Мобильная версия сайтаСтароста Ірина Демиденко розповіла, що творили росіяни у селах Тупичівської громади
Ірина Демиденко у місцевому самоврядуванні з 2002 року. Тоді вона прийшла секретарем у Бурівську сільську раду. В 2015 році стала сільським головою, а згодом – старостою Бурівського старостинського округу новоствореної Тупичівської громади. Раніше у Бурівці та хуторі Безиків, за підрахунками, загалом проживало 435 людей. Зараз – приблизно 300. Поставало навіть питання ліквідації старостату як такого через невелику кількість населення, але депутати Тупичівської сільської ради не погодились з такою перспективою і проголосували за збереження старостату як окремої одиниці. Нині Ірина і староста, і єдиний працівник старостату. У доволі просторому приміщенні колишньої сільради, окрім нього, розташувались ще будинок культури та пошта, яка приїздить у село двічі на тиждень – у середу і п’ятницю.
Ірина каже, що децентралізація, в ході якої було створено Тупичівську громаду, відбувалась непросто. Новоствореній громаді пророкували неспроможність. Але час іде, а громада таки живе. Можливо, не на «широку ногу», але з викликами справляється. Бурівці ж поталанило в тому плані, що на її території розташоване сільгосппідприємство «Білорусь», яке несе соціальну відповідальність за Бурівську громаду.
Підприємство виникло на базі місцевого тодішнього колгоспу й нині займається вирощуванням кукурудзи, соняху й ріпаку. На день нашого приїзду якраз кипіла робота у полі – сіяли ріпак. Побували ми й біля місцевої водойми. Там працівники сільгосппідприємства за бажанням молоді й дітей будують альтанку поруч з дитячим та майданчиком.
Староста каже, керівництво товариства допомагає вирішувати всі нагальні проблеми – взимку розчищають дороги, розкидають піщану суміш в період ожеледиці, допомагають з випилюванням аварійних дерев. А головне – є робота для молоді, до того ж робота достойно оплачувана, тож є стимул жити і працювати в рідному селі.
В таке цілком мирне й розмірене життя села увірвались рашисти, які заявились сюди вже 24 лютого 2022 року. Перша колона пройшла о 12.10. А 25 лютого колона рашистів стала по вулиці Ріпкинській – від будинку 53 до 122. Всю хронологію подій фіксувала колишня вчителька історії та інформатики місцевої школи, секретар старостату, а нині комірниця сільгосппідприємства «Білорусь» Валентина Бабич.
«26 лютого в селі почали ширитись чутки (як з'ясувалось потім – безпідставні), що буде бій в нашому селі, люди масово почали їхати в ліс. На «пастовнику» рашисти збили український дрон, загорілась трава. По обіді над будинками низько-низько несамовито пролетів літак (пізніше будуть чутки що це був так званий «Привид Києва», який під Городнею розбомбив колону техніки та палива). Зі сторони РФ вилетіло 4 ворожі літаки щоб його знешкодити, але він втік.
Гул літаків тепер лякатиме нас щоночі, адже ворог бомбить Чернігів.
Люди не вмикають світла ввечері, спати лягають одягнуті.
27 лютого з самого ранку ворожі урагани стали за Павловим (крайня хата в сторону Невклі) по обидві сторони та почали стріляти залпами . З 8 до 16 години вони обстрілювали Чернігів» – пише вона в своєму щоденнику.
– Я 24 лютого на роботу прийшла, в старостат, – каже Ірина Демиденко. – Ворожа техніка летіла по нашій Ріпкинській вулиці, якою можна з села виїхати як на Ріпки, так і на Чернігів. Звідси до Ріпок 20 кілометрів, а до Чернігова – десь 45. Скільки її було – не злічити. Було зрозуміло, що коїться щось страшне. Я сховала всі документи, а печатку й ноутбук забрала додому. Вдома теж було дуже страшно сидіти в повній невідомості. Тож я вийшла на вулицю, до центру села. Те саме робили й інші люди – всі хотіли зрозуміти що відбувається. Але ми бачили тільки колони, колони, колони, які не переривали свого страшного руху…
Наступного дня зайди увірвались у старостат, повибивавши ногами двері. Повидирали усі проводи, розламали комп’ютер, порозкидали на долівці все, що могли знайти й знівечити. Сейф забрали з собою – добре, каже Ірина, що в ньому не було нічого з важливих паперів.
– Наш кочегар якимось чином добрався до приміщення старостату і зміг злити воду з системи опалення, – каже Ірина. – Це зробити було непросто, адже всюди стояли ворожі пости й вони ретельно перевіряли у кожного, хто з’являвся на вулиці, документи і допитували куди він прямує, навіщо і коли повертатиметься назад. І не дай, Бог, тобі запізнитися, повертатися пізніше, ніж записано в їхньому журналі. Ретельно слідкували рашисти й за тим, щоб люди дотримулись вимог встановленої ними комендантської години з 18.00 до 6.00 години ранку. Ходили, курсували вулицями Бурівки з автоматами, змінюючи свої караули.
У ніч з 26 на 27 лютого «героїчне російське воїнство» обікрало два сільських магазини.
28 лютого в селі зникло світло – російські військові навмисне поперестрілювали проводи на лініях електропередач. «Ето для вашей же безопасності», – твердили вони місцевому населенню. Люди просили відновити енергопостачання хоча б для того, щоб брати воду зі свердловин. «А у вас што, нє принято друг другу из колодязя водичку давать? Жадниє?»., – кепкували рашисти. Їх геть не тривожило те, що в колодязях води просто не було. Ремонтувати лінії електропередач не можна було – сказали, хто буде біля лінії ходити, стрілятимуть без попередження. Люди залишились без світла та зв’язку на довгі 38 діб. Всі новини дізнавались лише з радіо.
27 лютого з уст в уста почали передавати новину про те, що знайшли тіла двох місцевих чоловіків. Як пізніше з’ясується, це були Євгеній Насон та Микола – мешканці Добрянки. Женя разом з товаришем приїхав у Бурівку хоронити бабусю.
– До мене прийшов місцевий житель Василь Павлович Дробноход, на жаль, вже покійний нині – помер цьогоріч, – каже Ірина Демиденко. – Він взагалі так гостро переживав ворожу навалу, все мені казав: «Іро, треба щось робити. Опір чинити, дерева валяти». Але ж у нас був жорсткий контроль з боку рашистів, та й об’їзних доріг дуже багато – великої шкоди ворогу б це не принесло, а щодо мирного населення вони б влаштували терор. Ото Василь Павлович і каже: «Іро, маємо двох небжічиків – хлопців застрелили обох пострілом у скроню і затягнули тіла в курник нежилої хати». Ми й досі точно не знаємо, що тоді трапилось. І поліція після звільнення приїжджала, людей опитувала – ніхто нічого не чув і не бачив, хоча застрелили хлопців майже в центрі села. Скоріш за все, вони наблизились до ворожої техніки, що рашистами було категорично заборонено. Мабуть, були з телефонами і в них у телефонах виявили якісь фото чи інформацію, бо телефони зникли. Я повідомила Жениній мамі про ту страшну знахідку. То вони знайшли коня, поїхали, забрали небіжчиків і тихенько поховали. Перезахоронення та експертизу робили вже після звільнення, у квітні.
Ворожі солдати розташовувались здебільшого в нежилих хатах. А їхня окрема група десь з двох десятків чоловік розташувалась в будинку родини Воробей. Мабуть, їх привабили гарні умови та баня, облаштована в садибі. Ліжка зайди повиносили, спали на долівці покотом. Господарі вимушені були залишити власну домівку, бо жити поруч з ворогом і дивитися на все це було неможливо.
– Там, в тому будинку, жили здебільшого чужі військові не слов’янської зовнішності, – каже староста. – Вони не сновигали селом, ми їх мало бачили. Казали, на даху садиби вони поставили снайперський пост, там снайпер чергував. Люди переказували, у сусідів Вороб’їв, у Володимира Лебеди, просили яйця та картоплю на їжу. Спочатку просили, а потім просто пригнали з товариства «Білорусь» трактор з ковшем, набрали картоплі скільки захотіли, та й потому.
Великого терору серед інших цивільних рашисти не чинили, але в напрузі та страху тримали постійно. Ходили по хатах – практично в кожну заходили, перевіряли паспорти, прописку– щоб не було немісцевих. А ще вимагали та перевіряли телефони та наявність татуювань у чоловіків. І все бандерівців шукали. Люди їм з насмішко : «Та покажіть хоч нам, які вони – ті бандерівці, щоб і ми знали». А вони у відповідь: «Нє насмєхайтесь. Ми вас спасать от ніх прішлі. Где прячете бандеровцев?». Тобто, презентували себе як визволителі. От тільки від чого – не зрозуміло. Найсмішніше було, коли вони поцупили в місцевого товариства кукурудзу й намагались її людям пропонувати, підвозили до дворів: «Треба вам? Ось, ми привезли. Беріть». Ну, мабуть, це зараз смішно. А тоді було всім нам дуже й дуже страшно. Особливо від невідомості. Щодо запасів продуктів – виручав вміст власних погребів та власні запаси, ті товари, які розкупили в місцевих магазинах. Не кинули напризволяще жителів Бурівки й отець Михаїл з Тупичева та Володимир Авдійко, очільник тупичівського сільгосптовариства. Вони разом доставляли хліб в село з Городні. А отець Михаїл привіз й ще 20 мішків борошна з вихвостівського СТОВ «Віра». Ще 50 мішків борошна доставив у село М.М.Демиденко. Привозили й безкоштовне молоко зі СТОВ «Тупичівське».
Ірина Демиденко розповідає, що в перші дні рашисти її як старосту не шукали. Але згодом заявились додому з обшуком. І не один раз.
– Спочатку приїхали якісь молоді, в білих кросівках, – каже вона.– Представились ФСБ. Викликали на вулицю з хати, перевірили паспорт. І питають : «А у вас що, брат в Усурійську живе?». Звідки вони могли знати? Але знали ж, як і те, хто з місцевих займався мисливством і у кого є зброя. Так, у мене там мама і брат. Коли мама з батьком розлучились, батько мене забрав і привіз сюди, на батьківщину, до бабусі. Мені чотири роки було. Тут я виросла. Тут і заміж вийшла. Ніколи себе не асоціювала з росією. Все, мені рідне, тут.
Ото питають: «Так ви росіянка?». А я кажу: «Я народилась в Росії, але я українка». Почали допитуватись де списки призовників та учасників АТО. Я боюсь, але кажу так сміло: «То йдіть, шукайте в старостаті. Там вся документація була в електронному варіанті. Де воно? Ви ж все знищили». А вони: «Нєт-нєт, то нє ми». Вдруге заявились з Ріпок, з автоматами. Представились війською поліцією. Вісім чоловік зайшли у двір. Агресивно так: «Вы староста? Нужно обыск у вас призвести». І в хату. Походили по кімнатах. Мені здалось, що проводки якісь шукали – під шафами, під ліжком, штори відсовували. Знову нагадали мені, що я народилась в Сахалінській області. Паспорт дивилися. А тоді кажуть: «Вы должны показать пример». Я подумала, що вони хочуть, щоб я виїхала в росію та й кажу одразу: «Ні-ні. Я нікуди не поїду. Нам тут добре». Так і пішли, телефон і ноутбук забрали – наче для перевірки. В ноутбуці ніякої інформації не було, а телефони ми їм старі підсунули, нові заховані були, бо вже ми знали від людей, що відбирали смартфони неначе на перевірку.
Ірина каже, що в кінці села стояли ворожі Гради чи Урагани. З них вони обстрілювали Чернігів. Жінка вилазила на другий поверх своєї хати – звідти можна було спостерігати, як рашисти розставляли техніку поміж жилими хатами, впритул до них, й звідти проводили обстріли. Все оте летіло над хатами, страшенно гудучи й гухаючи. Відстріляються – і тікають разом з смертоносними машинами в поле та лісосмуги. Захисникам Чернігова було відомо, звідки ведеться вогонь, але вдарити у відповідь вони не могли – постраждало б безвинне цивільне населення.
