Дмитро Кадиков, який втратив на війні обидві ноги: «Треба завжди налаштовуватися на життя»

Добавить новость

Вторник, 26 Ноября 2024 15:09  |  Просмотров: 675

«Треба завжди налаштовуватися на життя. Воно - найголовніше. А ще допомога побратимів та рідних», - говорить Дмитро Кадиков, який втратив на війні обидві ноги.
Ми розмовляли з Дмитром, коли він лікувався у Чернігівському госпіталі. Тут щиро й від душі піклуються про наших воїнів. Керівництво, лікарі, персонал - дуже фахові. З пораненими бійцями розмовляють психологи. А кухарі готують смачні й корисні страви. Бажаємо всім стійкості, якнайшвидшого одужання, нас­наги й Перемоги.

- Дмитре, як для вас роз­почалося повномасштабне вторгнення?
- 24 лютого нас за місцем проживання зібрали у військ­коматі. А потім відправили у Чернігів. Протягом усієї об­логи міста ми його захища­ли. Воював у 119-й бригаді тероборони, стояли з боку Масанів. Під час оборони Чернігова мені пощастило - я не отримав поранень. Після відходу російських окупацій­них військ із Чернігівщини продовжив службу. В грудні 2022 року був на Донецько­му і Луганському напрямках, у Білогорівці та Серебрянці, до квітня 2023-го року. Потім наш батальйон потрапив під ротацію.

Після цього служив на кор­доні Чернігівської області біля Сновська. А в березні цього року потрапив на Покровський і Курахівський напрямок. Був водієм. Ми наїхали на протитанкову міну. В резуль­таті втратив ноги...

Тепер вживаюся в нові реа­лії життя. Треба вистояти, ви­тримати.

- Здаватися не збираєте­ся...
- Так. Я оптиміст і реаліст. Якщо так трапилося, з цим треба жити.

- Перебувати на таких точках означає, що кожна хвилина могла бути ос­танньою?
- Звісно. Ми виїжджали, вибираючи час, щоби було більш-менш безпечно. Возив хлопців на позицію, з пози­ції. Що в першу каденцію, що в другу їздив і на вантажних машинах, і на легкових. Коли стояли під Сновськом, на позиції можна було доїхати тільки на ГАЗ-66. Бо багнюка навколо... Техніку ми, бувало, й знаходили, й самі ремонту­вали.

- Військові об’єднуються, допомагають один одно­му, існує ціле військове братство?
- Це правда, там зовсім ін­ший світ.

- Як на позиціях? Дове­лося хоч трохи нормально спати?
- По-різному. У час пер­шої каденції мешкали в селі, хоча там були постійні об­стріли і якраз по будинках. Танки, артилерія... Скида­ли й запалювальні снаряди. Дронів у такій кількості тоді ще не було. А от у другій ка­денції дронів було вже стіль­ки, що без РЕБів їздити було н еможливо.

- Що було найстрашніше, найбільше вразило?
- Повторюся, що я реаліст і прекрасно розумів, куди я йду і що можу там побачити. Що можна загинути в будь-яку мить. Із поля бою намагали­ся винести і поранених, і по­леглих. Хоча то не дуже про­сто... Але хлопці старалися це зробити. Коли я працював пожежним - 17 років у ДСНС, то бачив загиблих у вогні й від вогню. Тож морально був го­товий до всього.

- Мабуть, це до певної міри вам допомогло не впа­дати у відчай?
- Там впадати у відчай не можна, якщо так станеться, то це вже все.

- А як триматися?
- Налаштовуватися на жит­тя. Бо воно - найголовніше. А ще - допомога побратимів. І рідних людей.

- Чи можна звикнути до обстрілів?
- Через деякий час насправ­ді можна втратити пильність, і це дуже погано. Люди мо­рально втомлюються й не звертають увагу на небезпе­ку, це може коштувати життя.

- Переживаєте, що так сталося?
- Я живий. Це головне. І я робив усе, що міг, що від мене залежало.

- У вас уже є протези?
- Так, і я вже ходжу на них. Війна стрімко змінює наш світ, багато воїнів, є й цивіль­ні, які втратили кінцівки. Це новий вимір. Тримаємося.

- Ваша дружина завжди поруч.
- Так, Оксана мене дуже під­тримує. Коли мене привезли пораненого 25 квітня у За­поріжжя, 27 квітня вона була
уже біля мене. Щодня Ок­сана зі мною у всіх лікарнях. Приїхала й до Чернігівського шпиталю, де я зараз лікуюся. Дві наші дорослі доньки Вік­торія та Анна теж підтриму­ють і додають настрою. Вік­торія, до речі, вивчилася на пожежного. Анна навчається в університеті в Ніжині.

- Як ви бачите своє май­бутнє?
- Наразі потрібно долікува­тися. Маю ще й проблеми з рукою. Ми лежали в палаті з Сергієм Астаховим, який був із нами у машині, коли ви­бухнула протитанкова міна. Йому ногу врятували. А в ін­ших хлопців були не дуже важкі поранення.

Джерело: “Трудова Слава”, Людмила Забаровська, Віра Солодка

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: