«Коли була в АТО, син щодня плакав у слухавку»

Добавить новость

Вторник, 21 Апреля 2020 15:50  |  Просмотров: 5633

Яскравий лимонний манікюр (жартує, що так притягує тепло), волосся зібране у хвостик. У берцях, камуфляжній формі і кепці. Це капрал (молодший сержант) 41-річна Тетяна Шеремет, військовослужбова «Першої окремої танкової Сіверської бригади», що в Гончарівському Чернігівського району. В армії з 2004 року.


Тетяна Шеремет у формі...

— 239 гривень, такою була зарплата у 2004-ому, коли прийшла служити, — вмощується на лавці у центрі Гончарівського Тетяна. — Мені було 24 роки. Бухгалтер за освітою. До армії встигла попрацювати в магазинах, кафе. Батьки довго вмовляли мене піти на службу. Щоб я поряд була, у Гончарівському. Брат, також військовий, на Львівщині.

Тетяна Шеремет з родини військового та медика. Жартує, що для чоловіка у формі жінка в білому халаті — найвдаліша партія: і по гарнізонах мотатися, і робота для дружини завжди є.

— Зараз я діловод штабу. Але це не відміняє фізпідготовки, нарядів на КПП (контрольно-пропускний пункт), ролі днювального, ротацій в зоні АТО/ООС, вогневої підготовки і т. п. Іноді нию — все набридло. А тоді задумуюсь: що я вмію, окрім служби в армії? Я пів життя тут, то ким я буду на цивілці?

Був момент, коли могла залишитися поза військовою службою. У Гончарівському розформовували одну частину, військові переходили в іншу. Місць було мало. Могла потрапити під скорочення. Та, певно, так мало бути, бо знайшлося місце на службі і для мене. Випадково пощастило, мабуть, армія — моя доля.

Окрім роботи, служба звела Таню у Гончарівському з чоловіком Романом.

— Він прийшов через мене листа відправляти, — усміхається, пригадуючи. — Періодично цікавився долею листа. Так і почали цікавитися одне одним. От уже 12 років цікавимося.

Роман Шеремет родом з села на Черкащині. Бачив себе тільки у великому місті, а не в якомусь маленькому Гончарівському.

— Якщо я з родини військових, то чоловік до армії не мав жодного стосунку, — говорить Тетяна. — Він з родини тракториста. Село і сільська робота йому так з дитинства обридла, що він розраховував у Гончарівському з-пів року прослужити і потрапити до військової частини якогось мегаполісу. Мовляв, навіщо йому дружина з городом. Та не так склалося, як гадалося. У Гончарівському з 2006 року. І клаптик городу ми маємо. Одного разу мав надію змінити місце служби. Після навчання у військовій академії, зазвичай, на попереднє місце служби не потрапляють. Та, певно, молитви мого тата допомогли: Романа знову направили в Першу танкову.

У Тетяни з чоловіком двійко діток: 11-річний Данилко та 8-річна Аріна.

— Думаю, що доця по батьківським стопам не піде, — переконана жінка у формі.

— Вона вся така творча, у танцях. А от син сказав: «Буду, як тато». Чи не змінить свою думку далі, покаже час. А поки ж захопився кулінарією. Приходимо зі служби, а нас вдома чекає смачний сюрприз — то картоплі насмажить, то макаронів зварить.

Чоловік мені стільки компліментів не робить, скільки синок. Роман не дуже любить телячі ніжності. Я хочу обнімашок, а він: «Ти ж знаєш, що я тебе кохаю, навіщо це при всіх показувати? Щастя любить тишу». А мені іноді так хочеться, як інші, за руку, під руку пройтись по селищу. Один раз він при людях пригорнув мене. Усі знайомі були в шоці.


...і в цивільному. З чоловіком Романом та дітьми Аріною і Данею

Міфи:

Дівчата з військового містечка рано вискакують заміж.
— Я виросла тут. Коли навчалась у Чернігові на бухгалтера, одногрупниці думали, що військове містечко — клондайк молодих і перспективних женихів. А я; знаходячись в оточенні мужчин, вийшла заміж аж в 29 років. Ніхто на місцевих дівчат не накидується.

Жінка в армії оточена зайвою (часто неприємною) чоловічою увагою.
— Чоловіки до нас звикли. Ми до них. Особисто у мене негативного досвіду з колегами по службі за 16 років не було. Як і в цивільному житті, в армії головне — не давати приводу. Врешті-решт, є командування. Багато залежить від командира підрозділу. Не влаштовує жінку відношення співслужбовців — завжди можна звернутися до старшого. У мене і до армії така робота була (магазини, кафе), що увага чоловіків може бути у надлишку.

В армії всі п'ють.
— Як і на будь-якій роботі, різне трапляється. Але моя думка, якщо той, хто воював, після служби з розумом зніме стрес стограмами — нічого страшного. Після АТО вони тверезими не говорять про пережите. У зоні АТО, особливо вперше, п’ють навіть ті, хто не пив зовсім. І алкоголь моментально вивітрюється через стрес.

Жінка в АТО

— Там — тримаєшся. Хоч син щодня плаче в слухавку. Обіцяє, що не буде, але головне питання «Коли ти додому?». Дочка реагувала простіше: «Мама на яботі». І по поверненню — складно. Як говорила мені подруга, ти була космічна. Ніби, нічого не змінилося, але перший час ходиш, як лунатик.

Чоловік і жінка військовослужбовці:

(+) Ми на одній хвилі. Розуміємо специфіку служби. Дружинам, котрі живуть цивільним життям, зрозуміти військового важко. Особливо зараз.

(-) Страшно за дітей, і складно чекати з зони воєнних дій. Чекаю, як правило, я його. Жінки більше служать у частині, а чоловіки на Донбасі.

Важко...

— Переживати втрати. Ми дуже добре і близько знали Андрія Плохого (загинув у танку, який підірвався на фугасі у серпні 2014 року), його дружину, діток. Андрій земляк мого чоловіка, з Черкащини. На урочисті шикування у нас на плацу виносить прапор знаменна група. Андрій був старшим цієї групи. Після його загибелі, хлопці виходили на плац, а я плакала, завжди здавалось, що іде Андрюша (Тетяна відвертає голову і крадькома витирає сльози).

Перша мобілізація багатьох вибила із нормального русла.

У 2014-ому мені пощастило — Арінці було два рочки, у мене декретна відпустка. Люди в частині по четверо діб не спали. Ніхто не розумів, що буде і як. Чоловік сказав мені зібрати все необхідне на перший час: документи, речі для дітей. Цей тривожний чемодан я розібрала аж через рік. Усе стояв напоготові — раптом знадобиться.

Людей привезли (мобілізованих), а не встигали приймати, оформляти документально. Мобілізовані палили багаття. А ми на той час орендували квартиру на першому поверсі. Чоловік додому не приходив. Я і двоє дітей — самі. Дзвоню Роману: «Вони тут ходять, пісні горланять, мені страшно, ще у вікно залізуть». V Якщо раніше діти спокійно гуляли самі на вулиці, то у 2014 тільки з дорослими. Перша хвиля мобілізованих була найважчою. Забирали всіх підряд. Далі з кожним разом уже було легше — і робота унормована, і людей більш ретельно намагалися з підбирати на службу.

Був пекельний вересень 2014-го: тяжко поранений брат, кум. Два тижні після поранення у щелепу брата Сергія, я не говорила батькам, щоб не засмучувати. Сергій просив. У нього в бою згорів телефон. Зв’язок був через товаришів по службі. Батьки телефонують брату, а зв’язку нема, хвилюються. А я заспокоюю, обманюючи, що все нормально. Потім, коли став більш-менш виразно говорити, брат сам розказав рідним про біду.

3 приємного:

Особисте знайомство з міністром.

— Були важкі часи. З першою дитиною у декреті просиділа рік, і на роботу. А що робить? Грошей не вистачало. Коли чоловік був ще молодим лейтенантом, у Гончарівському проходили масштабні навчання. Тоді у нас у гостях, на орендованій квартирі, був Олександр Кузьмук (генерал, колишній міністр оборони, пішов у відставку після скандалу зі збитим над Чорним морем пасажирським літаком, загинуло 87 людей. — Авт.). У мене на руках манюсінький Данька. Чоловік дзвонить: «Швидко, щоб чистота кругом була (а ми з подругою через його надлюбов до порядку називаємо Романа — Фреймут), і щось на стіл, до нас їде Кузьмук». Я давай бігом лад наводити, ми ж діти совдепу (до приходу гостей робимо генеральне прибирання), прасування, дитина до праски — пальці обпік. Чоловік тим часом містечком шукав торт до чаю. Ледь не половину зарплати на нього витратив, щоб генерала пригостити. Зате є, що згадати.

Віриш в дива.
— Після служби в армії, я зрозуміла, що є люди поціловані Богом. Просто щасливчики. Потрапляють в нехороші , ситуації і виходять сухими з води. У звичайному житті це не так помітно. А в армії можна повірити в дива. Коли кулі свистять, снаряди прилітають, колеги по службі гинуть, а в людини поряд — ні подряпини — чи не диво?

Несподівано:
— Служу у танковій бригаді. Чоловік — танкіст, пройшов шлях від комвзводу до комбата. А я жодного разу не сиділа ні в танку, ні на танку. Тільки поряд була. Чоловікові казала: «Не соромно тобі, жінка танкіста в танку не була?» Інша справа Данька наш. Він з малесенького з татом. За м’яку іграшку — і на полігон. І серед техніки. Усе обладнання танкове знає.

Образливо:

— Закиди, мовляв, ви тут гроші заробляєте. Ідіть ви послужіть і заробіть! Нічого не минає безслідно: зуби випадають після технічної води в АТО, спини болять. Ось Рома може три дні бути на знеболювальних уколах, проблеми зі спиною. У госпіталі не все є, хочеться кращого медичного обслуговування — іди до приватника.

— Бажання якнайшвидше сховяти військову форму, повертаючись своїм ходом із зони проведення бойових дій. Ставлення у оточуючих різне, дуже-то у формі і не походиш, можна наразитися на негатив. А хотілося б поваги. Чого у США, коли бачать ! «морського котика», ставляться з пошаною? Чому в нас не так?

Розваги у військовому містечку

— Найкраща розвага — поїхати в Чернігів, — заливається сміхом Таня. — Хоча за останні роки дуже розвинулось Гончарівське. Є і хороша тренажерка, не гірша, ніж в місті, і маса гуртків для дітей (танці, футбол і т. д.). Для колясочниць (так називають молодих мам з візочками, котрих у селищі багато. — Авт.) — облаштували центр, з багатьма лавками, смачною кавою. Та й ми, військові, невибагливі. Майже щороку виїжджаємо з палатками просто відпочити. Для мене не проблема митися в річці і спати в палатці. І діти змалку звикли. Для нас У військові збори та навчання — то розвага. Особливо, коли на полігоні багато техніки задіяно.

18 на 82

— Раніше по Першій танковій було всього 69 жінок, а зараз така кількість тільки в медбаті. У сучасної армії і чоловіче, і жіноче обличчя, — переконана Тетяна Шеремет.

— Є жінки, котрі служать уже більше десяти років. На рівні з чоловіками. Досягають хороших результатів по службі. Мають нагороди. Звичайно, більшість — це контрактна служба. Зараз по нашій бригаді близько 18 відсотків військовослужбовців жіночої статі, — підсумувала прес-секретар Першої танкової Світлана Холодьон.

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №16 (1770), 16 квітня 2020 року. Фото автора і надане Тетяною Шеремет

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: