Староста Радомки Михайло Новик пряде, тче доріжки, плете сумки й килимки, вирізає з дерева, робить меблі і пече торти

Добавить новость

Пятница, 27 Марта 2020 16:15  |  Просмотров: 4323

— Рукою крутонув колесо, і понеслась, — притримуючи нитку з прядки показує 54-річний Михайло Новик, виконуючий обов’язки старости села Радомка Семенівського району. — Я і на конкурсі «Господар року» у нашій Холминській ОТГ (Корюківський район) показував, як прясти. Аби привернути увагу до нашого села і життя громади, готовий давати майстер-класи, — усміхається Михайло Федорович. На конкурсі Новика визнали майстром «Золоті руки».



«Кава? В селі не прийнято»

Він плете гачком круги на підлогу, сумки. Вміє ткати на кроснах доріжки й рушники. Вирізає з дерева, робить меблі. Ще й торти пече. У Радомці кажуть, немає такого, аби Федорович не вмів. У нього і вдома порядок і краса, і в сільраді (люди звикли по-старому називати приміщення старостату). Там карнизи, вішалки, полички, підставки під квіти, трибуна виготовлені ним власноруч. Знак у центрі села «Я люблю Радомку» — теж.

— Усе вмію завдяки батькам. Придивлявся, вчився, як мама плете, і собі пробував. З роками хочеться, аби те ремесло не щезло зовсім.

Зимові вечори довгі. Можу за вечір сплести кружок, сумку. Нитки на них купую в інтернеті або в магазині. Ось, роблю такі сітки, — розкладає на дивані різнокольорові сумочки.

— Куди зроблене діваєте?

— Дарую рідним, невісткам, друзям, знайомим. Хоча у селі куповані подарунки цінуються. Коли випадає більше часу, вирізаю лобзиком. Маю і токарний верстат по дереву, виточую частини для меблів. Он скриньку різьблену залишилося тільки зібрати, — староста складає її на дивані. — Дитяче ліжечко зробив, столи, стільці, вішалки, полички. Ліжко у спальні оздобив, там, де узголів’я.

— Різьблення, виготовлення меблів — чоловіча робота. А торти?

— Любов до випічки від мами. У неї такі пиріжки вдавалися — смакота. А ще вона пекла розочки, притрушувала цукром. Як ми їх любили! Нас в сім’ї четверо було, три брати і сестра. Одного з братів нині вже немає.

Раніше було, доки з форми корж дістанеш, можна й поламати. А коли сестра купила мені першу роз’ємну форму — то була бомба. Я і на конкурс пік. Тісто: склянка цукру, борошна, сметани, два яйця, сода, погашена оцтом. Крем: 200 грамів масла, склянка цукрової пудри. Варю манку для крему, збиваю. Можна меду додати, сметани. Хто що любить.

— Дружина, мабуть, щаслива, їй і тортики, і каву в ліжко?

— Щодо кави, то в селі так не прийнято. А торти печемо, кому коли заманеться.


Михайло Новик за прядкою

В Афгані хоронили двічі

— Колись як було? Хто не служив, той не годний хлопець. Направили мене від військкомату у «ДТСААФ» у Щорс, вчитися на водія категорії «С». Права я отримав 30 грудня 1982 року. Та мені ще 18 не було. Так в них і записали, відколи можна буде їздити. Я пішов працювати на телятник. 21 вересня 1983 року мені минуло 18. 28-го були проводи. З району нас забрали сімох хлопців. Сказали: «Поїдете в Німеччину».

Два дні жили у облвійськкоматі. Далі у Лубни, а звідти нас на потяг. Сім діб без пересадок їхали до Кушки, південної крайньої точки колишнього СРСР (Туркменія). А звідти в Афганістан. Потрапив я в 501-й автобат. Возили нашу військову техніку на ремонт. Не було і дня такого, аби нас не обстрілювали. Я йшов першим у колоні. Зі мною їхав капітан Олександр Болдін, для охорони було два «БТР», дорогою пости. Ми везли під Пакистан плити для аеродрому, «духи» його розбили вщент.

