Велика дружба між братами: їхні будинки стоять поряд і навіть дружини з однаковими іменами

Знайомитися з братами і сестрами, яких єднає не тільки кров, а й велика дружба, взаємна любов і повага, завжди радісно. Думається: такі люди не самотні в житті, вони — рідні, а це і допомога, і підтримка, і впевненість, що і в радості, і в горі з ними завжди буде брат чи сестра. От і брати Михайло та Віктор Калюжні з Лісок Менського району були дуже близькі один одному. Навіть їхні будинки стоять поряд і між садибами — ніяких парканів. Ще й дружин побрали хлопці з однаковим ім'ям — Любов. І коли син Віктора Уляновича 6-річний Валик перейшов жити до дядька Михайла Уляновича, село сприйняло це як належне. У Віктора, казали, трійко діток, а в Миші — жодного. Там Валику буде добре.
Відтоді минуло більше трьох десятків літ. Як тепер справи у Калюжних, зацікавилися ми і рушили до Лісок.

«Михайла вже немає. Помер в одну мить. І до пенсії не дожив»

Так сказав нам перехожий, у якого запитали, де живуть Калюжні.
— На виїзді з села, за ставком. Поряд два однакових будинки,— пояснив. — А Валентин і там, і там — вдома. Живе з сім'єю у тітки, вірніше, дядини Любові Іванівни, а поряд батько і мати.
— Оцей дім моєї покійної свекрухи Маші Григорівни, — запросила нас до затишної оселі Любов Андріївна, дружина молодшого брата Віктора Уляновича. — Я з нею тридцять два роки прожила в одній хаті. Ми з Вітею у шістдесят дев'ятому побралися. Він мене привіз до матері із Феськівки. Я ще молода була, дев'ятнадцять літ. А він старший на цілих дванадцять років.
До того тут жив зі своєю Любою його старший брат Миша. Хату собі вони вже построїли і, як ми побралися, перейшли в неї. .Миша усе життя на машині, а мій Вітя — столяр і плотник, у будівельній бригаді. Дома я дояркою робила, а в Лісках у ланку пішла. І Мишина Люба там робила.
У свекрухи хазяйство чимале було. Ну, я ж дівчина сільська, робить усе вміла. Корову доїла, свиней порала, птицю. А мати піч топила. До самої старості.

Чоловік у неї був сапожником. Як пішов на війну, так і згинув. Прийшла похоронка: пропав безвісти. У двадцять сім літ осталася мати вдовою з двома малими дітьми. Миша був з тридцять п'ятого, а Вітя — тридцять восьмого. Робить тоді починали рано. Закінчили сім класів — і в колгосп. Мій Вітя як пішов у будівельну бригаду, так сорок п'ять літ і проробив. Хати людям стоїв, рамки для портретів чи картин майстрував, труни робив. Свиней колов... А Миша — закатенний шофер був, машина в нього завжди в порядку. По всьому світу їздив.
У нас першою народилася Валя, дочечка. А через три роки — Валік. Чого однаково назвали? Тоді саме у колгосп прийшов новий голова Валентин Михайлович Євченко. Він нам усім так наравився, що й сину вирішили дать його ім'я. Отак і вийшло, що в нас Валя і Валік. Наташу ми впіймали вже пізніше, у сімдесят дев'ятому.

У Миші з Любою діток не було, і наш Валік бігав до них щодня. Там же у дядька машина, а що хлопцю треба! Та й гостинці з поїздки Миша привозив. Любили мого сина там, а дитина ж це зразу чувствує. Спочатку любив у дядька й тітки ночувати. Років шість йому було, як він уже перейшов до них зовсім. Бігав і додому, а жив уже там. У мене тоді якраз Наташа народилася, клопотів багато, то я вже й не противилася. Не в чужих же людей, у рідного дядька. Так Валік і зостався у Миші з Любою.

«Жив син у дядька, а на батьківські збори до школи ходила я»

— До першого класу Валіка відвела я, — продовжує Любов Андріївна. — І на батьківські збори ходила. Вчився він посередньо, а до машин — аж горів. Миша його, було, і в поїздки брав. Пам'ятаю, їздили вони аж у Дніпропетровськ. Дорога далека, чого тільки не побачив Валік, усе розказував, як вернувся, хвалився...
— Ми йому й мопед купили і мотоцикл, — доповнює Любов Іванівна, що нагодилася до хати. — Хлопець кохався в техніці. У нас тоді машина була, «Победа». То він її навчився водити. Як вісім класів закінчив, ми вирішили, що треба йому йти у Сосницьке профтехучилище, вчитися на механізатора широкого профілю. Можна було й далі кудись вступать, але Валік не хотів. Домашнє дитя. А Сосниця недалеко. Туди і вступив.
В армії служив у Києві, возив начальство. Ми з Любою і Вітею його тільки раз провідали, а Миша часто їздив. Як у командировку, так і до Валіка. Відслужив він армію. Прийшов додому у листопаді 1993 року. Пішов у колгосп на трактор. Що б уже було далі, не знаю, та тут у нас горе случилося. Помер Миша. Несподівано, в одну мить, у колгоспному гаражі. У п'ятдесят вісім з половиною літ. Із серцем у нього були проблеми й раніше, але щоб по лікарнях лежать — це ні. А тут таке горе. У травні дев'яносто четвертого це случилось.

Михайло лежав у труні, як до хати зайшов голова Валентин Михайлович Євченко.
— Ми вирішили віддать машину Михайла Уляновича Валіку, — сказав.
Отак йому дістався дядьків ГАЗ-53. Миша беріг машину і так само береже її Валік. Вона в нього завжди в порядку. Не тарабанить, не гримить, чиста, аж блищить. Біда тільки, що роботи тепер тій машині нема. Ну, хіба комусь щось перевезти, покійника у труні на кладовище відвезти... Трудне врем'я. Молоді дужі хлопці в селі без роботи.


Олена та Валентин з дітьми Максимом і Маринкою

«Бог послав нам близняток»

У 1996 році Валентин одружився, взяв собі красуню Оленку із Кукович. А в 2000 році молода дружина подарувала коханому близнят — Маринку і Максима. 22 грудня дітям буде одинадцять років. Доця схожа на маму, син — на тата. Вчаться діти у п'ятому класі. Маринка займається танцями, а Максим любить малювати. У бабусі Любові Іванівни був двоюрідний брат, картини якого прикрашають стіни їхнього дому. Може, Максимко в нього? А може, його теж зачарують машини, як колись тата?
— Ні,—хитає головою Валентин. — Не цікавиться син технікою. В його роки я вже просився до дядька за кермо, любив йому допомагать, як ремонтував машину. Поки що Максиму це байдуже.

Коли близнята тільки з'явилися на світ і далі у І перші роки їхнього життя молодій мамі Лені допомагали всі бабусі. Двійко ж їх, усім роботи вистачало. Тепер діти вже самостійні.
— Така радість, що вони у нас є, — усміхається Любов Іванівна. — Ну що б оце я робила у цій хаті без них —  Валіка, Лени, Маринки, Максима? Добре, що сім'я велика. То втіха мені на старість.
Калюжні тримають велике господарство. Дві корови, свині, птиця — робота з ранку до вечора. Олена працює продавцем у магазині, Валентин, як і Михайло Улянович колись, водій у колгоспі. Любові Іванівні вже сімдесят п'ять. Здоров'я слабе, болять ноги. Без палиці вона ні кроку.

А все ще тупає,береться за роботу, хоч молоді просять: — Відпочивайте, ми самі. Отак склалося в житті братів Калюжних — син Віктора Уляновича став опорою його старшому брату Михайлу Уляновичу і його дружині Любові Іванівні. Його діти звуть її — «наша баба». А хто ж вона їм? Звичайно, баба, їхня баба. І все, що Любов Іванівна надбала з покійним чоловіком за життя — їхнє, Валентина і його сім'ї. Бо вони — рідні. Назавжди рідні. А батько з матір'ю — поряд. І сестри недалеко, в Мені. А всі вони — одна сім'я.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №46 (1332)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.