Генеральша з Генеральської вулиці у побудований сином-генералом дім переходити не хоче

Живу і хочу жить, — говорить господарка крайньої хати в Кладьківці Куликівського району Парасковія Тимко.
— Одні діти держать мене на світі. Вулиця, на якій я живу, раніше називалася Рози Люксембург. А тепер офіційно перейменували на Генеральську. Це в честь мого сина Олександра Тимка, генерала-полковника. Він зараз у Москві з дружиною Люсею і дітьми — Галею та Денисом. Приїжджають раз чи два на рік. Чим далі, тим рідше. В цьому році нещодавно гостювали, тижнів три тому. Ще обіцяв приїхати 22 жовтня, на мій день народження. Подарунків привіз, одежі. Синок усе повикошував у дворі, бо заросло. Грошей мені хотів дати, та я відмовилася. Мені вистачає. За те, що Сашко пішов на пенсію, мені додають 50 гривень. Пропонує мені в Москву переїхати. Там на дачі виділив для мене частину будинку. Та я ж декілька разів туди їздила тільки погостювати. А він все, як приїде, хоче мою хату знести. Хоче, щоб я пожила у новій хаті, яку він поруч збудував. А я нікуди не хочу зі своєї хати. Тут народилася, тут хочу і померти. її збудували ще мої батьки в 1923 році.

Окрім мене, в родині було ще двоє дітей. Брат Сашко і сестра Наталка. Наша родина не голодувала. Батько Сергій Лопатка був головою колгоспу.
Коли почалася війна, батька і брата забрали на фронт. Обидва не повернулися. Тато пропав безвісти, а брат загинув під Варшавою. Сестру силоміць забрали в Німеччину на три роки. Мати переживала сильно, рвала на собі волосся.
Після війни я вийшла заміж і народила двох діток. Першим народжувала Сашка. Тоді ж пологових будинків не було, а він у мене головастенький був. Тяжко народжувала, ще й у мороз. А дочку Наташу вже в пологовому народила.

Син закінчив три академії, а потім воював в Афганістані. Розказує, як страшно йому було похоронки загиблих парубків відправляти батькам. А донька за освітою агроном. Після смерті її чоловіка Михайла, який був ліквідатором у Чорнобилі, вона живе зі мною у сусідній хаті. Їсти я варю, а холодильник у неї стоїть. З Наташею мені не сумно, вона мені у всьому допомагає. Пам'ятаю, у мене з'явилося каміння в почках і так сильно кололо. Я визвала нашу фельдшерку і прошу визвати мені «швидку». А вона наколола мене, дала якісь пілюлі і каже: «Яка «швидка» у вашому віці. Думаєте, вони по такій дорозі по вас будуть їхать?» Ну, я змовчала. А в три години ночі мене як прихватило. Я пішла до сусідки. Вона подзвонила Наташі. Та зразу з покійним чоловіком повезла мене в Чернігів, де мені зробили операцію.

Зараз живу з собачкою Пушком, півником, куркою та чотирма кішечками — Фроською, Марічкою, Попелюшкою та Настею і котом Тарасиком. До магазину, правда, далекувато. Та мені, якщо щось треба, купує Людмила Іржаєва, соціальний працівник. Увечері читаю газети, книжки, дивлюся телевізор. Але у мене око одне не бачить. Раніше була катаракта і глаукома. Зробили операцію.
На балалайці грати вмію, частушки співаю. Мене іноді друзі сина відвідують. Моїх однолітків нема на цьому кутку. Померли, хати пусті.

Катерна Геращенко, Аліна Сіренко, тижневик «Вісник Ч» №28 (1314)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.