«Вони одне про одного все знають». Глухоніму дочку двічі видала заміж, а внука вчить на льотчика

— От він би вам все розказав. Такий комунікабельний. І перевів би все, а то як же ви з Людою розмовлятимете? Я й сама не дуже добре вмію. А Діма все розуміє з дитинства, — захоплено розповідає про внука 63-річна Галина Семенець з Плоского Носівського району.

Дочка 40-річна Людмила розмовляє руками. Мовою глухонімих. Не чує з дитинства. І майже все життя провела «у світі глухих».

З трьох років вчилась у спеціалізованій школі далеко від дому, потім працювала на фабриці УТОГ (українське товариство глухих).

І чоловіків обирала глухонімих. А діти Людмили і чують, і розмовляють. І 18-річний Діма, і півторарічна Ангелінка.


Галина Семенець (справа) з дочкою Людмилою та внучкою Ангеліною

Навчилась казати перші слова і перестала чути

Галина Григорівна заміж сходила двічі. Старший син Анатолій, від першого чоловіка Яші, живе і служить у Гончарівському. Закінчив військовий вуз у Києві.

Удруге вийшла за Івана Семенця зі Степових Хуторів.

— Спочатку в нього жили. Я працювала в столовій у Носівці (вчилась на офіціанта). Тиждень на роботі, тиждень вдома. Ну яке то сімейне життя? Переїхали в Плоске.

Іван пішов працювати в колгосп, я — в дитячий садок. Спочатку взяли старшим кухарем. Тоді завідуюча каже: «Йдіть вчитися. У вас з дітьми добре получиться». Вчилася заочно в Прилуцькому педагогічному училищі і працювала вихователькою. На сім’ю від колгоспу виділили будинок. Коли садок закрили, 11 років у колгоспі трудилась: то на телятах, то дояркою. В 2000-ому знов відкрився садок, працювала вихователькою, а після виходу на пенсію — нянечкою.

40 років з Іваном Олексійовичем разом прожили. Теж не мед, і випить любив... Але роботящий, все своїми руками. Два роки як чоловіка нема. Рак горла.

І матері вже нема, а батько, 90-річний Григорій Кіндратович, ще тупає.

Люда народилася в нас у 1978-ому. Ще не було року, дитина вже і «мама», і «баба» казала. А потім я помітила: балакаю до дочки, а вона не реагує. Іграшками різними до неї — не чує. Я в медпункт, до фельдшера. Каже, мо’, застудила вушка, прокапайте. Прокапали, не бачу, щоб щось змінилося. Тоді фельдшер направив нас у районну лікарню. Звідти в Чернігів. Тоді до Києва, в інститут слуху. Після всіх обстежень сказали, що одне вухо ледь чує, а інше не чує зовсім.

Чого так сталося, не знаю. Дитина нічим серйозним не хворіла. І глухонімих в нашому роду не було.

Люду признали інвалідом з народження. Інвалід дитинства третьої групи, а спочатку була перша.

Доччину мову не вивчила, а вона не наділа апарат

— Нам дали вправи, щоб позаймалися. Слуховий апарат у Москві замовляли. Люда його так і не наділа — не схотіла. Маленька ще була, хіба ж заставиш.

Позаймались ми рік, приїхали до лікаря. Каже, доведеться здавати в спецшколу.

Люді всього три з половиною рочки було. Прошу: давайте хоч в Київ, щоб частіше до неї їздити. Каже: попросіть жінку, яка розподіляє, кого куди. Пішла. А в кабінеті вона не одна, а втрьох сидять. Може, якби щось тій нашій дала, то моя дитина була б у Києві. Я й взяла з собою. Але як його даси при тих двох. Не скажеш же: «Пішли, вийдемо». І відправили Люду в Гадяч Полтавської області. Ох я й наплакалася. Дитина була там рік з лишнім. Я їздила провідувати. На новорічні канікули і літо забирала дочку додому.

А з шести років направили в школу для глухих дітей у Сосниці. Відвезла її в нульовий клас.

І там Люда вчилась 11 років. На всі свята, як які батьківські збори, я зразу туди. На канікули її додому забирала. Разів п’ять батько у колгоспі брав машину, відвозив. Я часто дзвонила вихователям, як вона. Вони телефонували, коли прихворіє.

— А ви вивчили мову глухонімих?

— Ні. Хоча намагалася. Виписувала спеціальну газету «Наше життя», вивчала, як по-їхньому букви показувати. А в речення складувати так і не навчилася. Дуже складно. Одним знаком можна і букву, і дію показати. Іноді це один звук, іноді емоція. Коли говорять, показують кількома жестами цілі фрази. А вже як прізвище, то по звуках. От попробуй сам навчися!

Спілкуватись важко. Я й зараз не завжди її розумію.

Та й Люда пристосовуватись не хоче. Апарат не носить. Той, що купили в дитинстві, так і валяється. Ні, в школі в них були апарати. Там столи стояли півмісяцем, і в кожного на столі апаратура. Сідали півколом, одягали навушники, підключалися, і вчителька їм роз’яснювала матеріал. А поза школою Люда слуховий апарат ніколи не носила. Вона мене хоч по губах може зрозуміти, а я її не можу ніяк.

На кивах мені показує, що хоче. А то переписуємось: я їй пишу на аркушику, що мені треба, вона пише відповідь.

А внук мій, Діма Вакуленко, Людин синок, змалку навчився мовою глухонімих розмовляти. Хоч сам і чує, і говорить. Розмовляє так само добре, як ми і як вони. Перекладачем між нами.

Навчилась спеціальності — зразу знайшла роботу

— Училась Люда так собі: три-чотири. Зате уроки праці любила. Вишивала, шила, в неї добре виходило. Навчилася на швейній машині працювати.

І після десятого класу їх забрали на швейну фабрику УТОГ в Чернігів. Дали гуртожиток. Нічого ми тоді не платили за нього. Я до дочки в гості часто їздила.

Потім Люда зовсім мало получать стала — на їжу ледь вистачало. Якби з дому не брала, то голодувала б.

І Люда пішла з фабрики. В ресторан «Макдональдс», техпрацівницею. І хоч там не спілка глухих, у дочки непогано виходило. Працювала, аж поки чоловік не забрав до себе в село.

Перше весілля гуляли з розмахом

— Не так просто дівчині жениха добитись. А Люда ще й вибирала... Як вона їх знаходила? — питаю заздрісно.

— Ще коли Люда працювала в УТОГу, зустріла Анатолія. Теж глухонімий, у Сосницькій спецшколі учився, але він старший, з 1971 року. Все одно знали одне одного.

Не знаю, скільки в Чернігові зустрічалися. Раз зібралися, приїхали сюди в Плоске. Люда, Толя зі своїми батьками. Вони з села Українського Талалаївського району. І батько й мати говорять і чують. Було сватання. А згодом весілля.

Розписались 3 жовтня тут, у нашому селі. Люді років 20 було. Весілля гуляли велике. Першу суботу в нас гостей приймали, на другу — в них. Тут трохи меншу, в Українському гостей, мо’, тисяча! Село у лісі, гориста місцевість. І ми, всі родичі нареченої, їхали з Плоского автобусом. Спускаємося з гори, там села — три хати між дерев. Палатку в лісі ставили. Був теплий день, танцювали всі. Вже й не знаю, як вони музику чули. Може, на других дивилися. А тоді як почнеться дощ. Кажу водію: ти хоч сам звідси виїдь, бо в автобусі ночуватимемо. Одружились у 1999-ому, а в 2000 вже Діма народився.

Глухонімий зять їздив до Польщі

— З пологового забрали їх в Плоске. А через місяць Толю з камвольно-суконного комбінату, де він працював у Чернігові, скоротили. Приїхав до нас.

Був дуже хороший майстер і по залізу, і по електриці. І зараз в нього техніка є, сам городи людям обробляє. Молодець.

Він і в Польщу на заробітки їздив. Поїхав на три місяці, вже сім пройшло, а від зятя ніякої звістки. Телефоную свасі: «Де Толик, що не відзивається? Треба ж якось шукати». А вона спокійна: «Приїде, куди він дінеться».

Я навіть до ясновидиці в Ніжин їздила. Сто шоста за списком була. Майже дочекалась. Аж тут одна людина плаче, розказує, як вона цій ясновидиці передала гроші через помічницю. Щоб подробиці про свою біду дізнатися. А тепер вони їй кажуть, що ніяких грошей не бачили. Я, почувши таке, встала і пішла. Не захотіла з такою «провидицею» спілкуватися.

І в той же день приїхала додому, йду вулицею — а попереду чоловік, ну чисто мій зять. Підхожу — і правда Толя! Як він зрадів, і я зраділа. Питаю: «Як ти, що сталося?» З ним так само, як з Людою, общались: щось по кивах, щось по губах, що писали. Розказав, що тримали там, гроші не віддавали-. Заробітку ніякого не привіз, тільки секонд-хенду мішок. «Нащо ти його сюди тягнув?» Ну та Бог з ним, добре, що живий.

«Як тобі жінка потрібна — їдь до неї!»

— Люда три роки в декреті не сиділа. Її просили вийти на роботу, не вистачало швачок. Через рік поїхала в Чернігів. Груддю все одно вже не годувала. А зять остався. Я влаштувала його тут на пилораму. Як спеціаліст працював добре. Але почав випивати. Наївний був: як тільки гроші получить, хлопці його до магазину і ведуть. Поки додому дійде — вже без грошей.

Люда приїде на вихідні — він п’яний, грошей нема. Нічого не купляв додому.

Дочка поїде, а Толя мені жалується: «Вона там гуляє...» «Якщо так думаєш, то чого ти тут сидиш? Як тобі жінка потрібна, їдь до неї!»

Не їхав. Казав, не хоче в Чернігів.

Урешті Люда подала на розлучення. І нічого слухати не хотіла. Сваха, звісно, за сина була. Приїжджала сюди забирати його, речі.

За зятем я жалкувала. А з іншого боку — п'яні в хаті менше.

Зараз часто говоримо зі свахою по телефону. Сват вже помер. А вони купили хату в Талалаївці і вже живуть там: Внук Діма по «скай-пу» з батьком спілкується. їздить туди, коли той просить. Аліменти Анатолій і зараз ще платить.

«Дитина нормальна, хай росте серед тих, хто говорить»

— Коли розлучалися, Дімі було 8 років.

Як Люда поїхала на роботу, з року, я внука ростила. Медики радили нікуди дитину не віддавати. Хлопчик народився нормальним, хай росте серед людей, які говорять, розвиває мову і слух. І я прислухалася.

Слух Дімі ми регулярно перевіряли, все було в нормі.

Зараз внук учиться в Харківському університеті повітряних сил.

Діма, як і син мій старший, порядок, дисципліну любить. Закінчив військове училище. Кажу: «Дімо, треба вчитися далі». А до них туди в училище приїжджали читати-лекції з Харківського університету повітряних сил. І йому як запали вони — тільки льотчиком, каже, бути хочу. І тести, і екзамени поскладав. Медицину здавав, фізкультуру і щось по спеціалізації. З першого разу пройшов на бюджет. Уже на другому курсі вчиться. У січні буде хлопцю 19 років. Учитись подобається. Заробив личку «Командир відділення».

Балакучу Ангелінку випросили в Бога

— Гришу Мохира Люда зустріла в електричці. Вони однолітки.

Гриша жив з матір’ю в Кунашівці, під Ніжином. Почали зустрічатись. Він слабо чує, але говорити навчився.

П’ять років тому п’ятого вересня народилась у них донечка. Дитина бажана, довгождана. Люді було тоді 38 років.

Називав сестричку Діма. Каже: «Ви так чекали її, так хотіли. Значить, то так Бог її тобі, мамо, дав. Хай буде Ангеліна».

Дівчинка добре розвивається. Чує і говорить. Там медпункт є, дитина під наглядом. І тітка в неї хороша, Гришина сестра, допомагає.

Я бачила дівчинку. Чисте янголятко, біленька. А як роззнайомилась, ох і балакуча. І мама її, Люда, теж по-своєму балакуча. Але я ні слова не зрозуміла.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №41 (1692), 11 жовтня 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.