Наша людина в Читі

Кожного літа він поспішає в Ніжин, де все «оживає до болю: і дитинство, й розлука, й материнська любов». Олексій Усатов любить «Пісню про рушник» Платона Майбороди й Андрія Малишка. Часто її співає росіянам, китайцям, таджикам - мовами яких він володіє. Мама чекає його в домі, який його батькам із шістьма дітьми надали, як відомче житло, за вказівкою самого першого секретаря ЦК компартії України Володимира Щербицького. Батько - сторож навчально-дослідної дільниці на околиці міста, змушений був поїхати до нього на прийом, аби поліпшити, хоч як-небудь, умови проживання своєї родини.

Перші дорослі уроки Олексій отримав у Комарівському і будинку-інтернаті. У першому класі разом із ними вчилися діти-сироти. Як вони раділи кожній подарованій цукерці чи яблучку! Вихователі намагалися приділити їм більше уваги, ніж тим учням, до яких приїздили батьки. Він назавжди запам'ятав, як захищала так званих «важких школярів» Людмила Юріївна Муквич - його улюблена вчителька української мови й літератури в Ніжинській загальноосвітній школі №10. Він і тепер приходить до неї за порадою, ділиться досвідом. Можливо, подвижництво саме таких учителів і спонукало його до отримання другої, педагогічної, професії, яку він постійно удосконалює.
А перша була не менш цікавою - перекладач-референт із знанням китайської й англійської мов, яку він успішно опанував у Київському вищому загальновійськовому командному училищі. Після навчання служив у Забайкальському військовому окрузі. Був старшим військовим перекладачем частини. За два роки служби написав кілька російсько-китайських розмовників для внутрішнього користування, які дотепер служать посібником для військовослужбовців. У 1982 році його переведено в політуправління військового округу в Читу. Призначено редактором радіомовлення спеціальної пропаганди, розрахованої на китайського обивателя.

Довелося служити в Таджикистані, брати участь у бойових діях у складі колективних миротворчих сил СНД. У той час у республіках СРСР офіційною мовою вважалася російська. Але не всі таджики, зокрема представники старшого покоління, які не вчилися в школах, розуміли мову миротворців. За власною ініціативою Олексій освоїв розмовну таджицьку мову.
- У Нерчинську в 1995 році відбувалися переговори про демаркацію російсько-китайського кордону; довелося виконувати роботу перекладача, і я, зізнаюся, перенервував тоді неабияк, - розповів Олексій Усатов в інтерв'ю газеті «Забайкальский рабочий». Офіцери (з обох сторін) дозволяли собі різкі вирази. Демаркаційна лінія проходить найглибшою місциною річки Аргуні. А китайський топограф Лу Баоген на карті захопив частину ріки на російській території. «Чому так?» - зупинили його наші фахівці. «А! Захопився», махнув він рукою. Відразу демонстративно ліг на тапчан, обличчя прикрив книгою і зробив вигляд, що спить.

Кожного дня - нова головоломка для перекладача. Китайські топографи на нашій карті виявили російську (навіть не російську, а прадавню орочонську) назву містечка на території Китаю. Загаласували: «Як так? Порушення...». Офіцери російської делегації розгортають китайську карту. А там усі наші міста (Хабаровськ, Нерчинськ та інші) зазначені китайською мовою, російські назви подано лише в дужках… Мені потрібно було дипломатично дуже ретельно підбирати для перекладу синоніми сильних виразів, використовуваних представниками обох сторін, пом'якшувати їх, не спотворюючи змісту... Інцидент було зведено до жарту.