Намагаючись залякати місцевих жителів, щоб вони жили в страху та не передавали інформацію нашим військовим, рашисти раз по раз вдавались до різних методів. Так, каже Ірина, на початку вторгнення вони з донькою, повертаючись з магазину, де ще залишилось в продажу трохи кави та цукерок, стали свідками того, як чужинці відкрили вогонь услід жінці, яка їхала на велосипеді по Бурівці в сторону Невклі і не зупинилась на їхню вимогу. Стріляли одиночними пострілами в повітря – щоправда, не прицільно. Потім одне до одного обізвались: «Не останавілась, уехала».
Один з місцевих мешканців якось йшов вулицею і не почув, як росіяни з машини, яка їхала дорогою, вимагали його зупинитись – був у навушниках. Рашисти затягнули його в свою машину, наділи мішок на голову, поставили на коліна. Побили, але відпустили живим. Ще один чоловік приїхав до тещі, привіз їй борошно. При в’їзді в село, на блокпосту його попередили, що дають 10 хвилин на вивантаження борошна й щоб одразу повертався назад. Він не вклався у цей проміжок часу, трохи затримався. На зворотньому шляху його рашисти просто витягли з машини й почали лупцювати. Люди кажуть, знущалися чужі солдати не слов’янської зовнішності. Щоправда, потім нагодились інші й наказали: «Хватіт. Атпустіте».
Через деякий час росіяни повідомили жителів Бурівки, щоб вони не наближлись до будівлі школи, бо вона замінована. Щоправда, дозволили директорці Валентині Василівни на її настійну вимогу забрати звідти документи й трудові книжки колективу. В цей же час вчителька початкових класів Раїса Дмитрівна, як разом з директоркою прийшла до школи, вислуховувала від геть молодих ворожих солдатів хвалебні оди путіну й розповіді про міфічне «визволення». Втомившись щось доводити, вчителька геть по жіночі безсило спитала: «Ой, а чи ж оце твоя матір знає де ти знаходишся і що ти тут робиш?». Він, відвівши погляд, похитав головою: «Ні. Не знає…».
Зміни у настрої рашистів бурівці помітили наприкінці березня. «25 березня після 18.00 село здригнулось від гучних вибухів – розривів снарядів та боєприпасів десь поряд. Виявилось, що наші захисники розбили ворожий табір з боєприпасами та паливом поблизу села Вишневе», – значиться у щоденнику…..
То був перший передвісник відступу ворога. А 31 березня почався масовий рух ворожої техніки у зворотньому напрямку –«додому, до хати». Увечері того ж дня росіяни підірвали власний танк, що вийшов з ладу, за лісосмугою в сторону Тупичева. А на окраїні Бурівки зі сторони Ріпок залишився лежати ворожий танк Т-72, який «не вписався» у міст і перевернувся. У квітні українські воїни дістали його з під мосту – ціла бойова машина надалі служила для потреб ЗСУ.
А 1 квітня село, хоч і перебувало в передчутті радісного очікування скорого звільнення, здригнулось від потужних вибухів – на полі рашисти підірвали зранку одну свою САУ, а в обідню пору така ж установку вибухнула в центрі Бурівки, поруч із старостатом. Перед тим, якпідірвати машину, орки дали попереджувальну автоматну чергу в повітря. Люди встигли поховатись у погреби. Але від вибуху постраждали приватні будинки, старостат, школа, церква, магазин.
–Вони від’їжджали злющі й пророкували, що скоро повернуться, – каже староста. – Казали, що в них просто відбувається ротація. Я дуже боялась за доньку, тому вивезла її 3 квітня за кордон, до родичів. Даша й зараз там. А я повернулась у село. Треба було відновлюватись – і селу, й людям. Прикладом такої завзятості для всіх нас знову ж таки стало наше сільгосппідприємство «Білорусь». Їм орки шкоди величезної завдали – майно понищили, порозбивали, покрали. А вони одразу тією весною, що принесла нам звільнення, почали сіяти. І це при тому, що з їхніх полів вивезли 740 снарядів! Техніку для обробки то орендували, то своя корпорація присилала з інших регіонів. А тепер знову не тільки самі працюють, а й селу допомагають. Бо віримо – буде в нас завтрашній день і буде перемога. На тому й стоїмо!
Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Экспорт новостей
