Понад два десятиліття не бачилися дві рідні душі – мати і донька

Життя – це завжди не до кінця прочитана книга. Кожна сторінка в ній – історія, яка вкарбовується у пам’ять якщо не назавжди, то надовго. Надія Пулька з Мени свою сторінку не забуде ніколи.

Казахстан. Крим. Мена

Надія, як була ще маленькою, жила з мамою Альвіною Давидівною і татком Володимиром Григоровичем Бороніними у Казахстані. Крім Наді, у сім’ї була ще одна донечка – Альонка. Жили, як і більшість родин – працювали, вели домашнє господарство…
Що там сталося поміж батьками, десятирічна Надійка не зрозуміла. Та у кожного з них з’явилася своя сім’я. Батько з новою дружиною і Надею стали жити самі по собі, а мати з Альонкою і чоловіком новим – теж. На світ у них з’явилася донька Роза.
Володимир Григорович надумав з новою дружиною, Валентиною Миколаївною, переїхати до Криму. Так і зробили. Альвіна Давидівна дуже побивалася за донечкою, умовляла залишити її з нею, та все марно…
Бороніни оселилися в Криму. Здавалось би, живи і радій. Та Валентина Миколаївна умовила усю свою рідню переїхати на Чернігівщину, звідки була родом. Оселилися у Мені. Згодом отримали квартиру, працевлаштувалися.
Виросла Надя, створила свою сім’ю.
– З рідною мамою не втрачала зв’язку, – розповідає Надія Володимирівна. – Ми листувалися, телефонували одна одній. На моє весілля вона приїхати не змогла, але прибула кілька місяців потому. Навезла мені доб¬ра всілякого, навіть подушок, а ще – золоту обручку з коштовним каменем.

Пошуки увінчалися успіхом

У Альвіни Давидівни рід великий. За національністю вона німкеня. Вирішили переїхати на історичну Батьківщину. Спочатку виїхали старші, потім допомогли перебратися молодшим.
– Зараз нашого роду у Німеччині живе чоловік із 70, – не без гордості каже Надія. – Дружать усі поміж собою, допомагають, виручають…
Так Альвіна Давидівна стала жити у місті Траунройт. Переїзд, облаштування на новому місці… У Надії тяжко і невиліковно захворів батько. За клопотами ніколи було спілкуватися.
– Коли я батька поховала, вирішила відшукати маму і сестру, але безрезультатно, – розповідає Надія Пулька. – Тоді за допомогою звернулася до телепроекту «Жди меня». І треба ж такому статися – і мама теж написала листа до цієї телепрограми.
Стали чекати дива. Сучасні комп’ютерні технології дозволяють робити багато чого, в тому числі шукати і знаходити рідних та знайомих.
– Мама шукала і я за допомогою доньки Віки не вилазила з інтернету, – щасливо посміхається Надія Володимирівна. – Знайшлися ми! Я одразу впізнала неньку, хоча вона й змінилася за 23 роки, відколи ми не бачилися. І мама мене впізнала. А тут і передача «Жди меня» озвалася: приїздіть у Москву на проект, поділіться радістю. Але нам не хотілося виносити на багатомільйонну публіку свої щастя, емоції, сльози радості. Вирішили зустрітися самі.

Дорога до мами

Альвіні Давидівні нині 62. Тому вона попросила Надю приїхати до неї.
– Півроку я готувала і подавала необхідні документи до посольства. Зібрала 160 ксерокопій різного роду довідок, виписок… З Києва до Мюнхена їхала 27 годин автобусом, – каже Надія Пулька. – Гостинців набрала!
Гостювалося дочці у матері і численних родичів добре. За два тижні перебування у Німеччині побувала у церквах і музеях, аквапарку.
– По-доброму позаздрила своїм, – ділиться жінка. – Рівень життя там набагато кращий, дороги чудові, зовсім не бачила сміття на вулицях. У магазинах повно різних продуктів і краму. І все це дуже високої якості. Мама моя не працює за станом здоров’я, тому знаходиться на державному забезпеченні. Сестра Альонка – прибиральниця у гіпермаркеті, інша сестра Роза поки що живе у Казахстані зі своєю сім’єю. Вітчима уже нема серед живих.
Додому Надія Володимирівна поверталася літаком.
– Усього за дві з половиною години була в Києві, – каже. – Влітку чекаю маму і рідню у себе, в Мені. Обіцяли приїхати автівкою. Уже розробляю план культурної програми – куди повести, що показати. А нині ледь не щодня бачитися з рідними допомагає спілкування в інтернеті.

Раїса Михайленко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.