Мати зарізали, чоловік помер, залишилась з двома дітьми

Світлана Януш із синами

На її долю випали такі випробування, що не дай, господи, нікому. Світлана була на шостому місяці вагітності, коли батько зарізав матір. її
поховали, його засудили до семи років ув'язнення. Меншому сину Дімочці минув тільки рочок, коли несподівано помер Ростислав, її коханий чоловік. Залишилася
Світлана Януш удовою з двома маленькими дітьми. Саме вони, їх з Ростиком сини, не дозволили нещасній впасти в розпач, примусили жити.

1. «Він запросив мене на повільний танець. Так і протанцювали усе наше життя»
Світлана була школяркою, коли до Носівки приїхали на заготівлю картоплі солдати з Донецька. На танці до районного будинку культури вона пішла з подругами. Оголосили повільний танець, і з гурту військовослужбовців вийшов стрункий чорнявий юнак. Вона відчула, що він іде до неї і зараз запросить саме її. Так і сталося. Познайомилися. Ростислав Януш був родом із Дрогобича, мав дев'ятнадцять літ і служив строкову у Донбасі. Світлані ж тільки шістнадцять. Кохання закружляло їх, взяло у свій солодкий полон. Заготувавши картоплю, солдати відбули до місця служби. Для закоханих розлука була нестерпною, вони листувалися. А коли Ростикові дали відпустку, він поїхав не додому в Галичину, а в Носівку, до Світлани. Налякав батьків. Вони губилися в думках, де дівся син.
Так тривало два з половиною роки: зустрічі і прощання. Світлана вивчилася в Чернігові на продавця, працювала в одному з матір'ю магазині. Ростик звозив кохану до батьків, а на її 18-річчя вони приїхали з Дрогобича в Носівку. Тоді й засватали молоду, домовилися про весілля. В останні дні жовтня 1994 року його гуляли в Носівці, а через тиждень молодят шанували у Дрогобичі.
— Свекри привезли з собою величезний красивий коровай, — згадує Світлана. — За столами у нас було більше 200 гостей, і кожному дістався шматочок. Такий смачний, красивий. Не коровай, а диво!
Мої батьки прийняли Ростика, як рідну дитину. Між ним і тещею склалися прекрасні взаємини. Мама любила його, як сина. І батько наш був хороший. Працював на «Побідиті», а тоді у Києві в депо. Справжній хазяїн, дбав, щоб у нас з сестрою Ларисою все було. Маму любив. Онуку радів. А тоді як здурів: розпився, діймав маму безпідставними ревнощами, став зовсім іншою людиною. Причин тих змін я й досі не збагну. Може, такі наслідки того, що армію мій батько служив у гарячій точці, десь у Арабії.
Але складнощі в житті моїх батьків з'явилися багато пізніше. А тоді, після нашого весілля, було все гаразд. Ми з Ростиком жили у батьків. Він у пошуках роботи поїхав у Київ, влаштувався у пожежну частину. Найняв квартиру і забрав мене. У грудні дев'яносто п'ятого у нас народився син Женя.

 
Ми прожили в Києві десять щасливих літ. І в гуртожитку жили, і квартиру знімали. Працювали обоє не покладаючи рук. А тоді нас обікрали, винесли з квартири все, що нажили. Що робити? З цінних речей у нас залишилося тільки авто. Ростик продав його, і за виручені гроші ми й купили оцю хату в Носівці. Женя перейшов до п'ятого класу, коли повернулися в Носівку. Жили тут, а на роботу їздили в Київ. Ростик працював цілодобово. Щоб підзаробити, таксував. Брав машини в оренду. Були в нас і свої, старенькі. Чоловік мріяв, що придбає колись новий хороший автомобіль. І нарешті взяв у банку кредит і таки купив «ДЕО Ланос». Тільки півроку і поїздив...

2. Трагедія сталася на Новий рік
— Я вже давно працюю в Києві по тижню, тільки в нічну зміну. Заступаю ввечері і торгую в кіоску до ранку. День відсипаюсь у квартирі, яку наймаю, і знову на ніч на роботу. Так тиждень. А тоді тиждень вдома. Встигаю переробити усю роботу.
На той час ми з чоловіком вирішили, що треба народити ще одну дитину. Хотіли дочку.
Я вже була на шостому місяці вагітності. Якраз відробила тиждень, коли за мною несподівано приїхав кум Віталій Яровий. Каже, їдемо додому. Я здивувалася, чого це раптом він зібрався в Носівку. А він нічого не каже. Боявся сказати, яке горе сталося в нашому домі. Та вони всі боялися за мене. Як-не-як, а я ж дитину ношу.
Приїздимо в Носівку. Мені назустріч Женя. Бачу, машина наша стоїть. «Татко чого вдома?» — питаю сина. А він щось у відповідь, мовляв машина поламалася. Ще більше здивувалася, нічого не розумію. «Що сталося?» — питаю. І тут мені кажуть страшну правду: батько ударив маму ножем, вона померла. Значить, мене привезли на похорон. Мамочко моя, рідна моя, за що він тебе?
Між ними давно було неладно. Бідна мама вже два місяці жила у баби Марусі, своєї матері, пішла від батька. На Новий рік прийшла до нас з гостинцями провідати онука. Сиділа з Женею, копи з'явився п'яний батько. Пізніше розповідали, що він уже кілька днів носив із собою ножа. На очах у Жені і всадив його мамі в живіт. Чи зрозумів, що натворив, чи не зрозумів, але злякався і кинувся тікати. Поїхав від хати велосипедом, невідомо куди. Його шукали, але наступного дня з'явився сам. Казали, ніби в Києві у коханки своєї був.

Мама сходила кров'ю. Женя по мобілці зателефонував тату в Київ і в міліцію. Приїхали вони до місця трагедії одночасно. Маму повезли в лікарню, де через десять годин вона померла.
Як я все це перенесла, сама не розумію. На роботу більше не поїхала. 19 квітня народила сина Діму. Дитина була крупненька — 4300 грамів. Женя був меншенький, хоча теж з хорошою вагою. Його я народила природним шляхом і до двох років годувала груддю. А тут робили кесарів розтин, молока не було зовсім. Мабуть, вплинуло пережите... Годувала Діму різними сумішами. Спасибі Богу, росте нормально. На Великдень йому буде вже два рочки. Бачите, який чорноокий. Весь у тата...

3. Ростислав помер прямо за кермом, біля мосту Патона
— Батька судили, дали сім років. Спочатку сидів у Чернігові, а тепер у Жовтих Водах.
Ларису, свою молодшу сестру, я забрала до себе зразу після смерті мами. Живемо разом. Вона мені допомагає хлопців глядіти. Діма навіть мамою її зве. І мене, і Ларису. Дві у нього мами.
А Ростик ще більше завантажив себе роботою. Я ж із дитям, а він один годувальник. Додому приїздив двічі на тиждень. І то — на короткий час. Усе робота і робота. Я жаліла  Ростика, бачила, як йому важко, і казала, що теж піду працювати. Інакше ми з боргів не виліземо ніколи. Взяли ж два кредити, які треба погашати щомісяця. Ростик ні в яку, сердився: «Сиди з дітьми! Викрутимось!» Дімі не було ще й року, як я поїхала в Київ, на роботу. Дві зарплати — уже краще. І Ростик це відчув. Каже: «Хоч це й неправильно, тобі треба з дітьми бути, але ж легше стало».
19 квітня нашому Дімі минув рочок. Перед Великоднем ми з Ростиком прибрали мамину і бабусину могили. Баба Маруся недовго пережила дочку. Мамина страшна смерть звела її з цього світу. Ми ще з Ростиком обговорили, який пам'ятник мамі замовимо. Він дуже любив тещу, хотів, щоб пам'ятник був хороший.
 6 травня чоловік приїхав додому. Ввечері ми ще смажили шашлики, які він дуже любив. Наступного в дня поїхав у Київ на роботу, на добу. З ним разом і моя подруга в Жанна. І тут я побачила, що Ростик забув вдома мобілку, яку ніколи не залишав. Здивувалась  і стривожилась. Зателефонувала Жанні: як же він без мобілки? Вона заспокоїла: «Не хвилюйся. Ростик сказав, щоб відключила, аби тобі ніхто не
дзвонив і не тривожив. Через добу він буде вдома».
Коли ввечері чоловік не приїхав, я, звичайно, занепокоїлась. Але ж телефонувати нікуди, мобілка вдома. Ми з дітьми лягли спать. А о шостій ранку з Києва приїхали таксисти, простягають мені ключі від авто:
— Ваші?
— Наші.
— Тримайтесь, — кажуть, — ваш чоловік помер.
Я їхала з ними в Київ і думала, що це якийсь жорстокий розіграш, дурний жарт. Ростик — помер? Не може бути!
Мене привезли в міліцію, а потім у морг. Усе виявилось страшною правдою.
Ростик віз пасажира по мосту Патона, коли йому стало зле. Зупинив машину.
— Щось мені погано, — сказав. — Походжу трохи, вмиюся.
Пішов до Дніпра, умив обличчя. Сів за кермо. І знову:
— Ой, чогось мені погано. Дістаньте аптечку, — попросив. І схилився на кермо.
Помер він миттєво. Пасажир (я так і не знаю його прізвища) викликав по рації таксистів. Вони приїхали швидко, але щось робити було вже пізно.
Висновок лікарів — ішемічна хвороба серця. А він же ніколи в житті ні на що не скаржився. 36 років — хіба це вік для мужчини? Працював, як каторжний. Дітей дуже любив. З Женею ходив на риболовлю, навчив водити машину. Малого няньчив, бавився, обціловував: «Синочок, сонечко!..» Ну, Діма ще не розуміє, що сталося. На запитання, де тато, показує пальчиком на фотографію. А за Женю я переживала дуже, хвилювалася, як він витримає усе, що звалилося на нас.

4. Спасибі всім, хто допоміг пережити горе
— Поховати Ростика допомогло багато людей, знайомих і не знайомих. Ми чекали рідню з Росії і Дрогобича і ховали аж 12 травня. У Києві його забальзамували, лежав у труні, як живий. Поховали біля могили моєї мами. Проводжали Ростика дуже багато людей. Спасибі кумам, друзям, родичам, усім, хто подав мені руку допомоги у ті страшні дні. Нехай їх сім'ї обминає горе.
А мені треба жити далі, ростити дітей. Ніхто з нас не чекав смерті, вона прийшла несподівано. Наші борги сягали на той день 60 тисяч гривень. Я не знала, що робити. Через півроку вступила у спадщину, оформила на себе машину і зразу продала. Таким чином погасила один кредит і роздала борги людям. Ще один кредит оплачую досі. Знову працюю в нічні зміни, через тиждень. Пенсія на дітей невелика — трохи більше 500 гривень. І ще 130 гривень соціальної допомоги на догляд дитини до трьох років.
У мамину хату пустила квартирантів. Батько з ув'язнення пише листи, наказав не чіпати його пенсії, мовляв, йому потрібні будуть гроші, коли відсидить строк. Два роки він уже сидить. Думала, ніколи не прощу його. А це відчуваю, що злості до нього поменшало. Прости мене, Господи!

Усі думки — про дітей. У Києві Женя до яких тільки секцій і гуртків не ходив. І басейн, і карате, і айкідо. У Носівці такої можливості нема. Та головне, щоб вчився добре. Запустив був навчання, а зараз вирівнюється.
— Я весь у тата, — вступає у розмову Женя. — У нього вдався. Виросту, зароблю грошей і куплю круту іномарку. Тато про таку мріяв. А водить машину я вже вмію. Тато навчив. І дозволяв їздити.
— Бачите, які у нас плани, — усміхається до сина Світлана. — А поки що у нас нова втрата. Так важко було зібрати гроші на скутер, а все ж зібрала 6 тисяч. Купила. Та поїздили ми недовго. Два тижні тому хтось украв наш сімейний транспорт із сараю. Ввечері був скутер, а вранці — нема. Заявили в міліцію. Результатів поки що ніяких.
Скоро рік, як нема з нами нашого батька. Ходжу на його могилу, розмовляю подумки, розповідаю, як ми живемо. Як же важко без нього! Але треба жити.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч», №16/1196

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.