У дев'яностих роках за направленням Міністерства оборони Усатов проходив мовне стажування в Китаї - у північно-східному педагогічному університеті в Чанчуні. Там, на прохання китайських педагогів, у школі при вузі навчав дітлахів російській мові... через пісні. Вже через рік вони співали «Катюшу» і «Подмосковные вечера» китайською й російською мовами. Музика допомогла дітям краще зрозуміти слов'янську душу й подвиг радянського солдата у Великій Вітчизняній війні. Цікавість до нашої історії китайських школярів зрозуміла: у Чанчуні в 1945-1946 роках розміщувався штаб Забайкальського фронту, і в місті встановлено пам'ятник льотчикам-забайкальцям, які віддали життя за звільнення китайського народу від ярма японців.
Але шлях до викладацької діяльності був ще на самому початку... У Читі в 1985 році при педагогічному інституті була організована військова кафедра, де навчали військових керівників і перекладачів. Його, паралельно з військовою службою, запросили викладати там китайську мову. Дав згоду, але бракувало спеціальних педагогічних знань. Вступив заочно на історико-філологічний факультет педінституту і в 1993 році одержав червоний диплом.

У 2001 році у званні підполковника його було звільнено з російської армії. Він почав викладати на пастирських курсах. Під час стажування в Китаї, відрядження в Таджикистан серйозно захопився історією релігії, різними філософськими навчаннями. В 1997-2001 роках навчався в аспірантурі за фахом «Соціальна філософія». Саме через Китай Олексій Усатов дізнався про Святителя Іоанна Тобольського, українського священика-просвітителя, який народився в Ніжині і був засновником православної місії в Китаї. Його вразила православна церква в місті Лабудалін, віряни якої вважають своїм небесним покровителем Інокентія Іркутського. Уявіть собі: 10 тисяч китайців сповідують православ'я.
Наразі викладає китайську в Читинській багатопрофільній гімназії №12. - 3 гімназистами ми не лише вивчаємо фонетику й лінгвістику, а й знайомимося з китайською музичною культурою, пишемо реферати з історії Китаю, геополітики. Під час тижня іноземних мов, проведених у стінах нашого навчального закладу, готуємо інсценівки, які проливають світло на особливості характеру, поведінки китайців. Я вважаю, мову можна засвоїти лише тоді, коли знайомишся з історією народу, його національною психологією. Китайці виховані на конфуціанстві. Основний принцип прадавнього навчання: середина й сталість. Тому китаєць сім раз відміряє й лише потім відріже. Своїм вихованцям я намагаюся відкрити краще в китайському народі, зокрема, гнучкість розуму, уміння знаходити несподівані ходи, - розповідає Олексій Усатов.

У 2006 році він взяв участь у міському конкурсі «Вчитель-року» і був визнаний кращим серед 18 номінантів. Діти дали йому свою оцінку: «Він не кричить і ніколи не тупає ногами». Для них важливе значення має не лише професійна підготовка, а й ставлення до учнів - вони це гостро відчувають. Максим, якого контролює гімназійний соціальний педагог, зазначив: «На суботнику деякі вчителі спостерігали за нами збоку, а Ви не сачку-вали, а разом із нами взялися за мітлу і граблі». Максим - щирий і відкритий. Завжди першим голосно вітається з паном Олексієм: «Лаоші ні хао!» (Здрастуй, учителю!). Усатов сам людина відкрита і любить людей відвертих у будь-якому віці. Бути щасливим педагогом можна лише тоді, коли любиш дітей християнською любов'ю, прощаючи їхні гріхи.
Коли десятеро учнів відмовилися вивчати англійську мову через конфлікт з учителькою, Олексій Усатов запропонував їм вивчати українську мову. Його підтримав завуч школи, і школярам сподобалося. Кажуть: «Граматика близька до російської». Усатов сподівається залучити їх через мову до української культури, адже на території Забайкалля проживає чимало українців. У крайовій бібліотеці він намагається створити Центр української культури і тому з вдячністю прийняв бібліотечку, подаровану Центром гуманітарної співпраці з українською діаспорою Ніжинського держуніверситету імені Миколи Гоголя. Разом із нею у Сибір, у дорогу далеку, дружині, сину і двом онучкам, своїм учням він повезе мамину любов і українську пісню. Цей чоловік на чужій землі красиво простеляє свою долю орнаментованим українським рушником.


Олексій Усатов з мамою Марією Омелянівною

Надія Онищенко, тижневик «Деснянка вільна» №86 (270)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.