Чернігівка Вікторія Мастеровенко розповіла про навчання і родинне життя у Німеччині

Среда, 28 Августа 2019 15:16 | Просмотров: 3488

Дизайнерка й ілюстратора 33-річна Вікторія Мастеровенко виросла у Чернігові, але вже вісім років проживає у Німеччині поблизу Франкфурта-на-Майні. До речі, народилася дівчина теж у Німеччині (поблизу міста Вюстерберг), де проходив військову службу її батько, потім родина жила у російському Новосибірську. А далі був Чернігів, де Вікторія успішно закінчила школу №1.

Її чоловік Арнд Слюітер працює на підприємстві з виготовлення надточних приладів, що використовуються у промисловості і медицині. Разом вони виховують доньку Марію-Софію, якій незабаром виповниться рік. Перебуваючи на Чернігівщині, Вікторія поділилася враженнями про навчання і життя в одній із європейських країн.

25 років – зараз або ніколи

Після школи Вікторія Мастеровенко вступила до Київського університету будівництва та архітектури, де здобула фах дизайнера. Спочатку працювала в архітектурному бюро, згодом – асистентом архітектора, виконала кілька самостійних проектів. Вона говорить, що хотіла спробувати себе в іншій діяльності, побачити інші країни, і тому подала документи на освітню програму «Au pair» до Німеччини. Загалом ця програма (в перекладі з французької – «на рівних правах») передбачає, що молода людина живе в обраній країні у родині з дітьми і має там рівні права й обов’язки. Родина отримує допомогу з догляду за дітьми, а молодь – можливість пожити за кордоном, вдосконалити знання мов, познайомитися з новою культурою та людьми.

«У нас часто сприймають такі обміни, як якусь незрозумілу роботу, а насправді це чудова практика. Учасниками програми «Au pair» можна бути тільки до 25 років, а мені за кілька місяців мало стільки виповнитися, тому я вирішила – або зараз, або ніколи», - говорить Вікторія. Організатори запропонували їй обрати з-поміж двох німецьких сімей – з двома і трьома дітьми. «Ніби двоє дітей – це менше навантаження, але я побачила фото трьох чарівних дівчаток і обрала їх, хоча найменшій на той час виповнилося тільки три роки. Мама дітей – стюардеса, а батько – авіаційний диспетчер. Їм дійсно була потрібна підмога, оскільки дружина часто була у кількаденних відрядженням, а чоловік міг затримуватися із чергуваннями», - ділиться Вікторія Мастеровенко.

У цій родині вона і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Арндтом. Він якраз переїхав з іншої місцевості ближче до брата, спілкувався із племінницями. «Їдучи на програму до Німеччини, я не будувала далеких планів залишатися там, навіть у той час зустрічалася з хлопцем, але все склалося зовсім інакше», – розповідає дівчина.

Система навчання у Німеччині – кардинально інша

Залишившись у Німеччині, Вікторія вступила до магістратури вищої школи міста Дармштадт. На різні спеціальності вимоги можуть бути неоднаковими. На архітектуру вона представляла портфоліо з виконаними проектами, на природничі спеціальності, приміром, може бути іспит. Але обов’язково повинен бути документ, що підтверджує знання німецької мови.

«Навчатися дуже складно. Розраховувати, що якийсь предмет вийде скласти «на шару» не доводиться, адже викладачі занадто прискіпливі, а система навчання дуже ґрунтовна», - говорить дівчина. Вона наголошує, що студенти особисто відповідають за своє навчання – ніхто нікого не примушує і не контролює, як і скільки ти навчатимешся – особиста справа. На початку навчання кожен отримує перелік предметів, які потрібно скласти упродовж усього курсу.

«Кожен має певну кількість спроб на складання. Ходити чи не ходити на лекції, займатися самоосвітою – це власне вирішує студент, тому і не всі завершують навчання. У кожного свій темп, вступити можна разом, а завершити у різний час», - розповідає Вікторія Мастеровенко. Як значний позитив, вона називає можливість працювати для студентів – можна взяти менше предметів та офіційно підпрацьовувати (визначену кількість годин на тиждень), щоб оплачувати своє проживання. Хоча не виключено, що у такому випадку навчання тоді буде тривалішим.

Ставлення до вищої освіти у Німеччині абсолютно інше, аніж в Україні. Там далеко не всі вступають до університетів. Наприклад, у родині її чоловіка він – перший, хто взагалі здобув вищу освіту (за фахом – інженер). І водночас вища освіта не є гарантією високої заробітної плати. Адже з робітничою спеціальністю часом можна заробляти більше. Крім того, вища освіта у Німеччині є більш тривалою, ніж у нас. Часто студенти завершують університет у віці 30 років (ще й тому, що шкільне навчання триває 13 років, а потім для чоловіків може бути служба в армії або так званий «соціальний рік», що передбачає волонтерську діяльність).

Основне – офіційний статус й особисті кордони

У процесі навчання в магістратурі Вікторія захопилася ілюстрацією. Одночасно вона викладала в суботній школі «Сонце у долонях», організованій українською громадою Франкфурта-на-Майні. Навчала дітей українців малюванню, народознавству і театральному мистецтву. Після народження дитини тимчасово не працює, хоча цьогоріч проводила кілька воркшопів з ілюстрації. Планує цим займатися і надалі, хоча має бути офіційний статус – підприємництво чи інша форма працевлаштування, щоб усе було офіційно зі сплатою податків. Можуть бути індивідуальні уроки малювання, але знову ж статус викладача має бути офіційним.

Виховують маленьку Марію-Софію Вікторія та Арнд разом. До речі, зараз її чоловік перебуває у декретній відпустці на три місяці. «Ставлення до родинних обов’язків у німецьких родинах інакше, ніж в українських – чоловіки також можуть приготувати їжу чи забрати дітей зі школи. Чіткого розподілу родинних обов’язків на чоловічі і жіночі у більшості родин немає», - уточнює Вікторія. Влаштувати дитину у муніципальний садок – проблематично. Більшість дитячих садків у містах Німеччини працюють лише до 13.00. Ними користуються ті родини, де хтось із батьків працює в першу зміну (розпочинає дуже рано та завершує свою роботу в обід), і має змогу забрати дитину. Садки, що працюють до 17.00, - це виняток, а не правило.

Маленьких дітей можна влаштувати до «денної мами». Це форма виховання дітей, коли жінка (офіційно оформлена) збирає 5-7 дітей одного віку і доглядає їх. «Денна мама» може бути як приватною, так і муніципальною.
Німецькі бабусі-дідусі порівняно з українськими менш активно займаються своїми онуками. Це не означає, що вони їх не люблять – так само люблять, просто живуть по-іншому. Наприклад, батьки Арндта можуть забрати на тиждень старших онучок (з родини брата), але ці плани мають узгодити, щоб усім було зручно. І бабуся, запрошуючи онуків, складає програму їх перебування та розваг, а родина узгоджує, чи все їм підходить. Уявити ситуацію, що хтось відправляє дітей на три місяці літніх канікул в село до бабусі там просто неможливо. «З одного боку, можна трактувати, як занадто офіційні родинні стосунки, а з іншого – ніхто не втручається у приватне життя дітей. Кожен має особисті кордони і ніхто не має права їх порушувати», - зазначає Вікторія Мастеровенко.

Збираємося у Барселону, але їдемо в Україну

Донька Вікторії Мастеровенко і Арндта Слюітера виховується у двомовному середовищі. Вікторія не хоче втрачати зв’язків із своєю Батьківщиною. До народження дитини намагалася кожні півроку приїздити в Україну. Нині – вийшло раз на рік. «Раніше так було, що збираємося на відпочинок, плануємо відпустку, приміром, кудись в Іспанію, а потім однаково летимо в Україну», - ділиться дівчина.

У Франкфурті українсько-німецька сім’я Вікторії є активною учасницею діяльності громади української діаспори, бере участь у всіх заходах, часто долучається до їх організації. Вона говорить, що більшість її друзів у Німеччині – з української діаспори, адже у нас дещо інше уявлення про дружбу (більше щирості й довіри), аніж у німців. Разом вони організовують свята, що популяризують українські національні звичаї. Дівчина танцює у колективі «Смерека».
Дівчина радіє успіхам України. На її думку, українці мають значний потенціал у різних сферах життя, який необхідно реалізувати. Насамперед вона відзначає успіхи у книговидавництві. «Які в Україні книжки!», - з гордістю наголошує Вікторія Мастеровенко. Адже вона щороку відвідує відомий Франкфуртський книжковий ярмарок і відзначає, що ілюстрації українських авторів, зокрема у дитячій літературі не поступаються за якістю європейським. «Коли приїжджаю в Україну, перша справа – купую нову книжку для доньки», - ділиться Вікторія. Вона вірить у поступ нашої країни, адже бачить успіхи українських креативних сфер на рівні європейських країн.

Gorod.cn.ua