«А я з дитинства люблю майструвати. Без токарного верстата жити не можу»
Віталій Олексійович
«У нас рід такий»
— Батько мій, Олексій Олексійович, хорошим токарем був, — каже Віталій Олексійович. — Працював на цегельному заводі. Нам зі Славиком, старшим братом, було десь років по десять-одинадцять, коли він привів нас до токарного верстата. Ми, мов заворожені, дивилися, як він працював. А вже коли дозволив і нам щось поточити, щастю не було меж. Навчився точити. Відтоді без токарного верстата жити не можу. Тепер токарні верстати є і в мене, і в брата. Робота з металом — це моє.
Мотоциклами захопився теж рано, ще підлітком. Дружив із сином моториста сільської електростанції Сергія Івановича Лікаренка. Побачив, як Сергій Іванович збирає два своїх ІЖ-49, фарбує, змащує, а потім їздить на них. Дивився на його роботу, як зачарований, мріяв, що колись і собі навчуся. ІЖ-49 і М-72 були найкращими радянськими мотоциклами. Фактично це німецькі машини. Після війни заводи ДКВНС-350 і БМВ Р-75 як трофейні були перевезені до Іжевська і Києва. Випускали ці мотоцикли до 1957 року. Так що всі деталі, з яких я склав свій мотоцикл, випущені до 1957 року. Зробив їх не для продажу. Вважайте, що це мій музей мототехніки.
До речі, років через двадцять я купив у Сергія Івановича залишки тих двох ІЖ-49, якими колись у дитинстві зачарувався.
Велосипед у мене теж самохідний. На заводському ніколи не їздив. Сам складав.
У дитинстві захопився й радіотехнікою. Славик старший за мене тільки на рік, але в нього були свої друзі, своя компанія. Заходилися вони зробити детекторний радіоприймач. Усе склали, а радіо не грає. І тут я осмілів. Кажу: «А я б зробив це за три дні». Ну, як такий розумний, кажуть хлопці, роби. Справився за тиждень. Виплавив із сірки і свинцю детектор, намотав котушку, на в'язі встановив антену. І приймач заговорив! Було мені тоді років десять. Захопився радіотехнікою. Змайстрував радіопередавач з покриттям 50 кілометрів. Діло пішло.
В армії служив в Оренбурзі, в ракетних військах. На звалищі металолому там було море всяких деталей. З них я майстрував радіоприймачі, які вміщувалися в коробку з-під сигарет. Після відбою ми з хлопцями слухали по них «Польову пошту «Юності». Пам'ятаєте, була така передача?
«Перші аеросани збудував ще в десятому класі»
— У дитинстві я мріяв стати льотчиком. Малював кораблі і літаки, майстрував їх з дерева. Після закінчення школи поїхав в училище в Кременчук. І там комісія виявила в мене дальтонізм. Просто диво! Фарби усі бачу й розрізняю, але для льотної справи цього не достатньо. Так я опинився у Мринському профтехучилищі, вивчився на електрика.
Ще коли вчився в десятому класі, спробував побудувати аеросани. У нашому Івангороді жив військовий лікар, офіцер у відставці Олександр Юхимович Царенко. Він до 80 років їздив на аеросанях. Звичайно ж, ми заздрили такому виду транспорту. А тут креслення аеросаней надрукував журнал «Моделіст-конструктор», який ми передплачували. Мотор для них був із звичайної бензопили і чіплявся лижнику на спину. Я вирішив, що для цього діла підійде мотор із мотоцикла «Мінськ», обрізав у ньому коробку. Гвинт вирізав із соснової дошки. Надів усе на спину, став на лижі і — вперед! Швидкість мої аеросани розганяли до 30-40 кілометрів. Ми з хлопцями швидко їх розбили, але враження від катання на них залишилося надовго. І мрія зробити щось серйозне — теж.
До цього «серйозного» я з друзями приступив уже після армії, в 1978 році. Працював тоді кочегаром у клубі. Зима була сніжна. Захотілося ще раз пережити оте відчуття швидкості, справжнього польоту, яке відчув на своїх перших аеросанях. За тиждень ми зробили їх. Закінчили роботу десь близько другої години ночі. Усе готове, а гвинта немає. Хтось із хлопців приніс шматок дошки. За 20 хвилин сокирою вистругав гвинт. Дочекатися ранку не могли. «Давай зараз!» — наполягали хлопці. Завели мотор. Гвинт змів зі стін і стелі кочегарки усю сажу, що накопичилася тут за багато літ. Довелося чекати ранку, доки курява осяде на підлогу.
А вранці ми помчали по засніженому полю. Двигун на аеросанях був із пожежної помпи, двоциліндровий. 50-літрову флягу бензину розкатували за день.
Тепер уже сам роблю двигуни для аеросаней. І кнопка для екстреного вимкнення на них є. І швидкість розвиваю до 80 кілометрів.
А зараз оце роблю аеросани для друга сина. Будуть вони розкладні, щоб вміщалися в авто.
«Нащо цей металолом додому стягаєш?» — бурчав батько
— Батько ставиться до мого захоплення з розумінням. А колись, побачивши, що я приніс додому шматок іржавої рами з мотоцикла ІЖ-49, бурчав:
— Нащо ти цей металолом додому стягаєш?
