У кузні дід Степан кує своє щастя

Добавить новость

Пятница, 24 Июля 2009 17:26  |  Просмотров: 6382

Степан Гузько

Колись професія коваля приваблювала до себе людей сильних і творчих. Коваль на селі споконвіку був шанованою людиною, а кузня слугувала місцем зібрання чоловіків, де можна було не лише щось виготовити корисне для господарства, але й поспілкуватися без присутності жінок. В ковалях селяни вбачали захисників від “нечистої сили”, які вміли кувати людську долю.
Сьогодні ця професія незаслужено призабута, а останні сільські ковалі навіть після виходу на пенсію не кидають молота.

“Куй залізо, доки гаряче!”

Ручне кування – досить довготривалий процес, в якому практично не існує однакових деталей. Сільський коваль Степан Гузько із Сиволожа, що на Борзнянщині, вже понад тридцять років розводить вогонь у горнилі старенької кузні. Щоправда, робити це зараз йому доводиться не так часто, як колись, - і вік не той, та й прогрес дійшов до того, що сільському господарству загалом можна обійтися без коваля. І хоча все рідше і рідше можна побачити курний димок над кузнею, та в селі і зараз ніяк не обійтися без ковальських виробів. Тож коли починається сезон обробітку ґрунту та випасу худоби — від клієнтів хоч відбивайся! Тоді Степан Федосійович розкладає вогнище в горнилі. “Горнило - це найважливіша частина кузні, - говорить коваль. - Довкола нього обертається вся ковальська справа.”
Для цього спочатку він бере звичайні дрова та запалює їх. У кузні ніяк не обійтися без повітря, що забезпечує процес горіння. Тому повітря наганяє спеціальний вентилятор, який працює від електричного мотора. Коли перегорають дрова, коваль підкидає вугілля, а над полум'ям щипцями тримає шмат заліза. ”Як залізо достатньо нагріється, тільки тоді його можна кувати,” - ділиться досвідом Степан Федосійович. За якихось двадцять хвилин в руках він уже тримає кочергу.

На пенсії, але молота з рук не випускає

Перші десять років Степан Гузько вчився майстерності в старших ковалів - “Марковича та Швачки”, а по тому, як вони відійшли “на той світ” — вже понад двадцять років працює в сільській кузні сам.
“Інколи мені допомагає дружина, яка вже навчилася не згірш за мене “бахкати” молотом”, - хвалиться Степан Федосійович. І навіть не зважаючи на свій поважний вік, - 73 роки, - він продовжує працювати. “Аякже, людям ніяк не відмовиш, коли просять», - говорить Степан Гузько. Для селян коваль виготовляє скоби, прибої, борони, нарізає різьбу на болти, робить болти на водогони, клепає плуги та лемеші, робить кочерги для печей і навіть сані. Для возів Степан Федосійович виготовляє тяги та круги, що обертають віз.  Якщо треба, може в тракторі і ресори виправити. За це люди віддячують йому хто чим може. “Хто гною на город завезе, хто сіно викосить, а хто просто пляшку дасть,” - говорить дід Степан. І хоча він сам вже давно не вживає, та, куди подітися, горілка в селі ходовий товар, не гірший за гроші.
По-справжньому гаряче старому ковалю стає влітку та восени. Саме тоді починається сезон робіт на землі, а місцеве господарство має клопоти з худобою, яку потрібно вигнати на поле та загнати назад в корівники. Тут вже до Степана Гузька приходить завфермою. “На його прохання рихтую доїльні апарати, а восени, коли худобу заганяють в хліви, роблю для неї припони,” - розповідає сільський коваль. За це йому товариство заплатить обмішкою чи зерном. “І на тому спасибі. - Буде хоча б чимось курей погодувати,” - говорить Степан Федосійович.

В кожної сталі — своя “душа”

От тільки серце болить йому, коли бачить, як все навкруги валиться та розкрадається. “А розкрадають, хто? - Свої ж, які потім йдуть до мене в кузню просити” - відповідає сам на своє запитання селянин. За словами Степана Гузька, розкрадати спочатку почали метал довкола кузні, пізніше — накинулись і на ковальський ренамент. “Вкрали мотор, вентилятор, і навіть кувадло, - говорить з гіркотою Степан Федосійович. - Залишилось тільки горнило,” - продовжує він. Тож тепер для роботи коваль приносить все своє та допозичає, що треба.
А ще згадує колишню сталь, те, наскільки кращою та якіснішою вона була від нинішньої, що з домішками шлаків. “До кожної сталі потрібно знати свої підходи, так би мовити, розкрити її душу,”- розмірковує коваль. І розповідає, як колись підійшли до нього сусідні хлопці з проханням зробити мисливського ножа, - по-народному “фінку”. Звісно, за таку складну роботу Степан Гузько братися не захотів, тому просто дав хлопцям від кузні ключі. “Два дні вони робили того ножа,” - пригадує дід Степан. А коли він прийшов подивитись на витвір “умільців”, то побачив, що сталь вони зіпсували і закоптили. Від одного легенького удару ніж розсипався, мов скло.

Жарке полум'я сімейного вогню

Степану Федосійовичу завжди таланило в житті на хороших людей. Старі ковалі, в яких він  тривалий час працював старшим майстром, передали йому не тільки вміння кувати залізо, а навчили розуміти його “душу”. “У кузні радіє моя душа, - говорить коваль. - Тут я можу творити.” А вдома на нього завжди чекає його дружина, яка багато років йде пліч-о-пліч по життю зі Степаном  Гузьком і, якщо треба, бере до рук молота та допомагає йому в кузні. Шкода лише, що нікому передати своє вміння, бо є тільки дочка, яка навчається в Конотопі на фельдшера і обов'язково повернеться в село лікувати односельчан. Старий коваль переконаний, що в житті головне сімейне вогнище, що дає сильне та жарке полум'я. “Це -  найкращий жар для робочого горнила,” - говорить умілець. Мабуть, того горнила, в якій дід Степан викував своє щастя.

Віталій Назаренко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: