Анатолій Стратілат знімався у серіалах: «Свати-3» та «Страсті по Чапаю»

67-річний Анатолій Стратілат нині живе у Макіївці Носівського району. Півроку тому повернувся у батьківську хату зі столиці разом з дружиною Ганною. Однокімнатну квартиру Ганни Миколаївни залишили її сину, який недавно вернувся із зони АТО. Для місцевих жителів Анатолій Іванович не тільки односелець, а й Гаврилич з відомого серіалу «Свати-3» (восьма серія),і гармоніст зі стрічки «Страсті по Чапаю». І хоча ролі епізодичні, земляки пишаються Стратілатом. Він ще й заслужений працівник культури України, заслужений діяч естрадного мистецтва України. Пише музику і тексти пісень.


Анатолій та Ганна Стратілати

Мітяй купив ящик горілки

— Анатолію Івановичуу, як потрапили на зйомки?

— Було це у 2009 році, влітку. Друзі порадили піти на кастинг, мовляв, потрібен фактурний баяніст для зйомок. Прийшло ще вісім конкурсантів. Симпатична дівчина поговорила зі мною. Сфотографувала у різних ракурсах, послухала, як граю, і сказала: «Берем».

Зйомки тривали два дні у Біличах під Києвом. Там орендували будинок лісника. Я вдягнув свою улюблену рожеву сорочку, подарунок дружини. Перший, кого зустрів, був Мітяй (Микола Добринін). Каже мені: «Пішли». «Дак зйомки», — говорю. «Без мене не буде», — відповідає. Доходимо до гастроному. Мітяй до продавчині, щось їй шепче, а потім купує ящик горілки. І каже: «Поїхали». Я подумав, нічого собі, ще ж і роботи не починали. А коли почалися зйомки весілля Андрія (кіношного сина Мітяя. — Авт.), на столі виявилася лише бутафорія.

Я грав «Кадриль», «Что стоишь, качаясь, тонкая рябина». Гості кричали: «Гаврилич, давай». День був вдалий. Сцени зі мною знімали з одного-двох дублів. А під вечір я дізнався, що у Мітяя день народження. От для чого горілка знадобилася. До третьої ночі гуляли.

Познайомився з Іваном Будьком (Федором Добронравовим). Про нього скажу, свій парень. А от Мітяй — душа людина. Який у житті, такий на екрані. За два дні роботи мені заплатили тисячу гривень.

Згодом адміністратори «Сватів» порадили мене іншій знімальній групі, яка працювала над серіалом «Страсті по Чапаю». Головну роль грав молодий російський актор Сергій Стрельников. Саме йому, Чапаю, я передавав гармошку, на якій грав.

Коли підійшла черга гримуватися, на мене подивилися і сказали: «Вуса вам не треба», — розповідає Анатолій Стратілат.



«Оце воно буде грать?»

— Звідки у вас талант грати на баяні?

— З дитинства. Батько красиво грав на гармошці. На війні його, пораненого, везли на возі, а він грав на гармошці, по тій грі його і впізнав земляк. Підбіг, зрадів, що побачились.

Мама була швачкою і вишивала. А ще писала вірші, гарно співала і малювала у стилі петриківського розпису. За її рушниками з усього села жінки сходилися.

Тато був ветлікарем. Знав, що я люблю тварин, і хотів, щоб я став ветеринаром. Та мене до музики тягло.

Перший свій виступ пам’ятаю на районній сцені. Було це у четвертому класі. Привезли хор, я з баяном у вишиванці, мама вишила, стрижечка. Глянула організаторка конкурсу і нашому керівнику: «Ти що, смієшся? Оце воно буде грать?» А я заграв, зайняв перше місце, і за це мене нагородили і відправили у піонерський табір.

— Як же ви без нотної грамоти?

— У мене абсолютний слух. Після школи вступив до Ніжинського училища культури на диригентсько-оркестровий відділ. А після закінчення мене чекало диво.

Іду, назустріч директор: «Доброго дня, Анатолію Івановичу». Думаю, нічого собі. Вчора студент, сьогодні Анатолій Іванович. Виявилось,
він мене вибрав у викладачі. Так я сім з половиною років відпрацював в училищі, викладав по класу баяна. Згодом я вступив до інституту культури імені Корнійчука на оркестровий відділ.

У 1980 році перебрався до столиці. Працював у Державній капелі імені Ревуцького. З часом закінчив педінститут імені Драгоманова по класу вокал і вчитель музики. У мене голос — перший бас.

Працював викладачем на кафедрі фольклористики у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (кафедра філології). Мене туди запросив професор Іван Павленко. Сказав, відкривається нова кафедра. Так я одинадцять років відпрацював у цьому університеті.

Поплавський допоміг влаштувати доньку на бюджет

— Студентів мучили?

— Хіба що підказував. Деякі навіть у мене вдома обідали. Розшифровували фольклорні записи, записували на диски. Писав кандидатську роботу. Та товариш мене підставив. Підрядився допомогти з вичиткою дисертації і не допоміг. Я склав кандидатський мінімум, а от захищатися передумав.

— Чому ж покинули такий престижний навчальний заклад?

— Пішов на пенсію. Перша пара о восьмій годині 20 хвилин. Набридло в метро гудзики збирати. Занесуть і винесуть, як у Мавзолей. Та коли перестав ходити на роботу, відчув, як психологічно важко не займатися улюбленою справою.

Я до університету Шевченка п’ять років викладав в університеті культури і мистецтв (у народі університет Поплавського. — Авт.).

— І як вам ректор Михайло Іванович?

— На роботу я прийшов ще за часів першого ректора. А Поплавський — прекрасний організатор, живчик, але трошки грубіян.

— Як часто ви спілкувалися з Поплавським?

— Робочі моменти. Лише одного разу довелося звертатися з проханням. У мене від першого шлюбу троє дітей. Донька Людмила, нині покійна, у 22 роки померла від пневмонії. Хвороба розвинулася блискавично. Друга донька Оксана (їй нині 35 років).

Так от, почув я від колег, що у Поплавського є правило, дітей працівників вузу зараховувати на бюджет. Оксана закінчила музичну школу

по класу фортепіано. Подумав, чому б і мені не спробувати щастя. Записався до ректора на прийом.

Дуже багато людей хотіли до нього потрапити. Іноді прийоми тривали до другої ночі. Та мені пощастило, потрапив під вечір. За мною ще був Ігор Завадський, акордеоніст (той, якого посадили за педофілію. — Авт.).

— Що вас привело? — спитав Поплавський.

— Так і так, — кажу. — Треба влаштувати дочку, вона хоче стати менеджером-економістом.

— Напишіть дані і залиште у секретаря, — сказав він.

Я так і зробив. Оксану зарахували на бюджет. Закінчила університет. Потім вступила до іншого, вивчилася ще і на психолога. У неї є нині всі можливості займатися самореалізацією.

Син Ярослав, йому 28, закінчив академію дизайну. Робить авторські гітари. Сам грає на гітарі, раніше мав свій гурт. Нині завсідник творчих тусовок столиці.

— Хто з ваших студентів університету Поплавського нині на слуху?

— Лена Цибульська, етногурт «Даха-Браха», Алла Царенко, працює зі співачкою Оксаною Пекун. Зазвичай естрадники більше пробиваються, ніж фольклористи.

Створив дитячий шумовий оркестр

— Після такого насиченого життя у Києві не сумно у Макіївці?

— Як приїхав сюди, вирішив займатися ділом. Пішов до школи і кажу: «Давайте створимо дитячий шумовий оркестр». Директор: «Чим же я платити вам буду?» «Та що я, для рідного села і так не попрацюю?»

І ось вже є гурт. Дітки молодших класів грають на підкові, рублі, гребені, ткацькому човнику, дзвіночках, пилці, дворучці обрізаній, заслінці від печі, трикутнику і манку (крякалці). Віночок українських пісень: «Вечір надворі», «Козачок», «Ой джигуне, джигуне», «Засвіт встали козаченьки».

У дітей очі блищать. Як виступали 8 Березня у місцевому клубі, стільки людей зібралося. І дітям заняття, і мені радість. Бо музика — моє життя. У квітні їдемо на районний огляд. А ще мене запросили керівником хору у місцевий будинок культури. Ставку дали.

— Хто ваш головний критик?

— Дружина. Вона гарно співає. Кликав, кликав у свій хор: «Чого я піду, щоб сказали, он прийшла? А якщо не так затягну, говоритимуть, дружині зауважень не робить, лише нам». Проте на концерти Ганна Миколаївна ходить. Як скінчили співати, учасники біжать до неї: «Ганю, ну як?»

— Як ви познайомилися з другою дружиною? Чому розлучилися з першою?

— Так склалося життя. Біг на репетицію, у перехожої жіночки запитав адресу. Підказала. І відчув: моє. Попросив телефон, так і закрутилося. Вона мене підтримала у найважчі часи. Пальці не розгиналися (є така хвороба контрактура). А я пішов купувати баян у Сергія Грінченка, професора Київської консерваторії. Він як глянув: «Як же ти гратимеш?». «Та я і протезом грав би», — кажу. Руку прооперували. На одній ще он палець не розгинається, — показує Стратілат.

— Він така людина, що без творчості не може, — говорить Ганна Миколаївна. — Вже кілька книжок віршів написав. Видали одну. Ще 1,5 тисячі віршованих пісень лежать під сукном.

Після найвідоміших пісень на слова Євгена Гущина «Ностальгія» і «Козацька честь» співпрацює з іншими поетами. Вже має диск, вісім власних пісень. Буває, обкладеться рукописами, не підходь. Якщо напише, то відразу до мене: «Ось, послухай».

Бувало, в трамваї писав. Доки до університету доїде, придумає.

— А по господарству допомагає? Чи не царська то справа, в землі копирсатися?

— Скільки того хазяйства? Кіт та собака. Землю любить. Посадили ми сад — яблуні, абрикоси, сливи, раєчки, йошту (агрус, схрещений зі смородиною).

Днями брат Анатолія Борис з дружиною Катериною з Києва приїхали. Йому нині 60, грає на гармошці. Теж хоче жити у селі. Отож тепер два брати в одній хаті.

Наостанок Анатолій Іванович показав фотографії, де він зі студентами у Карпатах. Розповів, у яких країнах побував на гастролях і про плани. Слухала і думала, так він же живчик. Роки йдуть, а енергії ще ого-го.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №12 (1559)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.