Як дільничний одну художницю «викрив»

Талановитих людей у нашій країні чимало. Хтось стає відомим завдяки різноманітним шоу, яких нині дуже багато на телебаченні, когось «проштовхує» кум, брат, сват... а хтось має дивовижний дар, але про нього знають лише рідні, близькі та сусіди. У нашому випадку, на щастя, знав ще... дільничний Євген Каліберда, завдяки якому ми і зустрілися з чудовою самобутньою художницею і просто приємною жінкою Вікторією Яременко із Бобровиці.

Двір Вікторії знайшли одразу, без жодних зусиль, бо вже із хвірточки на нас дивилася бездонними очима Матір Божа з маленьким Ісусом на руках. Ну а далі, зізнаюсь відверто, затамувавши подих, я ходила подвір'ям десь із півгодини і просто не могла відвести погляд від робіт, які дихають неймовірною енергетикою. Виявилося, що ворота і паркан - лише маленька часточка того, що можна побачити у пані Вікторії в дворі. Коли відкриваєш хвіртку, то ніби потрапляєш у чарівну казку. Не дивлячись на те, яка пора року на вулиці, у дворі Віки завжди весна. На деякий час я навіть забула, чого сюди приїхала. На щастя, Вікторія нагадала, розповівши, що їй неабияк приємно поспілкуватися з колегою. Виявляється, ця майстриня пензля - журналіст за фахом. Але жінка зізнається, що писати картини набагато легше, точніше сказати безпечніше. «Відповідальність за слово дуже велика, тому часто не можеш написати того, що хочеш донести до читача, а от намалювати - завжди будь ласка», - наголосила майстриня.

Художник від Бога Вікторія Яременко зізнається: ніщо так не надихає її, як процес творчості. Слова «жити» та «творити» для неї - синоніми.
Її надихають зелені ліси, дзвінкі річки, золоте сонце та небесна блакить. Потяг до високого Вікторія відчула ще дівчам.
«Замість того, щоб учити уроки, я малювала. У мене завжди лежали книжки, а під ними - чистий папір. Проте, на жаль, на це ніхто не звертав уваги, бо треба було навчатися, по господарству допомагати, - розповідає жінка. - Та якось до нас завітали гості із Західної України і запропонували мені їхати до них, вступати до художньої школи. Проте я відмовилася, молода ще була, не хотіла так далеко від домівки жити. А от до Києва поїхала. Показала свої роботи в художньому інституті. Мені сказали: «У вас талант є, але з вами багато мороки, тому повертайтеся додому, наймайте вчителя і готуйтеся на наступний рік».

Після відмови в столичному виші у Вікторії опустилися руки. На довгих двадцять років вона забула про існування пензля і фарб, які весь час для неї були такими рідними.
Жінка закінчила Київський національний університет ім. Шевченка, факультет журналістики. Після завершення навчання Віка шість років працювала на телебаченні, але прийшов той день, коли вона зрозуміла, що їй дуже не вистачає мистецтва.

«Не завжди у мене в житті було все гладко, - розповідає Вікторія. - І саме в цей період, коли психологічно я відчувала напругу, хотілося зануритися в інший світ, чимось себе зайняти. Деяких людей з цієї безодні витягують друзі, рідні, хтось намагається вилікуватися горілкою, а я пішла на Андріївський узвіз. Ходила серед художників, майстрів, роздивлялася... Потім вирішила спробувати робити обереги, але виходило не дуже, бо в кожному мистецтві є свої секрети, якими ніхто не хоче ділитися. Тож взяла крючок і почала плести серветки. Замовлення часто робили: то ресторани, то звичайні люди. Плела й речі для дітей, дорослих, але все одно хотілося малювати. Друзі мені порадили дощечки розписувати і продавати, так я й зробила. Спочатку дощечки, потім і картини. Україна - країна контрастів. Те, що ми з вами вже перестали помічати, впадає в очі іноземцям. Тому мої роботи частіше за все купували саме люди з інших країн. Вони не дивляться: є ім'я в цього художника чи немає... їм подобається - і це для них головне. А наші люди розбалувані - художників, які стоять на Андріївському, вони називають «торговками»...

Через деякий час Вікторія Яременко повернулася додому, глянула навколо: все таке обшарпане, стареньке...
- Мені стало дуже жаль. На ремонт потрібні великі кошти. Захотілося трішки «підмарафетити». Взяла баночки, змішала різні фарби, почала вимальовувати на паркані, потім на стінах будинку, на сараї, на дверях, вікнах, так і до оселі дісталася... Всім дуже подобалося, адже старенька хатина начебто прокинулася, ожила...


"Поклоніння волхвів" від бобровицької художниці

- У вас талант від Бога чи від когось із рідних дістався? - цікавлюся, не відриваючи очей від диво-картин.
- Я переконана, що Господь дає талант кожному. Але головне - його розвивати. Тепер я вже це зрозуміла, а тоді відмовили мені в інституті, я й поставила на собі хрест. Але не обійшлося й без участі батьків. Мій тато чудовий кулінар. Його торти, пироги - це завжди витвір мистецтва, а ще він чудово вишиває, плете, в'яже... Одним словом, має золоті руки.
Кожна творча людина шукає те місце, де йому найкраще працювати. Де вона засинає і прокидається з думкою про роботу. Є просто місця, які викликають жагу до роботи. Таким місцем і стало для Вікторії рідне подвір'я.

Живопис жінки - це суміш «теплих» фарб, високого професіоналізму та певного символізму.
Її роботи змушують замислитись над ототожненням себе в цьому світі. Вони змінюють погляд на, здавалося б, знайомі речі. Теми, які обирає художниця, - це образи, знайомі кожному ще, мабуть, з дитинства. Це і релігійні мотиви, і занурення в світ казки. Віртуозно «граючись» з тонами, вона створює унікальний по своїй фактурі світ, особливість якого можна пропустити крізь своє «я». Її майстерність надихає, спонукає до міркувань, відносить у світ фантазії...
Пейзажів та натюрмортів художниці не знайдеш ані у виставкових залах, ані в галереях. Вікторія тільки мріяла про персональні виставки. І ось, завдяки нашому дільничному, перша виставка художниці нині проходить у Бобровицькому історико-краєзнавчому музеї. Відвідувачі задоволені й пишаються своєю землячкою.

Кажуть, коли людина співає - вона щаслива. Вікторія щаслива, коли малює. Добре слово, добре ставлення одне до одного вважає головним багатством. Від душі займається улюбленою справою, від душі живе своєю творчістю, ділиться нею з тими, хто її оточує.
«Мені просто потрібно у такий спосіб виражати свій внутрішній світ, стан своєї душі, - зізнається самобутня художниця. - Малюнки - це моє життя, моя любов. І я дуже вдячна, що людям подобається те, що я роблю».


ЇЇ картина

Сніжана Божок, тижневик «Чернігівщина» №23 (351)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.