Ольга Васильченко: «Дуже люблю сад і город. Колекціоную помідори і всякі новинки»

Почувши слово «колекціонер», кого ви, шановний читачу, уявляєте? Швидше за все людину, яка збирає поштові марки, листівки, монети, картини, ікони, книги, інші цікаві речі. А тут — «колекціоную помідори»! Так написала в листі до редакції шанувальниця нашої газети і її давній передплатник Ольга Іванівна Васильченко із села Даньківки Прилуцького району. Ну як тут не зацікавитись, хто ж вона і що це за дивна колекція в неї? І ми поїхали на Прилуччину.

«У колгоспі хіба що голову не підміняла. А то всіх!»

Біла хата за зеленим парканом — у самому центрі села. На пустирі — колись красиве приміщення клубу, а нині — руїни. Ближче до дороги — те, що було школою. Довга будівля з вибитими шибками високих вікон. Господи, і кому усе це заважало?

З Ольгою Іванівною розмовляємо на лаві під двором. Відірвали її від важливої роботи — мульчувала смородину.
— Колись на зиму насипали на кущ землю, — каже вона. — Виявляється, так робити не можна. Пошкодиш коріння. А от перегною покласти, дрібною соломою, листям укрити. І яблуні так. Це захищає грунт від висихання, перегрівання, розмивання водою, попереджає сходи бур'янів.

— Ольго Іванівно, ви, мабуть, агроном за освітою? — запитую.
— Ніякий я не агроном, — сміється вона. — Усе життя в колгоспі на рядових роботах. Спочатку в ланці, на буряках, на картоплі. А далі на фермі. І дояркою, і телятницею, і фуражиром. Було, що бригадира підміняла: Голову, правда, ні. А то — всіх!
— А садом-городом коли захопилися?
— Як онуки народилися. На сьогодні у мене їх п'ятеро. Іра, Бовина дочка, уже вчиться на другому курсі Київського авіаційного університету. її по телевізору показували, коли до них в університет Кучма приїздив. У Віті мого двоє дітей. Аліні вже чотирнадцять, ходить до дев'ятого класу. Спортсменка, активістка. Гарно малює, танцює. А Вікусі п'ятнадцятого числа рочок минув. Вітя з сім'єю з нами живе. А Гриша — в Києві. Його Катя — другокласниця, а Вані рік і три місяці.
Сама я з Нетяжина. Заміж вийшла молодою. Володя за мене старший на п'ятнадцять літ. Тричі зустрілися, а тоді мій гардероб на сани і — в Даньківку, в оцю хату. Було це 7 березня 1970 року. Батько чоловіка загинув на війні, у самій Німеччині. Хату Володя з матір'ю самі будували. Він і столяр, і плотник, на всі руки майстер. Із свекрухою Палагеєю Василівною ми 28 літ прожили, аж до її смерті. Вона мені усіх трьох синів виняньчила. Тоді ж декрети які були? Три місяці і — на роботу. Дітей на неї залишала. Хлопці хороші виросли, труженики, не п'ющі. І жінки у них — золоті, хазяйки. Ми й паї собі залишили, самі на них хазяйнуєм.

«Першу яблуню приніс із лісу ще свекор моєї свекрухи»

— Ви про сад питали. Була тут стара яблуня, дичка. її приніс із лісу ще свекор моєї свекрухи. Родила добре, яблука смачні, солодкі. Два роки тому пропала. Дупло сперва образовалося, а тоді й час її настав. Скільки год родила, і не порахуєш. Мо', сто. Мої онуки, а тому, хто її посадив, це праправнуки, ще куштували ті яблука. Може, я через неї так полюбила сад, город і все, що там росте? Тепер ми з дідом (це я так чоловіка зву, Володимира Григоровича) передплачуємо багато різних видань по садівництву і городництву. «Огородник», «Дім, сад, город», «Розумне господарство», «Бабушка»... Каталоги виписую. Через журнали і газети спілкуюся з багатьма людьми по всій Україні, що теж займаються садівництвом та городництвом, одержую від них насіння рослин, які зацікавили мене. Прислухаюся до порад по догляду за садом і городом.

Шкода, що приїхали ви до мене пізньої осені. У теплу пору тут така краса, словами не передаси.

Сьогодні в нашому саду вісім яблунь. Сніжний кальвіль, антонівка, симиренка, ще рання якась, солодка... Посаджу обов'язково білий налив, діти його люблять. Є груші. Малина дванадцять сортів. Смородина — п'ятнадцяти. Багато сортів полуниць. Один любитель, що, як і я, займається садом і городом, пообіцяв прислати з Черкаської області великоплідну клубнику. Побачимо, що воно таке.

У нас у саду десять сортів винограду: «кеша», «восторг», «плевен», «подарунок дачника», «надія азос»... На зиму обрізаємо, вкриваємо. Родить виноград добре. Смачні красиві грона.

Взагалі-то починала я з помідорів. Виписувала різне насіння. Перепробувала усі сорти. «Бархатний барон» — не сподобався. Чорні—хороші, але що з ними робить? Нікуди не годяться. Зупинилася на низькорослих ранніх — «санька», «загадка», «ступіка». На Зелену неділю у червні у нас уже є свої помідори. На зиму давимо сік. Квасимо в 10-літрових бутелях. Сім'я велика. Заготовок робимо багато.

Насіння виписую по каталогу. Моркву, буряки, кукурудзу... Надходять вони у Прилуки в магазин. У пакетику — 50 грамів. За пересилку гроші не беруть. Це набагато вигідніше, ніж купувати по 3 грами.

Посадила хурму і ківі

— А ще прочитала, що і в наших краях може рости таке диво, як хурма і ківі. Ви думали, це тільки на півдні? Виявляється, є морозостійкі сорти. Хурму називають китайським персиком і диким фініком. Кажуть, що перекладається ця назва, як їжа богів. Ну, покуштуємо. Прислали мені сорт «вірджинія» із Закарпаття. А ківі — як виноградна лоза. Посадила, замульчувала. Нехай росте.

Ще хочу посадить ожину, жимолость, гранат.

Про що ще вам розказати? О! Про солодку траву чули? Ні? Є така. Стевія, приміром, у 300 разів дорожча за цукор, а ліпія — в 500 разів. Так от, у мене вона росте. Збираємо з дідом, сушимо і — в чай. Цукор нічим не пахне, а тут і солодко, і пахуче.

Що в мене ще росте? Ну от, приміром, скороплідний горіх. І родить добре, і смачний. Ну, само собою, м'ята, меліса, тархун...
А ще тут — море квітів. Підсніжники, тюльпани, лілії, клематіс, півонії, жоржини, їх у мене 10 сортів. Хризантем — вісім. Від ранньої весни до пізньої осені у саду, навколо хати, отут на вулиці під парканом — квіти. Краса!

Оце вийшла до вас із брудними руками, вдягнена не по-святковому. Товчуся ж біля смородини. В інший день мені Володимир Григорович допомагає, а сьогодні возяться з сином біля водогону. Люба, Вітина дружина, яку вважаю дочкою, з Вікусею. Красуня наша ще маленька. Така гарненька, сонечко наше.

Мені вже 63. Ноги болять. Буває, і в лікарню лягаю. Але без роботи не можу. Так уже виховали батьки, царство їм небесне. Тато мій, Іван Федорович Швачка, усе життя конюхом був. Як ішов на пенсію, колгосп подарував йому кобилу Квітку. Був між ними якийсь невидимий зв'язок, між татом і конем. Тато помер у 1996 році, несподівано. Звечора попорався, напоїв Квітку, перепнув. Повечеряв і ліг спати. А вночі йому стало погано. Вийшов з хати, аби дихнути свіжим повітрям. Мама, Настя Григорівна, до нього вийшла. Сиділи на ґанку, розмовляли. І тут тато помер. В одну мить.

Кобила немов би зрозуміла, що нема її хазяїна, зажурилася. Перестала їсти, не паслася, не пила воду. Матері нічого не залишалося, як продати Квітку.

Батька мати пережила аж на вісім років. Доживала вона з найменшою дочкою. Нас — чотири сестри. Слава Богу, усі живі. Родичаємось, зустрічаємось. В усіх сім'ї, діти, онуки, свої клопоти.

Я ось, бачите, захопилася садом і городом. Дуже люблю усе, що на землі росте. Думаю, що я не одна така. Тому й осмілюся попросити писати у «Віснику Ч» про рослини, про сад і город. Наша сім'я давно передплачує «Вісник», чекаємо четверга, щоб прочитати черговий номер. Усе нам у газеті подобається. І хочеться, щоб були матеріали про світ рослин, сторіночка така. Хоч раз на місяць.

Приїздіть до нас улітку. Побачите усю мою колекцію. Будете зачаровані. Кажу вам точно.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №48 (1490)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.