Валя Воробей не може жити без краси

Воскресенье, 7 Мая 2023 18:37 | Просмотров: 3839

Валя Воробей приїхала навчатися у Дігтярівське професійно-технічне училище на майстра-плодоовочівника аж із Щорського району, тепер це Сновщина. Шлях від дому неблизький, та п'ятнадцятирічна сільська дівчина любила землю, із задоволенням працювала на ній і дуже раділа, коли грядки були щедрими на врожай. А ще Валя вміла гарно малювати, особливо пейзажі, квіти, і на додачу Бог подарував їй чудовий голос. Дігтярі з тихоплинним Удаєм, з мальовничими сосновими лісами, перелісками, широкими полями з першого дня заполонили її душу і стали рідними.

Дівчина відразу у селищі стала своєю: гарно навчалась в училищі, записалася в гурток малювання, із задоволенням співала у хорі будинку культури. Особливо їй подобалося у вільний час малювати, оте давнє, ще з раннього дитинства захоплення, ніби прокинулося в її душі. Отож, з великим бажанням відвідувала гурток, який вела зовсім юна дипломована художниця Світлана з Варви. Вона відразу помітила талант дівчини і порадила після закінчення навчання у Дігтярях вступати у художнє училище. Обрали чомусь Тамбов, надіслали туди Валині малюнки і звідти прийшло запрошення на навчання. Та батьки відговорили дівчину: були складні 90-і роки, безгрошів'я і невпевненість у завтрашньому дні, а в них у сім'ї семеро дітей, котрих треба було когось навчати, а когось підтримувати. Всі вони один за одним обирали життєві дороги і вилітали з батьківського гнізда. Вирішили на сімейній раді, що вчитися донька туди не поїде, бо не вистачить статків на це в родині.

Колгоспи розпадались, тож і плодоовочівником ніде не влаштуєшся. Та трапилась робота на Дігтярівській фабриці художніх виробів і дівчина без вагань пішла туди ткалею. Тямуща, привчена до діла, вона швидко там освоїлась. А потім уже й ніколи не покидала селища. Пішла заочно навчатись у Ніжинське культосвітнє училище, вийшла заміж за іванківського хлопця Віктора Михалка. Народились в них Віталій і Віка. Щастя - через край, і все життя попереду. Згадує давнє, як виходив їхній сімейний колектив на районну сцену і скільки оплесків подарували глядачі Валі, Віктору, Віці і Віталію. Робота, господарство, діти - вгору ніколи глянути. Тоді наче й забулося малювання, за щоденними турботами не до нього було...

Валентина Андріївна Михалко стала працювати у Дігтярівському ліцеї вихователем гуртожитку, в цьому закладі трудився і її чоловік Віктор Петрович. Та в один чорний день життя цієї щасливої родини розділилося на “до” і “після”. Жахлива аварія, у якій постраждали чоловік і донька. Вікусю вдалося врятувати, а Віктора - ні. Як жити далі молода жінка не знала. Але в неї були маленькі син і донька, про яких треба щодня дбати. Якось зранку починати новий день і шукати роботу для рук, котра б лікувала душу... І тоді в ті найтривожніші миті життя Валентина згадала про полотно, про фарби, стала відшукувати розраду в прекрасному. Хоч на мить забувалось горе, коли весняну землю розбуджував пролісок, на очах розквітала троянда, у вечоровій тиші прислухалась, як скриплять очерета в плавнях, похитуючи оксамитовими голівками. Потім, продовжуючи в уяві хвилини спілкування з прекрасним, під пензлем вони оживали на її картинах. За тим заняттям хоч якось тамувався душевний біль.

А ще садила квіти. Вони і наразі ростуть на кожному вільному клаптику її подвір'я. Облаштовувала будинок, який дістався їй у спадок від дігтярівського баяніста Володимира Омеляновича Сисуненка. Вони жили з дружиною вдвох, діток не мали і дуже прив'язалися до Валентини. Коли чоловік на схилі літ залишився один - Валя турбувалася про нього і він на знак вдячності залишив їй свою хату. Потім багато ще довелось ремонтувати старенький будинок, добудовувати, навчилась жінка виконувати майже всі ремонтні роботи. Тепер її дім - як справжня казка з намальованими на стіні у вітальні орхідеями та у веранді - маками з волошками... Це її світ краси, котрий вона створила спочатку в мріях, а потім своїми руками. Сімнадцять літ пропрацювала вихователем у ліцеї, а пізніше пішла трудитись за дипломом у Іванківський будинок культури художнім керівником. Це справа її душі, а не тільки тому, що має таку професію. Бо за великим рахунком жінка ніколи і не розлучалася зі сценою.

А діти стали вже дорослими: син Віталій живе в Дігтярях і працює на місцевій тваринницькій фермі, для доньки Вікторії, як ступила маленькою на сільську сценуа так і понині пісня, музика її доля. Спочатку закінчила Чернігівське музичне училище імені Ревуцького, потім - Київський університет культури і мистецтва. А по закінченню стала співати у дуеті “Оксамит” у відомому ресторані Михайла Поплавського “Батьківська хата”. Так складалась її доля у мирному житті, до великомасштабної війни з росією. Тепер Вікторія живе за кордоном, займається там улюбленою справою, співає українські пісні.
Війна внесла свої сумні корективи у життя кожного. Думалось, епідемія ковіду в світі, і в Україні теж, це вже найгірше, що може нас очікувати. Та ранок 24 лютого став найчорнішим для кожного українця. Не до пісень. Не до краси, коли руйнується світ. Хоч як без краси? Коли в душі чорна непроглядна темрява - так думками тягнешся до світла. Не знаю, як кому, але багато хто ділився сокровенним, що після перших днів відчаю, несприйняття розумом цього ніби страшного сну - хотілося чистого, світлого, яскравого. І так радісно, так тонко сприймалися всі паростки прекрасного, на які б раніше і уваги не звернув.

Валентина Андріївна зізнається, що після перших днів, тижнів розпачу взялася за пензель.

Хотілося намалювати світ - прекрасний, мирний: спокійний зимовий ліс, де не рвуться снаряди, золоті берізки, що розбіглися пагорбом, а на подвір'ї біля кущів бузку пасуться кури. На її картинах дихає магія вечора і розпустили свої пелюстки пишні айстри, очікування щастя під дощем у багряному парку, застигла Удаю гладь в очеретах і дивні птахи з Петриківського розпису ожили на декоративних кухонних дошках. І жінка малювала - розквітали дивні кольори в її душі, вселяли оптимізм і віру, і народжувались картини, присвячені подвигу захисників і захисниць, нескорених солдатів, і міцніла впевненість, що все буде Україна.

Картинами своїми, котрі оживають під пензлем, Валентина прикрашає дім. Є ще в неї картини зі стрічок, із солоного тіста. Малює олійними та акриловими фарбами.

Оволоділа живописом мастихіном - спеціальним інструментом для нанесення олійних фарб крупними об'ємними мазками.

А нещодавно Валентина Андріївна вирішила винести свою творчість на люди - у центральній бібліотеці Срібнянської громади нині працює виставка її художніх робіт “Душі моєї кольори”. За короткий час роботи персональної виставки відвідувачі вже встигли оцінити творчість Валентини Андріївни, непересічність і багатогранність її душі. І щиро вдячні, що в цей складний час є нагода відволіктись від війни, отих безкінечних загроз, тривожних сирен і сумних звісток з фронтів.

І хоч заклади культури довгий час у зв'язку з воєнним станом перебували на простої, проте працівники культури робили багато корисних справ для того, щоб допомогти воїнам на передовій. Іванківчан зорганізовувала для корисних справ невтомна Валентина: разом плели маскувальні сітки, килимки для воїнів, щоб їм було тепліше в холодних окопах, готували смаколики і донатили на потреби армії.

І ще про одну цікаву, як на мій погляд, деталь розповіла жінка в розмові. До ковідних локдаунів і початку війни серед іванківських дівчаток особливою популярністю користувався при закладі культури гурток “Умілі руки”, який вела Валентина Андріївна. Звісно, тепер він не працює, та батьки попросили, щоб дівчатка приходили по неділях до неї додому і вона їх далі навчала вишивати, в'язати гачком, малювати. Одним словом, розвивати в дітей любов до рукоділля. І жінка із задоволенням навчає дітей мистецтву творити.

- З весною на душі повеселішало, - зізнається наприкінці нашої розмови Валентина Андріївна. - Земля квітами прикрашається, все оживає, похмурі, холодні дні пішли слідом за зимою. Та добре на душі й від того, що зрештою працівники культури після простою повертаються до справи. Хочеться творити, зустрічатися з людьми, робити гуртом добрі справи з тим, щоб своєю підтримкою допомогти нашим героїчним захисникам. А пісня, як і краса творіння наших рук, тепло наших душ і велика віра у Перемогу, допоможуть незламним українцям пройти через усі складнощі.

Джерело: газета “Срібнянщина”, В. ПЕТРЕНКО