві ми в батьків жили або знімали житло.

Вадим з самої столиці. Дружина Наталія з Київської області, виросла в Києві. Це Наташа покінчила життя самогубством п’ять років тому. Радомиру було п’ять років.

Ремонти з інтернетом і свекром

— Будинок стояв нежилий. Звичайний зруб з колод, тут у всіх такі. Оббитий шифером. Без підлоги.

Всі, хто поселявся, одразу обдирали зі старих хат ту оббивку: шифер чи дошки. Бо під ними стіна гниє, обтікає. Ставили у вікна склопакети, щоб не дуло і обмазували брус глиною. Вона і тепло держить, і вологу вбирає, а коли треба — віддає. Дерево гниє, а глина — ні. Зволожилася — висохла.

— Тріщини не йдуть?

— Йдуть, але не наскрізь. Он біля одвірка тріщина, — киває на міжкімнатні двері. — Звідти не дує, а якщо замажу, буде помітно. Хай до наступного ремонту.

Я не досвідчений будівельник, щоб одразу робити правильно. Зсередини хату по глині вапном білили, додали фарбу. Невдалий хід, вапно тріскається. Зараз всередині стіни б не глиною мазав, а з гіпсокартону зробив або з дерева. Якщо раніше був еко-принцип, тобто, побільше натурального, тепер би вибрав практичність.

Тоді з сусідом на двох купили машину глини в Тупичеві. Є вона і тут, але я в себе на ділянці копав-копав — не знайшов. Можна було глину і в Бурівці добути, та нам треба було швидко. Ремонт робив сам. Послав підлогу, почали будувати піч. Не знали, як робити.

— Як же ви будували?

— Інтернет дивився, думав. З людьми радився. Піч тесть допомагав класти. Він не пічник, але інженер-будівельник. І в нього будинок в селі.

Насправді багато що хочеться спробувати. Можна і теплу підлогу зробити: під полом труби пустити. Чому б і ні? Тому, що ми в селі живемо, і ні в кого тут теплої підлоги нема.

Холоди і миші

— Холодно взимку?

— Перший рік, зі старими вікнами, поки будинок був не утеплений, мерзли.

Утеплювали соломою. Набили поверх стін бруси (палки сантиметрів по 10 в діаметрі), на них рейки, і туди запхали солому. Поверх цього замазали глиною.

— Там же миші, мабуть, шурують?

— Хай шурують. Вони ж практично на вулиці. Тут глина, за глиною йде зруб. Там у них, звичайно, теж ходи є. За зрубом солома і вже потім глина. І глину прогризти можуть, але ж посеред стіни не вилізе. В основному лізуть з-під полу. Ми від початку неправильно зробили. Коли глиною мазали, від мишей треба було залізною сіткою по низу загородити. Так роблять, коли із солом’яних тюків стіни будують. А під підлогою треба було стяжку зробити, а то постелив просто над землею, як всі тут роблять.

Миші дратують, коли гризуть щось вночі. Але по нас не бігають. Зараз почнуться холоди, вони прийдуть де тепліше, почнуть тут шорхатися, а я їх ловитиму.

Спочатку спеціально проти мишей в будинку жила кішка. Свою ефективність не підтвердила, всі коти тепер на вулиці.

Мишоловки різні ставив. Живими ловив за допомогою банки і монетки. Потім тими мишами котів годував, їли з задоволенням. Така розвага, — сміється Вадим.

— Все-таки найефективніше проти мишей — отрута. Єдине що є коти (зараз четверо), і отруту купую спеціальну, яка мишей убиває, а котів ні.

З еко-принципами не вийшло

— У еко-поселенців був статут? Старший по хутору?

— Зазвичай у таких поселеннях є щось спільне, ідеологія. У нас — ні. «Хто в ліс, хто по дрова». Абсолютно різні, кожен зі своїм світоглядом. Але така різноманітність — досить цікаво, це нас збагачувало.

Наша сім’я, наприклад, м’яса не їсть. Яйця, молоко — так. Є веганство, є вегетаріанство. Був період, коли серйозно за цим слідкував, зараз інколи м’яса можу з’їсти. Син не їсть, бо не хоче. Може спробувати, я не забороняю, але не любить.

Зараз у криницях води нема, у нас, як і в багатьох, свердловина. А одразу ходили до колодязя, через дорогу. Ми взагалі не знали, як це жити в селі. Досліджували. Хотіли самобутньо, з городу, самі себе забезпечувати, використовуючи принципи органічного землеробства.

— Вийшло?

— Ні. Все-таки в сучасному світі треба рухатися швидше. Якщо 100 років тому можна було місяць дрова в лісі заготовляти, то зараз я більш нічого не встигну.

Один раз з сусідами спробували. Зібрались: а давайте поїдемо по дрова. Поговорили з лісниками, ті сказали, що можна брати. Кілька чоловік пішли в ліс, щось там носили, пиляли. Вийшло не дуже, всі втомилися. Своєї машини немає, ми в цьому нічого не розуміємо, ніякого досвіду роботи з інструментом. На одного заготовили, і не за один день, і зрозуміли, що все. Це було надто складно, вище наших сил і зайняло купу часу. Ще домовлялися, щоб довезти. Тому те, що можу зробити сам, — роблю, що не можу — купую. Дрова можна в лісництві придбати. Хоча б палки, і їх попиляти.

Колорадам їсти нічого

— Є такий напрям: еко-господарство. Це без хімії, без добрив. Дружина пробувала так вирощувати, в неї була тяга до городини.

— Колоради все з’їли?

— Якраз колорадам їсти було нічого, бо картоплю ніхто не саджав. Вирощували солодку картоплю — батат. Для себе вистачало. В суп клали, варили. Але за смаком він відрізняється і все одно хотілося картоплі.

На столі два ноутбуки. Один відкритий.

— Працюю дистанційно. Займаюся програмуванням і психологією, — прикриває кришку комп’ютера Вадим. — Вищої освіти не маю. Учився не в інституті.

Психологію вчив пізніше. Недавно почав практикувати онлайн. Є клієнти.

Освоїв зелений борщ і фарширований перець

— Минулого року на городі нічого не було. В цьому посадив багато помідорів. З того часу, як сам, вперше зайнявся. І капусту саджав, не пішло. Огірки були з місяць. А помідорів кущів 60, всі черрі. Висаджував різні, але інша розсада померзла. В банки закручував, так їли.

Плита від газового балона. Їсти готую сам, іноді син допомагає.

Спочатку все було дуже складно. Коли не стало дружини, взагалі не розумів, що треба робити. Варити я вмів, але... Думав, що це все тимчасово, з’явиться подруга, яка буде готувати. Адже завжди жінка бере харчування сім’ї на себе. У нас теж так було: Наташа готувала, я допомагав.

Потроху став освоювати страви. Виявилося, що дитина не все їсть. Наприклад, гречку. Пробував інше. Тепер маю список страв, які вмію готувати і які ми обидва їмо. Пироги навчився пекти, запіканки, млинці вранці смажу. Навіть в фейсбуці свої кулінарні досягнення публікую. Зелений борщ освоїв. Перець фарширований. Свіжий в Невклі продавався, кілька раз за ним ходив. Щавель тут всюди росте.

В кухні на полицях акуратно розставлені трилітрові банки з рівненькими шматочками сухофруктів. Груші, айва, що росте просто в лісі.

Легковик «Сітроен» стоїть під навісом.

— Автомобіль зараз не на ходу, — пояснює Вадим.

Сам не їде, ще й нових запрошує

— На хуторі з еко-поселенців залишилися я і мама. У неї окремий будинок, завела курей, кіз. Довго жила в Києві, але народилася в селі Одеської області, і їй це знайомо.

Ніна Ничипорівна після Києва жила в Почаєві на Тернопільщині. Там взяла під опіку двох дітей, братика і сестричку, з ними і переїхала ближче до сина і внука в Безиків. Діти ходили до місцевих шкіл, цей рік навчаються в інтернаті спортивного нахилу в Чернігові, в село приїжджають на вихідні.

Ще одна сім’я приїжджає в Безиків, як дачники.

— Коли залишились удвох із сином, не хотілося поїхати звідси?

— Ні. Більш того, налаштований залучити сюди нових, цікавих людей.

— Що у вас з цивілізації?

— Інтернет 3G від антени, Інтертелеком, в будинку вайфай. 300 гривень в місяць. Безліміт, для роботи треба. Провід сюди тягнути не будуть, немає людей.

Телевізора нема, він не потрібен.

Пральна машина-автомат, душова кабіна, бойлер.

В Києві у мене житла вже нема. Мати квартиру продала. Рідня дружини нас з сином готові прийняти. Але мені Безиків підходить.

Радомир до школи ходить у Бурівку. П’ятий клас. Возять автобусом.

— У місто не проситься?

— Ні. В нього тут інтернет, телефон, планшет. Тільки що друзів немає... Зараз він єдина дитина на хуторі.

Коли тут жили поселенці, дітей було з десяток, різного віку.

У Невклі в початковій школі вчилося дев’ять дітей на всі чотири класи. Тепер хто в Чернігів поїхав, хто до Тупичева в школу ходить.

Не приживаються

— Ви довго одинак. Наречену знайшли?

— У пошуку. Треба, щоб жінці подобалося жити так, як я живу. Мій спосіб життя, місце, де живу. А кому сподобається, треба ще й характерами зійтися. І головна умова — щоб їй не тільки я сподобався, а й моя дитина. І щоб син був не проти. Тому так складно знайти подругу. Одна жінка приїздила зі своєю дівчинкою. Діти подружилися, у нас були хороші відносини. Але недовго.

Біля будинку ночви з замішаним глиняним розчином. Вадим обліплює будинок ще одним шаром глини. Каже, з глиною приємно працювати руками.

— Щоб взимку було тепліше, а влітку холодніше. Взагалі-то холодно не було, але влітку дуже жарко, будинок перегрівався.

І дах треба перекривати.

— Соломою?

— Ні, зроблю сучасне покриття. З соломи дуже дорого. І з очерету так само. Щоб самому — в мене немає стільки очерету або соломи. І я без досвіду швидко втомлюся. Не хочеться щороку переробляти, навіть через п’ять років не хочеться.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №44 (1798), 29 жовтня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: