«Можна ми будемо називати тебе мамою?»

У Світлани й Анатолія Олійників із Селища Носівського району цілком благополучна сім'я, хороший дім, велике хазяйство, більше гектара городу. Вона — вчителька, він — механізатор, завідувач гаражу в колгоспі. Два роки тому подружжя взяло з притулку трьох маленьких дівчаток. Так у Артема і Максима з'явилися сестрички — Наташа, Валя і Оленка. Це вже друга прийомна сім'я в селі.

«У нас буде п'ятеро дітей!»

— Сини мені далися дуже важко, — каже Світлана Миколаївна. — Артем був крупненький — 4100 грамів, зріст 72 сантиметри. Ніяк розродитися не могла. Зробили кесарів розтин, аби не ризикувати далі. Чекали дівчинку. Приданого накупили рожевого кольору, а тут — син. Слабенький народився. Ми з ним два тижні в Носівці лежали, потім у Чернігові. Намучившись, я сказала чоловікові, що більше народжувати не буду. А він у відповідь:
— У нас буде п'ятеро дітей.
— Ти що, здурів? — я аж розсердилася. — Ніколи в житті!
А через три з половиною роки несподівано завагітніла. І знову чекали дівчинку. І лікарі запевняли: дочка. Толя радів, підкидав Артемка до стелі:
— Ура, синок! Буде у нас сестричка!

І знову кесарів розтин. І знову дуже важко, я мало не померла. Максимкові й справді треба було народитися дівчинкою. М'який, ласкавий, спокійний. Миле, хороше дитя.
Тепер уже ми точно знали, що більше дітей не буде. Є два сини і досить. Треба їх виростити, поставити на ноги.
Минав час. І тут наші добрі друзі і сусіди Василь та Галя Олійники беруть собі в дочки дівчинку Анечку. Мене запросили стати їй хрещеною матір'ю. На хрестинах ми були всією сім'єю, милувалися дитиною, якій було тоді вже чотири рочки. Мої хлопці гралися з нею. Анечка їм дуже подобалася.
Якось приходить Артем і каже:
— Мамо, давай і ми візьмемо дівчинку. Буде нам сестричка.
Що нині нещасних дітей, які нікому не потрібні, багато, це я знала. Як депутат районної ради об'їжджала неблагополучні сім'ї. Надивилася всячини. Раз везли в Ніжинський притулок дівча, воно плаче і я плачу. І так жаль цих діток, серце розривається від жалю.

Дома кажу чоловікові:
— Толю, давай візьмемо й собі дівчинку з притулку.
А він так легко:
— Ну давай.
Про своє рішення сказали моїм батькам, свекрусі. Ніхто не заперечував. Ми зібрали документи, пройшли навчання в Чернігові. Перші дві спроби взяти дитину успіхом не увінчалися. А через якийсь час телефонує тодішній директор Чернігівського притулку «Надія» Павло Олександрович Плотников:
— Приїздіть. Із трьох одне виберете.
Чому — з трьох? Здивувалися, але приїхали.
Виявилось, що до притулку привезли дітей, яких відібрали у невдахи матері. Старша дівчинка потрапила до реабілітаційного центру, а дві меншенькі були в притулку.

«А у мене є сце Натаска»

— За своє коротке життя ці діти чого тільки не зазнали. Вітчим ґвалтував старшу, і його засудили на дев'ять років. Мати ж про дітей не дбала. Ходила з ними з квартири на квартиру, залишала під замком, їжі в домі не було. Якось комісія, що приїхала на виклик сусідів, виявила у холодній хаті брудних голодних дітей. Буханець хліба в авосьці висів під стелею. Мабуть, щоб діти не дістали й не з'їли. Дров нема. Матері теж. І де вона, діти не знають.
Постановою суду малолітніх дітей відібрали від матері без позбавлення батьківських прав. Якщо опам'ятається, дбатиме про дітей, вона їх зможе повернути.
Анатолій того дня був на роботі, і я поїхала до Чернігова з братом. Наташа якраз вперше пішла до школи. А чотирирічну Валю привели до нас.

Глянувши на неї, я ледь стримала сльози. Худесенька дитина, одні кістки і шкіра. Коротке волосся на голівці з якимись лисинками. Дуже зажурена, тільки очі дивляться, а в них — безмежний сум. Говорила дівчинка погано, але, мабуть, хотіла нам сподобатись, бо раптом заспівала: «Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела...» На моє запитання, як її звати, сказала:
— Валя. А тоді:
— А у мене є сце Натаска.
— Це дві сестрички, — пояснили нам.
— Ведіть і Наташку, — вирішила я. Сльози застилали білий світ.
Наташу привели зі школи. Теж худесенька, з великим рахітним животом. Валюша кинулася до сестри. Вони взялися за руки, виструнчилися і пильно дивилися мені у вічі. І я зрозуміла, що розлучити сестер не маю права.

Діток повели на обід. А я попросила Павла Олександровича нікому їх не віддавати.
— Приїду до них із гостинцями, — пообіцяла.
Наступного разу ми приїхали до притулку з синами, бабусею і двоюрідним братом чоловіка Володею. Накупили цукерок, печива, бананів, чипсів-колечок.
— А ми вже пробували чипси, — сказали дівчатка. — І сосиску в тісті.
Тоді я й запитала, чи хотіли б вони поїхати зі мню і жити в нашій сім'ї. У нас є два хлопчики, тато, мама, бабуся, пояснила. Е також корівки, свині, кролики, курочки.
— Я згодна, — сказала Наташа. А Валя:
— Мені треба до діток на другий поверх.
Мабуть, пішла до подружок. Може, похвалитися, що їх кличуть у сім'ю.
Через два дні ми приїхали з чоловіком за дочками. Я вже знала: вони — мої.
І раптом Павло Олександрович каже:
— У них є ще маленька сестричка. Вона в Прилуках. Може, й її заберете?

І Валя з Наташею тільки про Леночку й говорять:
— У нас маленька сестричка Леночка є. Ми годували її сирою картоплею, щоб вона не вмерла.
Привезли Валю з Наташею додому, де вже їх чекало багато людей: хлопці, бабуся, сусіди, дітки з нашого кутка. І смачний обід.
Це було 7 квітня, на Благовіщення. Я повела дівчат на луг, до річки
— Дивіться, як тут гарно!
А вони накинулися на кущ кінського щавлю, рвали і їли. Мабуть, трава й вода були в тому житті їхньою їжею. Я не розпитувала їх ні про що. Нехай би швидше забувся отой жах.
Увечері кажу:
— Будемо купатися.
— А що, треба митися? — питають. — Ми ніколи не милися.
Помила їм голівки, покупала, загорнула в м'який рушник. І раптом чую:
— А можна, ми будемо називати тебе мамою?
— Можна, — плачу я.

У рік Леночка важила 5700 г

—Так почалося життя Валюші і Наташі в нашому домі. Дітей треба було навчити всього, навіть, як користуватися туалетом. У нас їх два — у ванній кімнаті і в душовій. Життя в холодній хаті, занедбаність мали наслідки. Будила дітей по ночах, аби не вписювалися. Вчила чистити зуби, вмиватися, користуватися столовими приладами, прибирати за собою посуд і постіль. Як поводити себе з сусідськими дітьми, треба було теж навчити.
А через три тижні ми з чоловіком і дітьми поїхали до Прилук за Леночкою. її нам винесли на руках. Дитині майже рік, а вона не вміла ні ходити, ні сидіти, ні стояти. Водила очицями і все. Я взяла Ті на руки і сказала Толі:
— Хоч з дому вижени, а я її заберу. Як же їх розлучати? І вони, і оця — нікому не потрібні. Тепер вони наші. І що вже Бог дасть.
Мій дорогий чоловік не заперечував. Лена — наша. і така дорога, що й сказати не можна.
Наступного дня ми забрали наш скарб і повезли додому. Тепер у нас справді було п'ятеро дітей, як і мріяв мій чоловік.

Досі пам'ятаю хлопчика років семи, який ходив за мною, чіплявся:
— Заберіть і мене. Я хочу в сім'ю.
Так жаль його було, але норми нашого житла не дозволяли взяти ще одну дитину.
А в Леночки не було ще й жодного зуба. їй діагностували церебральний параліч легкої форми. По ночах дитина кричала. Ми поповозили її по лікарях. Вони рекомендували масажі. На хребті у дівчинки були якісь гульки. їх ми масажували. І коли вони зникли, дівчинка сіла. А вже коли зробила перші кроки, щастю нашому не було меж. Тепер це таке диво, ласкава й ніжна донечка. 7 травня святкували її 3-річчя. Усі діти люблять Леночку, граються з нею, пестять її.
А Наташа тоді пішла до першого класу до нашої дорогої Варвари Василівни Коворотної. Ця вчителька вчила колись нашого тата, потім — Артема і тепер — Наташу. У нашій школі прекрасний педагогічний колектив. Я вже не працюю в школі, займаюсь своїми дітьми. А вчителі дуже допомагають нам у вихованні наших дочок.

Уже й Валя іде до школи

— 1 вересня стане школяркою і наша Валюша. На святі останнього дзвоника 27 травня її на плечах ніс Артем, який цього року закінчує дев'ятий клас. Валюша дзвонила тим дзвоником і була щаслива.
З чим ніколи не було проблем, то це з їжею. Спасибі Богу, діти їдять усе. Спочатку, правда, не могли наїстися. З'їдали по вісім тарілок супу. Страждали шлунками. Лікар сказав:
— Налагодьте триразове харчування. Інакше буде погано.
Тепер з цим усе гаразд. Не зразу, але поступово діти почали розуміти, що таке сім'я. Люблять їздити в гості до дідуся і бабусі в Лихачів. Мають якісь обов'язки по дому. Питають:
— Мамо, що тобі допомогти? Мамо, іди трішки відпочинь.
З перших днів їхнього життя у нашій сім'ї я думала, як же їх навчити любові. Щоб піклувалися про менших, жаліли. Було, Лена плаче, а Наташа б'є її. Каже:
— Тато так Валюшу бив. Або розповідають:
— У нас було тат багато. Тато Коля, тато Вова, тато Вася і просто тато.

Ми дівчаток похрестили. Наташа, правда, сказала, що у неї є хрещені. Переговорили зі священиком і у серпні, коли їй буде десять літ, похрестимо і її.
А ще ми їм купили хату. Продавалася по сусідству, через дорогу. Порадилися з Толею і вирішили, що треба купити. Зробимо ремонт. Нехай у них буде свій дах над головою. До вісімнадцяти літ житимуть з нами. А далі — як захочуть. Я ж думаю, що вони мої навіки.
Ростуть діти. Артем піде до десятого класу. Максимко закінчив п'ятий. А дівчата вже мріють про майбутнє. Валя каже, що буде діток лікувати, а Наташа — учити. Тільки Леночка співає, пританцьовує, бігає хвостиком за старшими. Дорога наша донечка, загальна улюблениця, сонечко наше. Дай їм Бог щасливої долі!

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №22 (1308)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.