Лікує молитвою ляк, зурочення, рятує від зубного та інших болів

Тетяну Петренко, вдову Степана Петренка — Героя Радянського Союзу, одного з найкращих снайперів Великої Вітчизняно! (він знищив 422 гітлерівці, з них 12 снайперів, 9 спостерігачів і 42 кулеметники), уся Задеріївка Ріпкинського району знає як «геройшу». В селі вона прожила усі свої роки. Працювала ланковою на фермі. У 1982 році поховала свого героя. Живе далі. Допомагає людям.
Бо Тетяна Єгорівна відома на все село шептуха. Хоч «на долю» карт не кидав і по руці не гадає, та може врятувати від зубного, головного болю, болю у спині, ногах.

Чого раніше не прийшов?

Так завжди каже баба Тетяна, коли починає своє лікування. Не одного чоловіка врятувала від болів, не одну дитину одшептала від переляку, а корову «від гадюки».
— Я гвіздком пробив ногу. Дружина перекіссю, йодом залила. А нога пухне, а нога болить. Хотів уже в больницю їхати. Аж тут Єгоровна до нас заходить. Та зразу ж до мене: «А чого раньше не прийшов?» — свариться. Рукою поводила, шось пошептала-пошептала, подмухала, тричі плюнула — як і не було нічого, — хвалиться задеріївець Михайло Повисок. — Вона рукою водить, а од рук таке тепло, аж приємно стало. Приказала і на другий день прийти. Та мені як получчало, то вже нікуди і не ходив. А ще ніготь був сорвав. Помогла баба.
— І мені таке казала. Вона ото наче чуствує, — підтримує односельця Микола Пушок. — Я електриком робив, прихватило серце. І Єгоровна тут як тут. І ногу проколоту теж вилічила. Вже год десять, а може, трохи більше вона цим займається.

Лікувати почала жартома

Після смерті чоловіка Тетяна Єгорівна лишилася сама. Син живе у Києві, дочка — у Чернігові.
— Здрастуйте, - заходжу до хати «геройші». — А скажіть, що мене у майбутньому чекає?
— Я того, дитинко, не знаю і не вмію. Це як болить що у тебе, то, може, поможу, а більше нічого, — відверто відповідає Тетяна Єгорівна. — А ти хто така? Як мене найшла?
Зізнаюся. А після того запитую:

— Звідки у вас дар такий?
— Моя баба покійна шептала і батько мій, і дядько, і тітка. Та мене ніхто спеціально того не вчив. Я й сама не знаю, звідки воно у мене.
Тільки ж реклами собі, як по телевізору, робити не буду. Що я така да така. Та й писать не треба. Ще начнуть їздить. Нащо воно мені? Кому треба, той сам знає. З людей плати ніякої не беру.
Прийде людина, просить: пошепчіть, дитя злякалось. Ну як одказати? Чи ударився хто. Пошепчу. Чого б і ні. Аби помогло. Ляк шепчу, зурочення шепчу.
Років, мо', двадцять тому стала за собою таке помічати. Ще на роботу ходила. Дівчата жартують: пошепчи да пошепчи. То голова у кого болить, то нога. Я й пошепчу. І помагало. Аж самій дивно було.

— Кажете, що не учились, звідки ж примовки знаєте?
— Не примовки, а молитви. Молитва усе лічить. Найкраща молитва — то «Отче наш». Та від усякої болячки своя молитва, їх баба і батько у зошиті записували, на листочках. А я раз-два прочитаю і вже запам'ятовую. Спеціально не учила.
Кажуть, що допомагати може той, кого дух полюбить.

— Може, ви і чоловіка свого приворожили?
— Та яке там? Якби я тоді шептать уміла, то, може б, і Степана свого врятувала. А так впав на вулиці, чорний. Що тільки не робила йому, нічого не помогло. Чорний зробився увесь. Та й усе. Які там молитви? Я про все на світі забула. І руки, і ноги трусилися.

— Як узнаєте: є у людини наврочення чи немає? От у мене, наприклад, є?
— Чи у вас є, не знаю. Я того не вгадую. Як прийде людина, каже, що голова болить, погано, ночами не спить, усе з рук валиться. Що робити? Ото вже наврочення.
У кого зуб болить, приходить. Торкаюся за щоку у тому місці, де той зуб болить. Погладжу, молитву прочитаю. Перестань, зуб, боліть, кажу. Він і перестає.
Як дитина плаче, не спить уночі, пісяється — то переляк. Сама перехрещусь, дитинку перехрещу, — Єгоріна починає хреститися, а тоді щось дрібно бубонить, дивлячись мені у вічі. Розбираю тільки перші рядки.

Первым разом, добрым часом.
Господу Богу помолюсь,
Пречшстіш Матері поклонюсь...
Потім тричі дмухає у лівий бік і тричі плює.

— Ось так. І заїкання у діток від ляку. Треба скоренько приходить, тоді можна вилікувати.

— Кажуть, що не тільки людям помагаєте, а й тваринам.
— Можу і корову пошептати, як, наприклад, молока нема. Чи як гадюка яку вкусить, чи рогом у забор вдариться.
— Собі допомогти можете?
— Он уся моя допомога, — Тетяна Єгорівна відкриває шафку і показує коробку з ліками. — Тут і од шлунка, і од давлєнія, і од серця. Хіба шо голова болить, то вже руку приложу та молюсь. Поможе.

Як шептуха шептатися їздила

— А недавно онучка мене повезла до бабки однієї, за Ріпки. Каже, що вона крепко помагає. Ну, думаю, може, вона мене випрямить (вже кілька років як Тетяна Єгорівна без палички майже й не ходить, зігнуло стареньку у три погибелі). Приїхали, а з двору виходить така сама, як і я, зігнута. Оце, сміюсь, приїхала за поміччу. Ну, щось вона мені пошептала.
— Помогло?
— Та, — Єгорівна тільки рукою махнула і скривилася.


Тетяна Петренко

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №29 (1315)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.