— Ви ще побачите, — сказав я йому, — воно ще буде їздити!
Як відновив перший ІЖ-49, поїхав на ньому до Галі. її я примітив ще школяркою. Потім вона вчилася в Майнівці на агронома. Ми два роки зустрічалися. Так от, їду на своєму любимому ІЖі на побачення, а Галя мені:
— Ще хоч раз приїдеш до мене на цій рухляді, я з тобою ходить не буду!
Купив «Яву», потім ще три. А люблю до цього часу свій ІЖ-49. Прекрасна машина! Переконаний, що кращого мотоцикла не було й нема.
У 1981 році ми з Галею побралися. Я тоді працював у радгоспі електриком, вона — агрономом. Радгосп будував житло. І нам дали хорошу квартиру. Ми в ній п'ять років прожили4 Там у нас народився син Юра. Хороше було життя. Тримали хазяйство — свиней, бичка, качок, курей.
«Запорожця» я купив собі ще після весілля. Потім у мене були «Жигулі-п'ятірка». До 1986 року їздив на них. А тоді нам дали оцю хату. Треба було доводити її до толку. Продав авто. Довго машини взагалі не було. У 2002 році у Києві купив «Волгу», ГАЗ-24. Хороша машина! Проїздив на ній шість років.
Щоб вижити, зайнялися торгівлею
— У тому ж році ми з дружиною втратили роботу. Я дуже переживав. А тоді оглянувся, побачив, скільки в моєму дворі назбиралося різного добра. Зробити з нього хорошу річ не було часу. Тепер його — повно. Отоді й народилися з металолому і мотоцикли, і все інше: 20 млинів, 40 стругальних станцій по дереву, 40 зварювальних апаратів, 4 компресори, 4 свердлильні верстати, бензоелектростанція.
Город великий, тримали дві корови, п'ятеро свиней, птицю. Усе просить їсти. Зробив міні-трактор, до нього обгортувач. Він же й вибирає картоплю. Є причепи для сіна, для дров, для сипучих матеріалів. Зробив гребку з 6-метровим захватом. Чіпляю її до «Волги», і за годину з дружиною згрібаємо гектар сіна.
Часи були важкі. Син ще вчився у Києві в аграрному університеті. За навчання треба було платити, а грошей нема. Вирішили купити порожню хату і відкрити в ній продуктовий магазин. Продали корову і свиней. На ці гроші завезли продукти для продажу. Щодня о четвертій ранку я приймав під двором хліб з Прилуцького хлібозаводу, щоб затим продати його людям. П'ять років тримали магазин. Потім закрили. І хазяйство збули, коли син закінчив навчання.
Спасибі Богу, вижили.
Ту першу «Волгу» я продав. Купив іншу. Теж ГАЗ-24, але кращу, в ідеальному стані. Он вона, зелена красуня. Частіше їжджу на мотоциклах. На «Волзі» — коли вже везу сім'ю, сина з невісткою і онукою, дорогою нашою Софійкою.
Людина все може
— У цьому я переконаний. Признаюся вам у тому, про що не хотілося б і згадувати.
Я казав, що працював електриком. А роботи електрика без ста грамів не буває. До сорока років я горілки й у рот не брав. А тут так розпився, що в сорок п'ять був уже алкоголіком. Дійшов до ручки. Ніякі вмовляння дружини на мене не діяли. Ну хто ж із алкоголіків признається, що він п'яниця? І все ж Галя вмовила мене закодуватися. З 2000 року я не п'ю. Зовсім. І не тягне. Отож переконаний: людина все може. І спасіння в її руках.
Син наш закінчив аграрний університет, факультет «Лісове і паркове господарство». Працював у Києві, а в останні роки очолював «Ічняагроліс» Нещодавно його перевели до Прилук, директором лісгоспу. Забрав до себе сім'ю. Жили вони досі з нами. Тепер ми з бабусею сумуватимемо й за дітьми, й за Софійкою. Онучці нашій два рочки. Наша втіха й радість.
Запитуєте, чи перейняв син від мене моє захоплення. Руки в нього золоті, усе вміє робити. Але його захоплення — це ліс, звірі. Він хороший мисливець. Ходить на лисиць і вовків. П'ять-шість сіроманців уже на його рахунку. їздить до друзів у Карелію пополювати на ведмедя і глухаря.
Зі своїми однодумцями Юрій хоче відновити в околицях Івангорода поголів'я звірів, які досі нещадно винищувались. Третій рік вони не полюють на зайців. Торік випустили зі свого мисливсько-рибальського підприємства «Єгер» у природу 47 диких кабанів і свиноматок. Нехай розмножуються.
На землі треба бути господарем. І я радий, що ця риса притаманна моєму сину.
Колись я зробив йому картинг. Було тоді Юркові років дванадцять. Пам'ятаю, як раділи незвичній машині сільські діти. Уся вулиця каталася. А син гордився, що її зробив для нього батько.
Не виключено, що з роками і в ньому прокинеться інтерес до того, що так любе мені. Вірю в це. Він же мій син.
Лідія Кузыменко, тижневик «Вісник Ч» №28 (1314)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: доля, майстер, «Вісник Ч», Лідія Кузыменко