Олексій Бездольний загинув, рятуючи пораненого ку­леметника. Підтримайте петицію, щодо присвоєння йому звання Героя України

Добавить новость

Вторник, 7 Марта 2023 16:55  |  Просмотров: 8674

Київ, Алея Слави на Лісовому кладовищі... Під сірістю похмурого неба і тріпотіння синьо-жовтих стягів, яких навколо - сотні, під журливий спів саксофона в небо линуло: «Меду-вина наливайте, як загину - поховайте коло милої дівчини на рідненькій Україні». В очах змарнілих від горя жінок і сильних, кремезних чоловіків - сльози, яких не стримували і не соромилися. А на серці - такі туга, смуток і біль, що їх не могли заглушити жодні слова співчуття чи промови про героїзм. У той день вони прощалися з Героєм. І в кожного з присутніх була своя причина таким його вважати. Але, безсумнівно, кожен міг підтвердити спільне: сьогодні країна втрачає найкращих.



Із хлопчика - у чоловіка

Уродженець Борзни Олексій Бездольний, якому війна відміряла всього 28 років життя, був надзвичайно до­брою, щирою та світлою людиною, турботливим сином і дядьком, єдиним і найкращим для тієї, кого любив всім серцем. А сьогодні вже її серце не знає, як далі битися без його ритму поряд, як починати день, у яко­му більше немає місця їхнім планам і мріям про майбутнє весілля і дітей, про затишний будиночок і м’які, пастельні вечори під теплим пледом.

«Жодні мої аргументи чи вмовляння рідних не змінили б головного рі­шення у його житті - піти до лав ЗСУ, - розповідає про коханого Софія Во­рона. - У перший день війни він вивіз батьків та сестру у безпечніше міс­це (кликав і мене, але я залишилася зі своєю ро­диною), а сам пішов до ТРО, чергував на Чер­нігівському напрямку. А десь за місяць подзво­нив, ледь говорив: «Тероборона - це не те. Я не можу їсти, не можу спати. Мені не дума­ється, навіть не дихаєть­ся. Поки я тут, поруч із рідним, у теплі, десь там хлопці реально роблять усе можливе, щоб у нас тут було спокійніше. Я ні з ким не радився, це - моє чоловіче рішення - я йду до армії. Інакше не зможу дивитися в очі ні собі, ні майбутнім дітям, ні знайомим. Я обираю цей шлях й пройду його до кінця, скільки б це не тривало. Ти або під­тримуєш і залишаєшся зі мною, або ні - і наші шляхи розходяться».

І Софія його підтриму­вала. Кожного дня мо­лилася за свого Олексія і була впевнена, що Бог її чує. Він бачить, що останні шість років, що вони йшли плечем до плеча, були найкращи­ми, найщасливішими її роками. Олексій створив для неї цілий світ, він і був її світом.

За п’ять місяців після 24 лютого вони вперше побачилися. Як він тільки змінився. Перед дівчи­ною стояв уже не тихий, усміхнений хлопчик, а чоловік, мужній і впевне­ний.

Нічого для себе, все - для інших

«Цю неймовірну впевненість та підтрим­ку, яких найперше по­требував сам, він пере­давав нам, - продовжує розповідь співрозмов­ниця. - Олексій так хви­лювався за родину, за мене. Думав у першу чергу про нас, а не про себе, а тому багато чого не розповідав. Говорив, що він на навчаннях, піз­ніше - що майже нікуди не виходить і нудиться у штабі над плануванням бою. А насправді був у Херсоні і Харкові, ходив мінними полями, робив багато роботи, якої вза­галі не мав би робити, займався документами, логістикою - дуже ба­гато брав на себе. Нам розповідав, що в теплі і безпеці, а сам під Бахмутом спав під відкри­тим небом із побрати­мом на одному карематі на двох, підкладаючи під ноги целофанові пакети, щоб було не так холодно. Про це ми знати не повинні були, для нас головними були слова: «Не хвилюйтеся, все буде добре!»

Він майже ніколи не думав про себе, а якщо й просив, то тільки за інших. У нього був по­братим, після навчання вони мали йти до різних підрозділів. Оскільки у Льошиному місця для хлопця не було, тож Олексій перевівся до нього. Говорив: «Щоб мій друг був у мене під крилом». Військові, які приїха­ли провести Олексія у останню путь, старші чоловіки говорили, що такого хлопця ще треба було пошукати. Він нічо­го не робив поспіхом чи з показною бравадою. Навпаки, все продуму­вав, розважливо й му­дро приймав рішення.

Тому Олексія вже готували до присвоєння звання стар­шого лейтенанта, хоча ли­шень пів року тому він почи­нав службу молодшим.

«Олексій був не з тих, хто відступить, - говорить Со­фія. - Мені розповідали його побратими, свідки того, як він доповідав по рації, що потрібно відходити, немає можливості йти на штурм - сили ворога були чисельнішими - проте він отримав наказ йти вперед і вико­нав його. Це була страшна «сіра» зона біля лінії «вагнерівців». За два дні до того ми востаннє з ним говори­ли. «Я в Бахмуті, але ти не хвилюйся. Я обіцяю, що все буде так, як ми задумали».



Останній бій, остання зустріч, останнє «прощавай»...

5 січня під селищем Крас­на Гора життя молодого чоловіка обірвалося. Під час запеклого бою Олексій почув крик про допомогу. Кинувся до пораненого ку­леметника, навіть встиг пе­ремотати йому голову, поки не отримав кілька поранень, одне з яких - крізь шию. Про що думав ті останні кілька хвилин, вдихаючи холодне морозяне повітря, відсилаю­чи погляд у далеке безмеж­не небо? Чи думав, що вже не матиме з коханою Софіко трьох дітей, не назве сина Олексієм Олексійовичем, на честь свого діда, як його на честь діда назвали батьки? Чи встиг подумки попроща­тися з батьками, яких беріг від усього лихого і болючо­го?

«Нам повідомили наступ­ного дня, що свідки бачили, як Олексій загинув, - ледь стримуючись, розповідає Софія. - Але тіла не було. Та галявинка, на якій міг зали­шитися Олексій, була дуже небезпечною ділянкою, під постійними обстрілами. Ніхто не міг туди дістати­ся. Якщо чесно, я навіть не знаю, скільки наших хлопців там досі лежить...

Наші ж пошуки тривали тиждень. І ми до останньо­го вірили, що він живий, зміг кудись відповзти, що він десь поранений і хтось йому допомагає. Або ж що це і не він зовсім, бо комусь перед тим віддав свою куртку. А ще мені на­снилося, що він у полоні. Що завгодно, аби тільки це виявилося помилкою.

Сумніви поховало упіз­нання. Першими зайшли батьки, я ж залишилася на подвір’ї. Стояла під моргом і відчувала себе зрадни­цею якоюсь. Адже знала, як сильно Олексій хотів мене бачити, як шалено скучав за мною, і від того моє сер­це розривалося. Звісно, я не могла його не побачити. Я так хотіла до нього до­торкнутися, а він був таким холодним, бо більше тижня пролежав на морозі, на тій галявині.»

І того дня, і наступного Софія з Тетяною, сестрою Олексія, просилися до ньо­го, стояли поруч по пів го­дини, розмовляли. Хотілося вихопити у долі ще кілька хвилин, аби хоч так, але по­бути разом.

А потім було прощання, на яке приїхали сотні людей із усієї України. Елегантне, поважне, прощання без за­йвого поспіху чи сухого ре­гламенту, щоб кожен міг ска­зати Олексієві останні слова.

І була пісня. Олексій обожнював українські пісні, а ще більше - як їх співала його Софія. Він не пропус­кав її концертів у мирний час, слухав її у машині до­рогою, пишався, що дівчи­ну запрошують і цінують. А коли йшов боронити країну, попросив вивчити «Гей, со­коли» та з нею зустрічати його з війни. Софія мала пе­ред коханим обіцянку і заспі­вала ту пісню так, як хотіла співати лише йому.

«Не знаю, як люди взагалі таке переживають, - зізна­ється дівчина. - Він загинув у бою, рятуючи товариша, і тим став Героєм для бага­тьох. Для мене ж він герой тому, що робив мене щасли­вою. Мені мій герой потрібен живим.

Сьогодні нас уже ніщо не лякає, не страшні ні но­вини, ні сирени. Страшно було, коли ми хвилювали­ся за нього, а разом із ним пішов і страх. Тільки легше від того не стало. Єдине питання не дає спокою: чому Бог забрав таку надзвичай­ну людину? Він нікому не бажав зла, смерті, пішов на війну не вбивати ворога, а захищати свою країну, свою сім’ю. І про це своє рішення, точно знаю, не пошкодував жодного разу».

Друзі та рідні нашого земляка зареєстрували петицію № 22/176180-еп щодо присвоєння звання Героя України лейтенанту Бездольному Олексію Сергійовичу (посмертно). Щоб президент України її розглянув, потрібно зібрати 25 тисяч голосів. На сьогодні маємо майже 4500 підписів. Тож ми просимо пройти нескладну процедуру реєстрації на сайті електронних петицій і підтримати ініціативу. Країна має пам’ятати своїх Героїв.



Джерело: газета “Вісті Борзнянщини”, від 02.02.2023, Марина ГРИНЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: