«Донецькі хірурги вибивали у бойовиків ліки для нас»

Добавить новость

Понедельник, 23 Февраля 2015 12:28  |  Просмотров: 3832

— З днем народження, Ванька Миколайович, — Микола Шостак міцно стискає правицю сина, якого не бачив більше року. У середу, 11 лютого, Шостаки з Малої Загорівки Борзнянського району, приїхали до Київського військового шпиталю, аби провідати і поздоровити з днем народження сина Івана. Квіти, торт, домашні налисники та пиріжки привезли із собою батьки Валентина Петрівна та Микола Мефодійович.


Батьки Валентина та Микола Шостаки і сестра Олена

Іван — боєць 81 аеромобільної бригади. 20 січня потрапив у полон біля Донецького аеропорту. Більше двох тижнів Іван був у Донецьку. 5 лютого його та ще сімох українських вояків вдалося визволити шляхом обміну всіх на всіх.

Іван Шостак став справжньою знаменитістю та символом нескореності. Не скиглив, не сварив країну і військове керівництво, коли підійшов «журналіст» з російського телеканалу «Лайф-ньюз». Відповідав сміливо і твердо, не виказав жодної таємниці.

Івана мобілізували у серпні минулого року. Вдома на нього чекають дружина Наталя та двоє діток. У мирному житті чоловік працював водієм.

Знайти Шостака у шпиталі на Печерську нескладно. У приймальні, лише почувши його прізвище, одразу сказали, він у відділенні судинної хірургії на четвертому поверсі, палата №2. Та о десятій ранку ліжко героя порожнє. Вже півгодини, як його забрали в операційну. Ні, йому не стало гірше. Івану перев'язують руку. Та перев'язка схожа на операцію. Вона триває близько двох годин, у процесі задіяні кілька лікарів. Проводиться під анестезією, після якої Іван відходить майже годину.

Сусіди по палаті розповідають, що до Івана щодня йдуть люди, які ніколи раніше не знали про нього. Познайомитись, подякувати. Один чоловік прийшов до шпиталю здати кров, дізнавшись, що у відділенні лежить Шостак. На підвіконні червоні гвоздики. Це теж від незнайомих Івану людей. Ще зранку героя вітали з днем народження.

У палаті кондиціонер, холодильник. їх для шпиталю придбали минулого року волонтери, коли сюди почали звозити поранених бійців.


Іван Шостак

Після перев'язки спати змученому Іванові не можна. Його розважають сусіди по кімнаті. І я з питаннями — дуже до речі. Медсестри одразу ж ставлять крапельницю, а також переливають кров. Ліва травмована рука чоловіка на подушці. Після анестезії Іван говорить помалу, неголосно:
— День народження так уперше зустрічаю. Хоча... добре, що взагалі зустрічаю.

У палаті працює телевізор. Передають новини зі Сходу.

— Дивитесь? — запитую в Івана.
— Дивлюсь, але не дуже-то хочеться, — зізнається чоловік. — Одразу згадую аеропорт.
Як нас обміняли, то у Краматорську були, — згадує Іван, коли по телевізору розповідають про те, як обстріляли місто. — Таке там все покоцане. Понаганяли тих чеченців. І Росія все життя у конфліктах. Для чого працювати, якщо можна забрати у інших? Кажуть, пока Росія п'є, вона непереможна. Їм аби спирт був і квашена капуста.

— Ви росіян на Донбасі бачили?
— Звичайно. Їх по акценту одразу чутно.

Цілий день Іван лікується. Ранком перев'язка, крапельниці, барокамера, у якій руку збагачують киснем, а потім до самого вечора знову крапельниці.
— Судини, нерви порвані. Пальці взагалі не працюють, — Іван марно намагається поворухнути кистю лівої руки. — Будемо сподіватися, що тимчасово. І ногу травмовано, але то пусте.
Була контузія. По машині тричі стріляли з гранатомета. Так, що від вибухів люки зривало. Ти нічого не соображаєш, болить голова. Я майже не відчував верхньої губи, щік.
Зараз чистять щось на руці. Як відходить наркоз, то болить. Але я вже сьогодні обезболився. Зазвичай терплю, та сьогодні якось особливо важко, — зізнається.

На Івана чекає ще не одна операція. Після того, як травмована рука була близько трьох діб знекровлена, почали відмирати тканини. Відмерлу тканину потроху видаляють. Шанси зберегти руку 50 на 50.

— Лікування безкоштовне?
— Повністю. Ми ще жодного разу нічого не купували. Мені пощастило, що потрапив одразу у Донецьк. Там свого часу був один з найкращих центрів судинної хірургії в Україні. Ці хірурги працюють там і зараз. Аби не вони, то руку вже давно б відрізали. Прооперували. Моє поранення — це саме їх профіль. Із шахтерами у них досвід непоганий. На шахтах немало вибухів було. Можна порівняти з війною.
Вони і ліки для нас, поранених, вибивали у сепаратистів. Сам бачив — до сепара з автоматом, страшного, зарослого, підходить лікар у білому халаті: «Мне для операции нужен препарат, такой-то и такой-то».

— Їсте все?
— Заборони на їжу немає. Ранком їсти хочеться. Але після перев'язки і наркозу апетит зникає.

— Ночами спите?
— Не спиться, буває. Біль то не проблема, можна таблетку випити. Та згадки спати не дають. Про полон нема що забувати. Нічого страшного там не сталося. Термінал Донецького аеропорту хотілось би забути, але не можу.

Іван починає згадувати, як вилазив з палаючої машини, як горіло усе під ногами.

— Добре, хоч форма не синтетична була. Бо краще вже голим, ніж у синтетиці. Опіки були б страшні.
Тричі по нас шмаляли з гранатомета. Шансів не було. Потрібно було після першого ж пострілу розвертатися. Але ми знали, що там чекають поранені хлопці.

Поступово говорить голосніше, упевненіше. Анестезія поволі відходить.

— З коматозу пора виходити, скільки можна там буть? — жартує Іван.

— З полону ви дзвонили родичам з різних номерів. Телефон відібрали?
— Телефон і документи лишав на місці дислокації. Аби не було компромату. їх мені зараз мають переслати поштою. Паспорт із собою не брав узагалі. Навіщо він на війні?

— Посвідчення учасника АТО маєте?
— Ні. Документи лише зараз пішли на Львів. Розповідаю Іванові про чернігівців та ніжинців, яких полонили під Вуглегірськом. Відео про них теж з'явилося в Інтернеті. На ньому хлопці перелякані, сварять керівництво-держави та військових.
— Коли за спиною стоять автоматники, а ще, перед тим як спілкуватися з журналістами, наговорили, що розстріляють, то і не таке скажеш, — захищає хлопців Іван.

— Так з вами було?
— Мене теж залякували. Але я знаходився у такому стані, що було однаково. Може, аби я був адекватний, то теж змовчав. Але... у мене такий характер, що не мовчатиму, коли так звертаються. Мене ж накололи знеболювальним. Я ніч пролежав, воно зуділо, нило. Так за ніч наболіло. Ті журналісти такі наглі, як на допиті, себе почував. Аби за спинами не стояли автоматники, він би до мене і не підійшов. У нього і камера на голові була б побита.
Говорили і про комбата, якого теж взяли у полон і водили по Донецьку. Кажуть, розказав він занадто багато, вороття додому нема.
— Краще йому було б на гранаті підірватися, — категорично сказав Іван. — І там (у сепаратистів) йому теж життя не буде. Якщо усе розповів, навіщо він їм? Комбатам узагалі у полон попадать не можна. Звісно, що з них тягтимуть усе, що можна, і любими способами. Це з мене взятки гладкі. Сказав, що нічого не знаю, та й усе. А комбат — зрозуміло, що знає.

— На війну будете повертатись?
— Навряд. Навіть якщо рука буде збережена, то мінімум рік потрібно на реабілітацію. Забуть би те, що вже побачив. А там хто його знає. Якщо нормально себе почуваєш, то зовсім інші думки у голову лізуть. Сподіваюсь, що доки одужуватиму, то все закінчиться.
— Кажуть, що Вані ще місяців два лікуватися. Хай одужує, скільки треба, аби ж тільки руку зберегли, — від усього серця бажає синові мати.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №8 (1502)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: