Женя Ковбаса з Блистови врятував і виростив чаплю

Євген ще школяр. Росте він роботящим і розумним. Любить вудити рибу, збирати гриби. Зізнався, що бувати на лоні природи – то наймиліше його серцю.

Місяць тому, як Блистовою пронісся буревій, Женя вибрався до Десни. Ходив попід берегом, роздивлявся, скільки дерев поламав шалений вітер.
– Неподалік понівеченої негодою верби помітив маленьке пташеня, яке сиділо мокре і нещасне, – пригадує хлопець. – Я підійшов ближче, а птах і не думає тікати, бо обезсилів, бідолашний. Я взяв його на руки, бачу – чапля. Я й приніс її додому, аби не загинула від голоду і хижаків.
Виходжували чаплю всією сім’єю. А вона вередливою виявилася, ще й на харчі перебірливою. Як їй щось чи хтось не до вподоби, то може дзьобом боляче клюнути. А з їжі облюбувала свіжу рибу і таке ж м’ясо. Ні хліба, ні картоплі не хоче. Пробував Женя жаб їй давати – не схотіла.

Про те, що у родині Ковбаси оселився крилатий квартирант, невдовзі дізналися сусіди та знайомі. Риба у водоймах поблизу Блистови водиться, отож місцеві рибалки і проводять свій вільний час там. Що спіймають – обов’язково з Чапою поділяться (таке ім’я Женя дав найді).
Якогось дня гусак напав на чаплю, щось вони там не поділили. Чапі дісталося більше, однак уже одужав і тепер спокійно походжає подвір’ям, злітає на кролячу клітку, тракторний причеп.
– Красива чапля, он корона на голівці яка гарна та пишна, але утримувати і далі птаху нам ні до чого, – каже Анатолій Миколайович, батько Жені. – Свого хазяйства повно, а Чапу від загибелі врятували, пора йому на волю. Але ж ручним став, довірливим – його ж перші вуличні собаки розірвуть. Випустити на водойму, яка у нас у селі зветься Млинок, – білі чаплі, які там живуть, приб’ють нашого сірого. Що робити? Може б у зоопарк його передати? А чи візьмуть?

Отакий клопіт має сім’я. Але це не вперше. Якогось року жив у Жені лелека, навіть зимував.
– Ми теж йому рибу ловили, – каже хлопець, – ручний був, усіх членів родини знав, але з двору – ні ногою, не наближався навіть до сусідського паркану. По теплу ми його випустили і він знайшов своїх лелек.
– А то ще було, – пристає до розмови Анатолій Миколайович, – три роки жила у нас сорока. Підібрали ми її знесилену, виходили. І так вона до нас прив’язалася, що супроводжувала всюди: на луг їдемо – сорока за нами, до магазину йдемо – вона чекає неподалік. Стала таким собі членом сім’ї. А одного разу вкрала ключ від дверей оселі. Блискучий був, от і поцупила. Довелося двері вибивати. Але на неї зла не тримали, що поробиш, як цей птах полюбляє все, що блищить? Коли хтось застрелив сороку, ми так журилися і сумували за нею…

Раїса Михайленко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.