Техзамикання трохи відстало, і ми зупинилися посеред поля, аби вони підтягнулись. Вийшли. Підійшли до іншої машини, капітан каже: «Міша, йди сідай в машину». Я відійшов, і тут вибух. Командира на смерть, — Михайло Федорович замовкає, відвертається і витирає сльози. — По рації передали, що і я теж загинув. Так мене вперше «поховали». Було це 28 червня 1985 року. Вдруге — шостого серпня. Я їхав замикаючим, з зенітною установкою. Тоді ж і «Гради», й інші реактивні снаряди наша колона везла. На узбіччі сидів афганець без ноги (вони розуміли російську). Питаємо: «Бача (друг), «духи» є?» «Немає», — киває. В одному з тягачів зупинилися колесо міняти. Перед колоною БМП, танк, і тут із «зеленки» (зарослі) вдарили по нас з гранатомета. Зенітку, яку я віз, розбили вщент. Троє загиблих, троє поранених. Афганці старі і малі стоять, посміхаються. Я дивом спасся. Машина розбита, знову передали, що загинув.

20 вересня мій друг Коля Пінчук з Кіптів Козелецького району загинув. Коли б не проїздив Кіпті, я заходжу до нього на могилу. Світла і безстрашна він був людина. Всі його звали «Медик», бо він закінчив курси меддопомоги. А він відповідав: «Який я медик? Я облицювальник-плиточник». Училище у Києві закінчив.

Уже стільки років минуло, а війна і досі сниться, і ніколи не забудеться. Буває підхоплююся серед ночі, питаю дружину, чи нічого у сні не кричав. Якби не Горбачов, ще б там наші хлопці гинули.

— В Афгані вже 40 років воюють, як думаєте, чому?

— Там самий якісний наркотик росте.

— Ви пробували?

— Ні. Хоча можливість була.

Два роки і 11 днів прослужив я в Афганістані.

Після дембеля вступив до Харківського інституту механізації та електрифікації сільського господарства на інженера-механіка. Рік провчився і покинув. Женився.


Узголів’я ліжка, зроблене Михайлом Новиком

П'ять разів вже обирали головою

— Працював водієм. У 2000-ому були у нас вибори сільського голови. Попередній пішов на пенсію. Люди мені кажуть: «Йди, Михаиле, ми за тебе». Високе місцеве начальство було проти, як це так, без вищої освіти. П'ятеро кандидатів. Проте, людям видніше. Відтоді п’ять разів вже мене обирали. Хіба я один такий? Он у сусідньому селі голова теж без вищої освіти.

За ці двадцять років населення у Радомці вдвічі поменшало — лишилося 374 жителі. Для них стараємося. На день села у нас і артисти, і святковий стіл, і лотерея. І в інші свята організовуємо.

— Яка у вас родина?

— Дружина Валентина працює бухгалтером у ТОВ «Орлівське» (село Чорний Ріг). 12 онуків, рідних з них п’ятеро. Один син взяв дружину з дітьми. Це мій другий шлюб. Перший тривав 22 роки. Не склалося. У мене двоє синів. Юрію 33 роки, він зараз на заробітках у Польщі. Андрію 32, працює опалювачем у школі в Холмах.

У Валі є донька і син. Син працює водієм. Донька вивчилася на зуботехніка, нині в декреті. Уже дев’ять літ разом. Розписалися 31 грудня торік. Я запропонував. Коли кому є час, той і готує. Буває, і я піч топлю.

Нас багато що поєднує. Я люблю майструвати, плести, прясти. Вона захоплюється алмазною вишивкою та бісером. Обожнює квіти, — Михайло Федорович показує квіткове царство дружини (дуже багато орхідей, фіалок). — І в палісаднику у неї все квітує. Я люблю дерева. У нас 89 соток городу, з них під картоплю ЗО. До речі, картоплі у мене сортів п’ятнадцять. Купую елітну і розвожу. Сад чималий, пасіка. Посадив на городі 60 туй, 70 кущів смородини і 70 порічок. Планую разом з односельцями закласти в Радомці парк декоративних дерев.

— Михайле Федоровичу, посада передбачає чимало ділових зустрічей. А вони здебільшого без чарки не обходяться.

— Яз 2007 року не вживаю. На початку було, звісно. Той зайде, там треба щось вирішити.

Та печінка стала боліти. Я ж у Афганістані жовтяницею перехворів (там кожен третій її підхопив). І ніколи не курив.

Захоплень багато, задумок теж, було б здоров’я.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №12 (1766), 19 березня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: