Шість десятиліть Іван і Катерина Бабичі живуть щасливо у парі

Має подружжя чотирьох дітей, сімох онуків і шістьох правнуків.
Народився Іван Бабич на велике свято – Івана Купала. Тому і нарекли його іменем святого. Цього літнього дня відзначатиме 90-ий рік народження.

Познайомив вокзал

Іван Павлович ріс і виховувався у роботящій родині. Свого часу закінчив Ніжинську бухгалтерську школу, працював інкасатором. Після скорочення не сидів, склавши руки, а став возити у Москву на продаж яблука.
Якось побачив на станції «Бахмач» вродливу дівчину. Зумів підступитися до неї, познайомився. Виявляється, вона у два роки залишилася сиротою, а коли виросла, то працювала помічником машиніста у депо станції «Бахмач». Усю війну трудилася, хоча і важко було, і страшно, і небезпечно.
Про війну під час знайомства мало говорили – набридла вона. Іван Павлович до армії був призваний якраз перед початком Великої Вітчизняної. Пройшов Чехословаччину, Угорщину визвольними боями і тільки у 1947-ому повернувся до батьківської хати.

Івану Катерина, а саме так звали дівчину, дуже сподобалася, тому і не відпустив її від себе. У 1950-му побралися і до цього часу ділять хліб на двох.
Привіз Іван свою суджену у Макошине, стали жити у батьківській оселі. Він влаштувався на завод «Сільмаш», вона – санітаркою у місцеву лікарню.
Бідували дуже, часи такі були, що ні заробітку, ні товарів – дефіцит на все був страшенний. Пам’ятає Іван Павлович, як на завод ходив у калошах – не було де і не було за що купити бодай якусь взувачку.
Потрапив під скорочення. Пішов вантажити на баржу крейду, ліс, згодом працевлаштувався на «Мотопоїзд» – відбудовував зруйновані війною мости і зводив нові. Тоді його знову покликали на «Сільмаш».

З вірою до Всевишнього

Іван Павлович дуже любив свою маму, в усьому її слухався. Навіть тоді, як сам став батьком.
Ненька на одного сина отримала похоронку, іншого – розстріляли як «ворога народу». Уся надія була на Ваню – саме він мав стати її надією і опорою. Вчила шанувати і поважати людей, не гнівити Бога. Коли йшов на службу в армію, дала йому з собою іконку Божої Матері. Можливо, вона його рятувала на війні від поранень, контузій, бо додому повернувся справжнім героєм – з орденами, медалями і зовсім неушкоджений.
У домі Катерини Семенівни та Івана Павловича у червоному кутку висять ікони 1905 року. І він сказав усім – дітям, онукам, правнукам – що допоки він живий, ікони будуть у його хаті і ніхто їх не зніме.

Бабичі впевнені, що і голодомори їхні батьки і вони пережили дякуючи вірі у Бога. З Десни виловлювали ракушки, варили їх. Нутрощі згодовували курям, а шкарлупу здавали, за один кілограм платили 15 копійок. На хліб було. Ще корова виручала. Їли і лободу, і щавель, листя молодої липи, лободи.
У матері Іванової була дуже красива брошка, вона її берегла, цінувала. Та заради життя дітей обміняла на борошно і хліб. Те ж саме вчинила і з старовинним хрестом – виміняла на продукти, бо вже діти почали пухнути.
Іван, котрий один зостався живий у неньки, завжди прислухався до її настанов. Якщо хтось з чимось з ним не погоджувався, казав: «А моя мама так радила». Тепер усі діти Івана і Катерини, дарма, що всі дорослі і вчені, не соромляться казати: «А батько учив так», «А мама не так би це зробила, а краще».

Діти у Бабичів – то їх велика гордість. Три сини і дочка – опора сивої старості. Усі мають освіту, порядні, чемні. Дочка – майстер по пошиттю одягу, один син – прокурор у Новгороді-Сіверському, два інші – теж орли, хоч куди.
Вчаться життєвої мудрості у батька-неньки і сьогодні, бо ніякий інститут не дасть того, що батьки.

Повернення у юність

У далекій молодості зустрічався Іван з гарною і привітною дівчиною. Подобалася вона йому, та побратися не судилося, бо дівчина була єврейкою, мала інше віросповідання. Мати Івана була проти поєднання долі сина з «не його» вірою.
Коли те було... Уже майже і забулося. А тут, мов грім серед ясного неба, лист від доньки тієї дівчини, з якою зорі на вечірньому небі рахував. Неля, так звуть її, живе в Ізраїлі. Знайшла Івана Бабича по інтернету. Мама Нелі багато розповідала про своє перше кохання, тож дівчина добре знала, де живе добрий і працьовитий чоловік, який так запав у душу і серце її матері.

Неля написала в листах Івану Павловичу і Катерині Семенівні, що рідних батьків уже нема на цім світі, то вона хоче свою зболену душу прихилити до них. Мріє приїхати у Макошине і встановити меморіальну табличку біля залізничного мосту, де у роки війни разом з іншими євреями були розстріляні і її рідні.
Ще Неля повідала у своїх листах, що у Макошине колись була синагога, яку за власний кошт збудували її дід Мойсей Бас з дружиною Асею.
Неля допомагає стареньким Бабичам. Підтримує жінка обох як може і дуже-дуже хоче з ними зустрітися. Іван Павлович з дружиною теж не проти – запрошують. Ось господар дому поправив здоров’я у обласному госпіталі і готовий до зустрічі з гостею. Цікаво, чи знайде він у її обличчі риси тієї, з юності дівчини?

Раїса Михайленко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.