«Тюрма бессрочная, а гроші надо». У Горностаївці шиють бурки і клеять бахіли

Високі бурки: 120 — чоловічі, 100 — жіночі. Чоловічі великого розміру є й по 150. Короткі всі на десятку дешевші. Бахіли по 70-80 гривень. Фабричні глибокі калоші з Чернівців — по 80. Харківські пінні, легкі — 60. Десь є дешевші, десь дорожчі. Бурки та бахіли роблять у Ріпкинському районі, продають на базарі.

«Бізнес убив село»

— Раніше в кожному дворі бурки шили і бахіли робили. Зараз село пусте, молоді нема. Цей бізнес і вбив Горностаївку, — вважає сільський голова Горностаївки Тетяна Кравченко. — Ще при Союзі суми пристойні заробляли, купляли дітям житло в місті. Було, син приходить з армії — пора дом покупать. Причому в Чернігові вже при Незалежності селитися почали, а до того — під Гомелем, в Новобєліце. Коли батьки постаріли, діти їх туди позабирали. Нині в Горностаївці промислу практично нема, потроху Добрянка перейняла.

Може, й так. Але в кожному дворі, куди заходила, лежать запаси сукна, ватину.



«Нам усім завидували»

64-річний Микола Харин — депутат сільради, пенсіонер. Каже, для них з дружиною бурки — то хобі, а не заробіток. Ну і трошки — прибавка до мінімальної пенсії.

— Зразу після війни тут промислом почали займатись. Роботи в Горностаївці не було. Я працював і у Гомелі, і на Добрянському овочесушильному заводі, і в радгоспі «Поліський». Усе це в роз’їздах. Електриком на цегляному заводі — через аеродром в Білорусь ходив пішки, в Гадічево. Туди кілометрів вісім з половиною і назад. Автобус не ходив, хто велосипедом, хто мотоциклом, а зимою і пішки. Більшість через це промислом і почали займатися. Потім ще робив директором будинку культури 19 років. Платили мало, з задержками.

— 30 рублів авансу принесе, 35 получки. Да дітей двоє. Як хочеш, так і живи, — згадує дружина Надія Сергіївна.

— Взяв патент у податковій. Усі наші брали. В селі відсотків 70 людей офіційно не працювали, бурками займались. Я спочатку тільки калоші з резини клеїв. Бахіли
робити бистріше: розкроїв, почирив і клей. Але від того клею почало боліти серце, перейшов на валянки.

У 90-ті роки нам уже в в районі завидували. Зарплат, пенсій не давали, а в нас можна було і жить. Спекулянтами називали. їздили ми в Чернігів ринок і по селах. Возили шиті валянці і бахіли. Якраз калоші в дефіциті були.

Найкращі бурки виходять з офіцерських шинелей

— Найліпший матеріал — з шинелі. Це шерстяна тканина. Воєнне сукно товсте, краще, ніж на пальто. Оце на мені бахіли — чорне сукно, з офіцерської шинелі. Я їх два роки тому пошив. Це зараз що куплять, з того і шиють. Бачив у Чернігові і з «защитного» матеріалу.

— Звідки шинелі брали?

— Були два-три чоловіки в селі, що займались цим ділом, привозили. А де брали—то їх справа. Везли поїздом, казали, що з Москви. З Ленінграда залізо возили, і такий бізнес був. Дахи крили, тут майже у всіх будинках оцинковані.

І прийомні пункти тоді були, «Вторсировина». Ті, хто тряпки по селах скуповував, при моїй пам’яті, корявочниками називались. Наші їздили і вишукували у них шинелі. А коли армію скорочували, там і зарплату шинелями давали. Тоді і нам возили лучше сукно. Приїжджають з Чернігова, забирають валянці, а привозять шинелі.

Зараз вже не возять, матеріал по Інтернету заказують.

Шиють з відходів. Якщо все зараз купувати, невигідно

— Промисел відходить. Дошиваємо, сукно в мене старе осталось. Зараз як купити все на пошив, то хіба 10-15 гривень заробиш. Невигідно.

Матеріал, не сукно, чув, уже по 75 гривень пропонують. Нитки ще треба купити.

— Буває, як сядеш, то й пари за день не пошиєш, — додає дружина. — Голки ломить, і все. А «ход» в машину 500 гривень зараз коштує, він швидко виходить з ладу.

Звичайно, готується і шиється не одна пара.

— Валянці роблять практично з відходів. Більше місяця поремо шинелі, кожен шов. Викроюється це все взимку. А влітку краситься чорною фарбою для шерсті, сушиться. Вибираються всі лишні нитки.

Фарбовані викроєні половинки вистилаємо у три ряди утеплювачем. При Союзі настилали ватою. Такою, що йде на матраци. Зараз вже ватин привозять, у тюках, 5,50 гривні за кілограм. Може, на фабриках домовляються, ніхто не розкаже, це бізнес. Такий ватин в Іванівці роблять, за Черніговом, і в Ріпках у сільгосптехніці катають.

На утеплювач треба пожить підкладку. Або готовий прострочений ватин, що в пальто і куртки йде, — виходить тепліше. Або бавовняна підкладка — з тої ж шинелі остається. На таку ні солома, ні сіно не пристає. Бо як у хазяйстві ходиш, та засиплеться у халяви, то з ватину його не вибереш. Я он собі з кофти беушної підкладку зробив.

Усе прострочується, на одну половинку нашивається рантик. Потім зшиваються дві половинки, вивертаються, пришивається дерматиновий задник. У кінці вручну нашивається підошва капроновими нитками, з нефарбованого сукна. Жіночі ще можна оздобити кольоровою відстрочкою. Настилає дружина, шию я.

— Важкий труд. А пилу ж скільки від них, — морщиться, згадуючи, Надія Сергіївна. — І пороть грязно, і поки розкроїш — ворсинки всі ці літають у повітрі. Я спиртного не п’ю, а поки настелю, прийду і рот полощу, бо дихати нічим. Наче город день полов.

А ми ж іще й хазяйство тримаємо. Люди, що постійно цим займаються, відмовляються і від землі, і від хазяйства, бо часу не вистачає.

— Продавати наші і в Козелець возять. Я іноді в Ріпки на базар вожу автобусом. А в Чернігові стать ніде, місця всі куплені. Зараз в основному здають. Приїжджає мікроавтобус, приймають по 70- 80 гривень, пар 30-40 беруть з села. І перепродують.

79-річну Євдокію робити «рєзіни» вчила бабуся



Бахіли досі виготовляє 79-річна Євдокія Соболь.

— Покійна баба Вася, Василиса Михайлівна, мене навчила. На бахіли камери надо (шини. — Авт.). З легкових машин або «ГАЗонівскі», з маршруток, — хорошиє, мягкиє.

Шофери нам самі привозили і тепер іноді привозять. Но раньшей були по рублю камера, на старі гроші. Тепер саме дешевше — 20 гривень одна. Кроїть треба по хибу (по згину. — Авт.). Як камера нова, без вулканізації, можеш і дві пари викроїть. З вулканізованої як вийде пара, дак хорошо. Латки од кидаєш і на мусорку. Да як запалим потом!

На цю колодку, — виймає з-під столу, — 44-й розмір виходить. Від 35-го всі є. Оці бахіли своїм у Гомель зробила. Племінникам, братовим синам. Своїх дітей нема в мене, а племінників багато.

— А звідки колодки?

— Дєди ще робили.

— Чоловіки ваші?

— Ні, я заміж не виходила, мужика не було. Один казав: до яких ти вже пор будеш рисоваться? А я: ще трохи порисуюсь, дак і не такого, як ти, найду. Другий сватать приходив, одправила його. Отак всю жизь і прожила. Хату цю дєд построїв. Гроші треба були, дак усе чисто робила. Об колодку цю резину обтягнеш, щоб чотко було, викроїш. І уже ж лишне скасовуєш ножицями. А ще ж її надо начирить.

— Як це?

— Хоч рукою. Кочергу бери, тертушку і чири. Щоб клей узявся. Тертушка спеціальна, — дістає з-за лавки три штуки. — А потім упирайся в кочергу, підошву клади на неї і чири. Давай отой рашпіль, покажу. Отак: сидиш і шмуляєш.

А клей же ще! — спохвачується. — На воді ж їх не приклеїш. Надо авіційний бензин Б-70. Бо вже люди подушились отим 95-м і 92-м. Стіни ним попросмерджувались.

Бабуся дістає з-під лавки чотирилітровий бутель з мутною білою рідиною, круговим рухом збовтує. — Оцим клеїм рєзіни.

Дає понюхати. Легкий запах лаку, очі не виїдає.

— На клей кавчук надо. Колись мужики з Ленінграда везли, дак і бабі приперли. Мо’, пуд. І мені хватило, — витягає з-під ліжка мішок. У ньому нарізані великі й малі пластини медово-бурого кольору. — Без цього каучуку і рєзіни не здєлаєш.

Кусок каучуку треба бензином залить у бутилці. На півлітра бензину спичечну коробку каучуку. Йон растворяється, виходить клей.

Підошву на бахілу із товстіших камер роблять. Прикладаю модельку з фанери, вирізаю отими ножицями. Ось уже пальці покривились у баби. Важко. Тюрма бессрочная, а гроші надо.

Оце бурки на мені — сусід шив. Я йому рєзіни зробила, а він мені бурки пошив.


* Бурки — м’які зимові чоботи для надвірної домашньої роботи, шиті валянки

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №6 (1605), 9 лютого 2017 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.