Приїхала в село і залишилась. Народила донечку

Родина Єсипок живе у Новому Бикові Бобровицького району. Найменшого сина, 20-річного Андрія, вбили у серпні 2014 року, коли хлопці виходили із так званого зеленого коридору в Іловайську Донецької області. У «КрАЗ» влучила граната з автоматичного гранатомета. Із 257 чоловік його бойової групи вижили тільки 37.

Указом Президента Андрій був нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня посмертно.


Ольга Єсипок з дочкою Веронікою


Андрій Єсипок

«Був у батальйоні «Миротворець»

— Це для нас дуже болюча тема, — навертаються сльози у 54-річної Анни Єсипок, мами Андрія. — Загинув у АТО. 29 серпня 2014 року. У 2011 році закінчив школу, через рік призвали на військову службу. Служив зв’язківцем у Житомирській області. А тоді пішов навчатися в академію МВС. Звідти потрапив у батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Миротворець», при Головному управлінні Міністерства внутрішніх справ України в Київській області. (Зараз рота патрульної служби поліції особливого призначення «Миротворець»),

У зону АТО поїхав у травні. Прослужив там рівно три місяці, від 29 травня до 29 серпня. Дитя, а побув у самому пеклі, в Іловайському котлі. Виходив через «зелений коридор», — відкриває книгу пам’яті жінка, перегортає сторінки. — Коли мені подзвонили і сказали, що сина немає, я наче в транс впала. Була як маріонетка. Ні хто мені тоді дзвонив, ні як це все було, послідовності подій не пригадаю — все в тумані. З батьком не могли до тями прийти ще з півроку. Я їздила в морг на впізнання.

— На що витратили компенсацію?

— Виплатили тільки страховку, як міліціонеру,-100 тисяч гривень. Компенсація, тоді 609 тисяч гривень, а зараз більше, на них не розповсюджувалася. Спочатку був у Попасній. Тоді в Дзержинську. А тоді...

Як пояснило мені командування, на той час законом не передбачалась виплата загиблому поліцейському 609 тисяч гривень. Тоді до мене хто тільки не їздив: і військова, і наша обласна прокуратура. І з військкомату, і з соцзабезу. Я не займалася збором документів. Мені дзвонили, казали, куди підійти, поставити підпис, яку довідку принести. Відкрили рахунки разом з чоловіком. Десь приблизно через місяць прийшли гроші. Половина мені, половина батьку. Сто тисяч гривень. Гроші не витрачали, поклали на депозит. Вони і зараз лежать. Через рік і люди, і сільрада, і районна адміністрація допомогли поставити Андрію пам’ятник. А після смерті Андрія поліцейських прирівняли до військових, і рідні почали отримувати по 609 тисяч гривень.

— Не цікавилися, можливо, треба зібрати документи, подати заяву на отримання цих грошей?

— Мабуть, не можна. Та ми дуже і не розпитували. Дитину не повернути. Що тоді вбивало, на тій війні, що тепер. Хлопці, які разом з ним служили, нас не забувають. Приїжджають у гості. Востаннє у вересні були. Питали, чи треба якась допомога. Пропонували картоплю викопати. Ой, кажу, ви самі приїжджайте вже на варену і товчену. А викопати якось самі зможемо. Сміються.

Я працювала на цукровому заводі лаборантом. Більше 10 років минуло, як його закрили. Тепер домогосподарка. Чоловік Анатолій Олександрович, 54 роки. Раніше працював на заправці. Звільнився за станом здоров’я. Виростили чотирьох діток. Саша у нас найстарший. Йому 31. Валі 28, живе у Гоголеві Полтавської області. Онучка Діанка вже є, шість років. Михайлові 27 років. Працює в Києві, в академії МВС, помічником чергового.

«Їздила на виклик до майбутньої свекрухи і бабусі»

На дивані в хаті — 34-річна невістка Ольга. Бавиться з донькою Веронікою, їй 7 місяців.

— Родом з Першотравенська Дніпропетровської області, — усміхається Ольга Єсипок. — У Новий Биків потрапила за направленням. Закінчила Вінницький медичний університет. З літа 2014-го на Чернігівщині. За спеціальністю терапевт. Працювала в приймально-діагностичному відділенні в Бобровиці. Там дали службове житло. Через півроку перевели в село, в амбулаторію. На території лікарні відбудували для неї кімнатку. Приміщення колишнього пологового будинку. Поряд кухня, їдальня. Не схотіла і жити, і працювати в лікарні. Житло винаймала.

Тут мала б відпрацювати три роки і повернутися додому. Вже роботу там знайшла. Аж раптом з Сашею познайомилася, коли їздила на виклик до майбутньої свекрухи і бабусі. Завагітніла. Саня сказав: «Женюсь».

Я і злякатися не встигла, як сказали: «Роздівайтеся»

— З чоловіком домовилися: якщо хлопчик, я називаю, дівчинка — він. На УЗД стало ясно, що я програла.

— Народжувати їздили в Бобровицю, — тримаючи на руках Вероніку, продовжує бабуся. — Сміялися, жартували всі 35 кілометрів. Питаю: «Перейми є?» — «Ага» — «Болить?» — «Ага». А ми далі анекдоти розказуєм. Олю лікарі на кесарів розтин забрали. Я навіть і злякатися не встигла. Стоїмо в пологовому. Дитина кричить. Думаєм, не наша, іншої породіллі, 15 хвилин же тільки минуло. Аж тут заходить лікар, жартує: «Роздівайтеся, дитя вже в вас є, будете тішить».

— Саша працює в Броварах, на складах від інтернет-магазину «Розетка». П’ять днів трудиться, два вдома, — продовжує Ольга Андріївна. — Моїх батьків уже немає. На Дніпропетровщині живе старший брат Костя. Приїздив у Биків на хрестини.

— Це вже моя доця, — нахвалює невістку Анна Михайлівна. — Не сваримося.

«З мачухою не мирили»

— Хоча додому мене інколи тягне, — каже невістка. — На тому кінці країни у мене і родичі, і друзі, два брати. Є у мене ще і мачуха. Мами не стало у 37 років, мені 13 тоді було. Онкологія молочної залози. Батько з мачухою 19 років разом прожили. Тато помер 10 липня цього року. Самогубство вчинив. Закрився в гаражі, в машині. Знайшов такий вихід для себе.

Мачуха у нас дуже важка людина. Я з нею не мирила. Батько м’який і піддавався впливу. Перед батьком одна, з нами — зовсім інша. Вона мене вигнала, я жила з бабусею. Потім і брата позбулася. Хоча працювала вона вчителькою. Зараз, наскільки я знаю, на пенсії.

У нас династія лікарів. Батько працював невропатологом. Мати була кардіологом. Бабуся педіатр, дідусь — військовий хірург. Тітка Наталя — в центрі серця, лікар-перфузіолог. Батькова сестра Іра — УЗДист. А я думала стати ветеринаром. Але передумала. З тваринками працювати важче, бо вони не говорять. І з дітками важче. Воно маленьке, кричить, пищить. Доросле ж може розказати, що і де болить. Можна вивести на чисту воду. Бо вони і обманюють. Придумують симптоми. Діти — щоб у школу не йти. Дорослі — щоб лікарняний на роботі отримати. Новобиківці такі попадалися, але їх на пальцях можна перерахувати. Жалілися на головні болі. Кажу: нащо видумуєте? Брехунів бачу і кажу: краще правду скажіть. До року мала на грудному вигодовуванні. Буду вдома з нею точно. А тоді побачу, можливо, і на роботу вийду.

«У коридорі колола на свій страх і ризик»

— До вагітності, влітку, у нашому Бикові ремонтували біля лікарні дорогу. Чоловіку стало зле. Прийшов, каже, сердечко сильно б’ється. В такому випадку тиск знижується, і людина непритомніє. А у нас немає кардіографа. Без нього не знаєш, який препарат колоти. Навіть не змогли хворого довести до палати, до ліжка. Прямо в коридорі на свій страх і ризик вкололи верапаміл. Щоб зняти тахікардію, серцевий напад. І він почав приходити в себе. Ми зраділи, що вийшло. А він не зрозумів, що з ним було, що опинився на грані між життям і смертю.

Будинок, у якому живемо, подарували Сашині батьки.

— Коли його купували, ціна була, приблизно, 14-15 тисяч доларів. Без ремонту, але з газом. Київ не так і далеко, тому ціни на житло високі. Багато людей над трасою купили будинки і живуть собі. На роботу можна попутками добратися до столиці. 50 гривень трилітрова банка молока. 70 гривень кіло сиру. По 60 гривень півлітрова баночка сметани. М’ясо — дивлячись у який день попадеш. У суботу — дорожче. Сало 100-110. Як кияни з села виїжджають у будні, то і ціна падає.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №52 (1702), 27 грудня 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.