«Бабусі ще думають про кавалерів»

26-річна Вікторія Христюк, директор територіального центру соціального обслуговування Парафіївської громади (по-простому — будинок престарілих), розповіла, як проходить її тиждень, сім днів.



Четвер

— Просинаюся о пів на сьому. Не люблю спішити. А живу поряд з роботою. З батьками. Тато, Олександр Васильович, — пенсіонер МВС, а мама, Галина Миколаївна, — головна медсестра ЦПМСД (Центр первинної медико-санітарної допомоги). На роботу на 8 ранку.

Підопічних 10: 6 жінок і 4 чоловіків. Люблю з ними поговорити. І я почула їх настрій, і їм легше.

У нас — ті, в яких нема дітей або звільнені від опіки. Наприклад, в одного син хворий на алкоголізм, в іншої дочка громадянка Росії і сюди не приїжджає.

0 17.00 закінчується робочий день, о 17.10 я вдома. Живемо у квартирі (у 1996 році видали батьку), а за 300 метрів наша фазенда. Це вже самі купили. Там город, баня, хатка і «величезне» господарство: три курки і собака Боцман.

Ремонтували машину. Оскільки синів у тата нема, доводиться мені. За кермом нашого «Москвича» їжджу я.

Вечеря у нас пізня. Після 6-ї вечора не їмо, а після 11-ї їмо. Опівночі одним оком у фейсбук, друге вже спить.


Вікторія Христюк

П'ятниця

— Зранку зайшла в палату до Альберта Максимовича. «Як настрій?» — «Погано. Уже обід, а сніданку й не було». — «Так зараз же о пів на дев’яту, а сніданок о 9-ій» — «І що, нікому не давали?» — «Нікому». — «А, ну тоді нормально все». Радіо слухає.

Після обіду їздила автобусом до райцентру по кабель. Раптом — дощ з градом! А ми без парасоль. Пережидали.

Субота

— Вихідний! Усе прибрали, протерли в бані, бо назавтра чекали гостей. Тато нарубав дров. Наші родичі всі з Ічні, раз на тиждень щосуботи з’їжджаються до нас на баню. Парилка оббита вільхою, в передбаннику — сосна. Баня — наша гордість і привід зібратися.

Неділя

— Тато з 7 ранку топив баню. Кочегарить зазвичай до 120-ти градусів, тому ця процедура займає багато часу.

Ми з мамою готували. Батько зварив нову грубу з металу, а ми її вводили в експлуатацію. Груба у нас завжди надворі, щоб в хаті було не так жарко. І всі закрутки там робимо.

У бані п’ємо тільки натуральний чай. Заварюємо 20-літровий чавун. Влітку самі збираємо трави, сушимо. Зараз — листя смородини, м’яти, малини, вишні. Традиційно: в бані чай, після бані — картопля, смажена на грубі у великій пательні.

Цього разу випили трохи пива з рибою. Бо всі за кермом. Ночувати було б де покласти: коли Ічня рвонула, 9 жовтня, у нас на фазенді 18 чоловік ночували. Ми з мамою на роботі допізна були, бо з Ічнянського хоспісу тоді нам людей везли. І просто одинокі старенькі просилися, бо страшно. Потім кого родичі порозбирали, хто сам пішов, тяжких хворих забрали назад в Ічню 26 жовтня.

Цього разу гостей було небагато, і ночувати ніхто не схотів.

Понеділок

— Приїжджають соцробітники з сіл громади: Мартинівки, Іваниці, Южного, Петрушівки. Звітують, які договори укладали, акти виконаних робіт... Ідуть автобусом, кожному треба приділити час, і щоб люди ще встигли на автобус додому. Сідаємо: я, касир, бухгалтер. І вони заходять по одному.

У травні всім дванадцятьом соцробітникам громади видали велосипеди «Дорожник» (харківського виробництва). На гроші нашого центру (зароблені за платні послуги), 48 тисяч гривень. Всі задоволені.

В обід вітали нашу співробітницю Світлану Гавриленко з 43-річчям. Вона принесла торт. Пили чай. Від початку я на роботі запровадила сухий закон.

Вівторок

— Відпросилася на день в голови громади Валентини Карпенко (Валентина Федорівна мій керівник). Знайомий возив машиною в Чернігів в особистих справах.

А заодно забрали дезрозчин для Центру з компанії «Лізоформ». В аптеці купувати виходить дорожче.

Вдома — знов город, до 10-ї вечора, вже при ліхтарях.

Середа

— Підводимо підсумки. Касир рахує прибуток від надання платних послуг, оформляємо документи.

Вирішуємо, хто поїде в Київ на семінар по геронтології. Їду я. Дві тисячі за три дні. Кошти на навчання закладені в бюджеті. Голова громади запропонувала мені очолити центр соціального обслуговування, коли я ще навчалася в магістратурі Ніжинського університету. Ми створювали його з нуля. Перших трьох підопічних, жителів нашої громади, забрали з Ічнянського хоспісу.

На обході Віра Гнатівна згадувала, як була красунею, працювала в ресторані. Вона найстарша, недавно святкували тут 93 роки. Каже: Вікторіє Олександрівно, сідай, будем організовувати день народження. Щоб котлетки були, картопелька тушкована. Того позвемо, а того ні. (Хоч кухар готувала на всіх однаково). А сусідка, Світлана Степанівна: «І мій же день народження скоро, святкувати ж будемо?» — «Аякже!»

Вони в мене такі, і губи намалювати люблять, і про кавалерів пожартувати. У нас тут будівельники на третьому поверсі живуть. Віра Федорівна лежить, каже: «А що, за якогось дядька і вийшла б» — «Як же ви до нього від нас підете?» — «Сюди заберу. А ви нам окрему палату».

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №30 (1732), 25 липня 2019 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: