Життя в Іспанії Віка поміняла на коханого Ваню в Клюсах

Іспанія, місто Ронда на скелях висотою 750 метрів над теплим морем. Там не буває холодної снігової зими. Просто на вулицях визрівають мандарини, хурма та оливки. Нема бідності і війни, а є машини, просторі квартири, холодильник, в якому завжди лежить хамон (сиров'ялене м'ясо зі свинячої ноги у нас коштує від 700 грн. за кіло). Дбайлива і привітна іспанська жінка Пола не перестає кликати Вікторію до себе. Що ще треба сироті, яка не бачила в житті нічого хорошого від батьків алкоголіків, жила в інтернаті? Пола чекала на Вікторію, щоб вдочерити, дати вищу освіту. Віза, квитки — усе буде, сідай і їдь. Не поїхала Віка в Іспанію. Поїхала в Клюси.


Ваня, Вікторія та Полінка

У Клюсах також цікаво

Клюси — село на окраїні Щорського району, на кордоні з Росією. Проїжджати треба через прикордонний контрольний пункт, де перевіряють документи, перепитують, з якою метою і до кого їдете. Село захлинається в заростях. Не газифіковане, багато покинутих хат.
У просторій хаті живуть 20-річна Вікторія Зуй та 23-річний Іван Сердюк. Уже два роки, цивільним шлюбом. Три місяці тому у пари народилась донечка Поліна.

Не було куди і до кого

Вікторія Зуй сирота. Батьків позбавили батьківських прав, ще коли дівчинці було 8 років. Старших, брата Максима та сестру Настю, вилучили з сім'ї раніше.

— Мама і тато п'яні були щодня, і щодня в домі була бійка. Я пропускала школу, тікала з дому, ночувала у знайомих, у сараях, на вулиці. Голова Забарівської сільради (Корюківський район) повідомила в соціальну службу. Коли одного разу прийшла до школи (ходила у 2 клас), зайшли дві жінки. Сказали, що повезуть мене до брата і сестри. Я не опиралася. А мене відвезли в Чернігівський притулок «Надія».

— Були ж, мабуть, дідусі й бабусі? Чому не забрали?
— По маминій лінії не знаю, а батькова баба жила в Понорниці (Коропський район), він їздив туди. Але я ту бабу ніколи не бачила.
У «Надії» я нікому не мішала, і мені ніхто. Ходила до школи, подобалося малювання. Через півроку перевели в інтернат «Казка» в Щорсі. Там вчилася до 9 класу. Я не особо бойова-була, слухалась, і вихователі до мене по-хорошому. Там, як ти до них, так і вони до тебе. Хто тікав, того не любили. Я не тікала. До кого? Ні в притулок, ні в дитячий будинок, ні в інтернат до мене ні разу ніхто не приїхав. Ні тато, ні мама. А сестра і брат уже були поруч.

— І всі канікули в інтернаті проводила?
— Пізніше двоюрідна сестра забирала, Наталія Суровець. Вона в магазині працювала, своїх дітей двоє. Живе в Савинках Корюківського району. Там похована моя мама, Наташа її ховала. Померла в 41 рік, мені тоді було 10. Батько її постійно бив, і пила. 27 вересня буде 10 років, як мами нема, поїду на могилку. Поряд лежить тітка, Наталчина мама, яка померла п'ять років тому. Бо також пила.
У «Казці» Яна Тютюнник (зараз заступник директора) відправляла дітей на канікули закордон. Слала туди наші фото, характеристики, а там родини обирали, кого вони хочуть запросити в гості. Запрошували в Італію. Америку, Іспанію. Зазвичай туди їздили на місяць, на зимові канікули, та на три місяці літніх. Якщо наші їм сподобаються, запрошували ще. Інколи всиновлювали. В мене були дві подруги, Таня Черниш і Лена Юденок. Лена тиха дуже, й слова не витягнеш. З'їздила раз в Італію, і більше її не запрошувапи. А Таня весепа, товариська, в школі відмінницею була. Коли Тані було 9 років, її маму вбили. Потім помер і батько. Таня щороку на літні та зимові канікули їздила в Італію. їй там дуже подобалось. Привозила та роздавала стильний одяг, фрукти, соки, цукерки. Коли Таня закінчила училище, виїхала туди назавжди. У неї там є мама, тато, її вдочерили. Хоч у них і свої діти є.
Коли мені було 13 років, Яна Миколаївна питає: «Віко, поїдеш в Іспанію?» — «Ну, поїду». Мене вибрали.
За рахунок приймаючої родини оформили документи на виїзд. Мене запросили на Новий рік та Різдво.

Гарсія Аделла Еструч була схожа на маму

— Страшно було їхати вперше?
— Ні, цікаво. Адже я, крім інтернату, нічого не бачила. У нас тоді було багато снігу. А в них не було взагалі. Там сніг, як і буває раз на 5 років, то як дощ: випав і розтанув. Будинки в них не такі, як у нас. Широкі дуже. Чисті, більшість — світло-кофейного кольору. Взимку зеленіють дерева, схожі на пальми. Влітку дерева з мандаринами. Багато абрикосів, персиків.

Перша сім'я, в яку запросили дівчину, чекала на Віку у Валенсії. Чоловік та дружина без дітей, десь по 45 років. Віку провели в трикімнатну квартиру на другому поверсі. Коли зайшла, поздоровалась іспанською.
— Вони й роти порозкривали, звідки я мову знаю? А в мене в інтернаті була подруга Ліля, яка їздила в Іспанію. Вона багато чого мене навчила. Коли їхала, вже знала «привіт», «пока», кольори, дещо з розмовного. Здивувались, як подарували мені коробочку фломастерів, а я почала називати кольори. Жінку звали Аделла, чоловіка Тімо. Повне ім'я — Гарсія Аделла Бструч. Вона дуже була схожа на мою маму, і дуже мені сподобалась. Так добре було з нею, говорили про все і майже все розуміли. Як не словами, то жестами. Аделла вчила мене іспанської. Дуже хороша, — кілька разів повторює Віка.

Дівчина пробула в родині місяць, уже називала Аделлу й Тімо мамою і татом. А ті запросили її приїхати на літо. В інтернат повернулась з подарунками. Ледь дочекалася літа. Та в аеропорту в Іспанії сталася плутанина.
— Я іспанську погано знала, підзабула за півроку. В аеропорт прилетіло багато наших дітей з різних інтернатів. Дві жінки супроводжуючі (я їх не знала), за всіма не встигали. Когось прийомні батьки зразу забирають, інших садять в автобус, щоб далі везти. Я видивлялась, думала, мене будуть зустрічати Аделла і Тімо, а їх не було... Перелякалась. З нами прилетів хлопчик Толя, з іншого інтернату, його іспанська мама приїхала забирати в Валенсію. Вона щось казала, я не зрозуміла. Толя питає: «Ти їдеш?» Я побоялась: а раптом мене там не хочуть і не приймуть, і що тоді робить? І сіла з усіма в автобус, поїхали в інше місто.

Уже пізніше узнала, що то Аделла та Тімо попросила Толикову мамку забрати мене машиною й привезти у Валенсію. А я злякалася. Потім дуже жаліла за першою сім'єю. І не знала, як повернутись.

Підійшла і вдарила по обличчю

— Привезли нас у місто Малага. Мене забрала інша сім'я. Підійшли тітка з дядьком, дали пакетик цукерок, спитали: «Поїхали?». І я поїхала. Там я пробула недовго, майже весь час просиділа в квартирі. Тільки в перший день походила з нею по магазинах, вона накупила мені одягу: білизну, штани, футболки. Ввечері сіли за стіл вечеряти. Чоловік питає: «Який ти будеш йогурт?» Я поклала руку на холодильник: І раптом підійшла жінка і щосили ляснула мене по обличчю. Від несподіванки я мало не впала. А вона кричала, що не можна торкатися холодильника. Вони з чоловіком полаялись, навіть" матюкались. Так, я їх зрозуміла. Матюкаються всюди однаковими словами, тільки різними мовами. Наступні два дні я тихо просиділа в кімнаті. Чоловік пояснив, що в дружини проблеми з головою. Поки він підшукував мені іншу сім'ю, ходив на роботу, ми з нею залишались вдома удвох. Страшнувато було. Вона бродила по квартирі, розмовляла з котом. Мене ніби не помічала, то й на краще. Забрала назад усе . що подарувала в перший день. Нарешті чоловік відвіз мене в третю сім'ю, в місто Ронда.

«У миску з олією мочали булку і запивали молоком»

— Мене взяла Долорес Канто Понсе з міста Ронда. Жінка мені зразу сподобалась. Пола жила одна. Вже на пенсії, зараз їй 65. Дітей нема, чоловік уже сім років як помер від раку легенів (багато курив). Лола показала кімнату, поїли. Спробували поговорити, не вийшло. Я вже боялась сказати чи зробити щось не так. Хто заступиться? Як щось не хотіла відповідати, казала: «Я не розумію». А вона питала, чого я пішла з тієї сім'ї. Пізніше, коли їй розповіла, чого, вона не повірила, передзвонила. І той чоловік підтвердив, що його дружина мене вдарила.

Ми ходили в гості до її сестри, до брата. Десь на п'ятий день ми з нею вже нормально спілкувались. Лола економна, по магазинах багато мене не водила. Але необхідні речі купувала, не супермодні, звичайні. Лола не жадна, вона мені потім посилки слала: хамон, інші делікатеси. І там можна було взяти щось у холодильнику. Завжди були сири, ковбаси, фрукти, хамон, м'ясо, різні майонези. Але Лола досить ощадлива. Вранці снідали так: у миску з олією мочали булку і запивали молоком. Яне зразу звикла, але не казала, що мені щось не подобається. Обідали вже нормально. Лола готувала сама. Супи, картопляне пюре, горох, боби. Я допомагала. Вона просила зварити щось з української кухні, а я все відмовлялась.

Від чоловіка в спадок Полі перейшов бізнес. Льон, насіння відправляли кудись на експорт фурами. І оливки, в неї було ціле поле. Там працювали жінки з України. Пенсію теж отримувала.

Я мріяла про ноутбук. Якось сказала про це Лолі. «Хочеш — збирай гроші, — відповіла Лола. — Тобі дарують, а ти відкладай. І я допоможу купити».
У мене вже було 50 евро, ще 100 подарувала її сестра Марія. Лола ще 100 своїх доклала, сказала, забере потім, як подарують. І пізніше, справді, вирахувала з подарунка. За 250 евро мені купили нетбук. А ноутбук 500-600 коштував.

Брат продав нетбук — без нього було соромно їхати

— Коли приїхала а «Казку», нетбук залишила в сестри. А брат його продав. І мені вже незручно було в Ронду їхати. Адже вони збирали, купували мені той подарунок, а я його так...

Чотири роки я їздила до Лоли взимку і влітку. Вона мене одягала, взуття купляла. Зараз одяг сестрі повіддавала, в неї менший розмір.

У школі я вчилась нормально, найменший бал — 6, з алгебри, геометрії. В Іспанії також ходила до школи, але оцінок там не ставили. Давали письмові завдання і книжки давали читать за спецпрограмою. Лола купляла спеціальні підручники. З іспанськими школярами не спілкувалась, хоч вони мене і розглядали. Завдання зробила і пішла.

Лола чотири рази пропонувала залишитись у неї. Після 16 років казала: «Будеш тут навчатись, я буду допомагати». Вдочерити хотіла. Зараз телефонує, пропонує візу відкрити. Жити до себе запрошує.

Спілкувались з нею і по мобільному, і через «Фейсбук», і по скайпу. Грошей висилає. По 100 євро раз на місяць. Одяг Поліні висилала.

У 16 я була в неї останній раз. Потім стало дуже незручно. Все ще кажу, що нетбук є, просто нема грошей на Інтернет.

Останній раз їздила взимку. Перед літніми канікулами прийшли вихователі: «Поїдеш в Іспанію?» — «Ні». Лола дзвонить, кажу: «Ні, не можу, сестра вагітна». Вона тоді, й справді, вагітна була. Зараз у Насті троє діточок.

Що ж там за Ваня?

— Закінчила школу, пішла в училище в Щорсі. Вчилась на секретаря-оператора комп'ютерного набору. Там у мене була подруга Юля з Гірська. їздили до неї. Раз Юля до клубу не пішла, каже, до неї з Клюсів Ваня приїде. І так про нього розповідала, що я зрозуміла, Юля закохана. Пішла гуляти з Яною, Юлиною сестрою, а самій же цікаво, що ж там за Ваня? Повернулись додому, а він там сидить. Питає, тебе не Настя звуть? Показую паспорт, що я Вікторія. Мені вже 18 було. Зрозуміла, що йому сподобалась. Він мені теж, але не зразу ж мені йому на шию кидатися. Два дні Ваня до-нас їздив з Клюсів, і я його ігнорувала. А коли поїхав у Київ на роботу (працює в охороні, повахтово), я засумувала, крадькома знайшла в Юлі його номер і зателефонувала.

Поки Ваня був на вахті, говорили з ним по телефону. Приїхав, прийшов до нас. Юля все зрозуміла. Скандалу не влаштовувала. Коли застала мене-' на руках у Вані, просто підійшла, дала Вані по морді, і все. Ми з нею досі подруги, я продовжувала до неї їздити на вихідні, ходили гулять, до мене приїздив Ваня.


«Не хочу, щоб як мої батьки»

— Ми ще й досі не розписані. Ваня пропонує, але я не спішу.
— Чому? Хіба дитині не потрібен батько? Чи справа у соціальній допомозі матері-одиначці?
— Ні, не через це. Хочу ще рік-два подивитись, як у нас життя далі піде. Я малою на маму з батьком надивилася, не хочу і собі так жити. Поки що живемо нормально. Ваня випиває тільки на свята, зарплату додому приносить, гроші не ховає. Платять йому там 2500 в місяць, він склад в Києві охороняє. Полінку любить, бавиться з нею.

27 червня закінчила училище, роботу не знайшла, стала на біржу в Щорсі. З гуртожитку мене виписали одразу після закінчення навчання. Як сироті мали видати 8 тисяч «підйомних». Батьки Вані вже знайшли нам цю хату в Клюсах, і ми тут жили. Його батьки — в будинку напроти. Думала, отримаю гроші, зразу за хату оддам. Але без прописки грошей не віддавали. Спробували прописатися тут, але хата без документів. Допоміг директор училища Вербицький. Він узяв паспорт, поїхав у Чернігів і прописав мене. Отримала «підйомні», віддала гроші за хату. Тут у нас зараз кухня, зал і дитяча кімната.

Хату ніяк не оформимо. Щорське БТІ оцінило будинок у 15 тисяч гривень. А ми людям віддали за неї три з половиною тисячі.

«В Україні народився, в Україні і помру», - заявив коханий

У день нашого приїзду Віка якраз наводила в хаті марафет. З малою Поліною гралася свекруха. В кімнатах порожньо. В кухні стоїть новий куточок, у кімнаті увімкнений телевізор. На ліжку спить Ваня. Як пояснила Віка, відпочиває після вахти.

— Коли отримала гроші, купила ще й цей куточок на кухню. Плитку електричну купили. Ще треба пральну машину і холодильник. Два ліжка, дзеркало, шафку, телевізор — його батьки віддали.

Лола і зараз запрошує переїжджати до неї.

— Чого не їдеш?
— Ваня проти.

— Його теж запрошує?
— І його, і дочку. У неї 6 квартир, три в місті і три в селі, де плантації. Казала, що жити можемо в неї. Машину віддасть. А Ваня не схотів: «В Україні народився, в Україні і помру». Казав, як повістка прийде, то і служити піде.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №33 (1527)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.