Як живе велика родина

Ганна Величенко з Орлівки Новгород-Сіверського району народила і виховала п'ятьох дітей. Коли вони підросли, всиновила ще хлопчика і дівчинку. А згодом узяла із сиротинця ще трьох. Тепер у неї десятеро дітей. Усі дорогі, усі рідні.
У свій час ми розповідали про це. На минулому тижні ми знову завітали до Орлівки, аби дізнатися, як живе велика родина.

«Росла у батьків одна і дуже хотіла велику сім'ю»

Ганна Михайлівна зустріла нас на порозі свого затишного дому.
— У січні пішла на пенсію, — каже. — Тепер домую. Допомагаю своїй наступниці в сільській раді вести бухгалтерію. Бачите, скільки паперів... Ну, в мене великий досвід. Треба допомогти.
Дорослі діти вже випурхнули з рідного дому, а малі ще не повернулися зі школи. І ми розмовляємо, згадуємо пережите.
— Мо, хто й дивується, що я завела таку велику сім'ю, — каже Ганна Михайлівна. — Повірте, завжди цього хотіла. Росла у батьків одна, оточена турботою і любов'ю, і заздрила подругам, у яких були брати і сестри. Вийшла заміж і народила п'ятеро дітей. Валя моя 1980 року, за нею Толя, Таня, Світлана й Інна.

Коли помер чоловік, меншим було шість і вісім років. Зовсім малі. А треба було жить...
Минав час. Вийшла заміж старша дочка. Народився перший онук. Ганна Михайлівна теж зійшлася з односельчанином Олександром Желієм. Життя йшло своїм порядком.
Восени 2001 року Інна потрапила до районної лікарні. Одного разу, коли мати приїхала до дочки, та їй і каже:
— Мамо, тут такий гарний хлопчик лежить, зовсім малюсінький, Альоша. Від нього відмовилася мати, кинула після пологів. Його всі люблять і жаліють. Мам, давай візьмем Альошу собі. Ось ходімо, побачиш, який він гарненький.

Дитя було справді чарівне. Не розуміючи своєї біди, довірливо дивилося круглими очицями на світ, усміхалося.
— Я не могла відірвати від нього погляду, — згадує Ганна Михайлівна. — Крихітка, ну як моя рука до ліктя, і голівка з кулачок. Розпитала медиків. Кажуть, він з близнят. Одне дитя померло, а Альоша, що важив 900 грамів, вижив. Але мати від нього відмовилася. Хлопчику вже три місяці. У лікарні його похрестили, доглядають, няньчаться. Майбутнє відоме — Прилуцький будинок дитини.

«Давай візьмем хлопчика!»

— Я вже розуміла, що візьму Альошу собі. Прошу медиків нікуди дитя не відправляти, доки оформлю документи. Що чоловік не заперечуватиме, була впевнена.
Так усе й вийшло. Приїхала дому, кажу Шурі:
— Давай візьмемо хлопчика!
І він так легко, без довгих роздумів:
— Давай!
Моя мама Надія Петрівна, царство їй небесне, підтримала.
— Твоїх п'ятьох виняньчила, — каже, — виняньчу й цього. Вези, дочко. Хліба хватить усім.

Заходилася збирати документи на всиновлення. З Олександром ми жили на віру, а тут виявилося, що для всиновлення дитини шлюб має бути законним. Ми зареєструвалися.
Ну, здається, все в порядку. Іду в лікарню, а Альоші нема! Кажуть, захворів на запалення легенів, то відправили до обласної дитячої лікарні. А звідти, швидше за все, повезуть у Прилуки. Мало не плачу. Ні, кажу, так не буде. Я Альошу всиновлю. Везіть дитя назад. Я не відступлюсь.
Через якийсь час дзвонять: Альоша на місці. Якщо берете, то беріть.
За сином ми поїхали з Шурою. Він як узяв його на руки, так і сказав:
— Моє дитя. Без нього нікуди.

«Оксанка буде нашою!»

Це було 4 січня 2002 року. Що мати поїхала до Новгорода-Сіверського за дитиною, знали в сім'ї усі, крім Анатолія. Він якраз повернувся з армії, в усі домашні клопоти ще не вник. А тут Таня, сестра, каже:
— Мама сьогодні хлопчика привезе. Буде в тебе брат. Ти ж завжди хотів братика.
Від несподіванки Толя навіть розгубився.
— А мені чому не сказали? Я що тут, ніхто? — сердився.
А тут і мати на порозі. Як найдорожчий скарб, несе Олександр на руках згорток з дитиною. Розгорнули ковдру, і хлопчик засяяв очима, усміхнувся назустріч добру.
— Здоров, братан! — схилився над ним Анатолій. — Будемо дружить!

Вони й справді дружать, Толя і Альоша. І сьогодні старший телефонує з Броварів, де живе, питає, що привезти, які гостинці, іграшки чи ще щось. Малий радіє:
— Привези ігри для комп'ютера!
— Зрозумів, братан! Будуть ігри.
Тоді ж, у 2002 році, почалося нове життя чотиримісячного Олексія Желія в просторому домі батьків, в оточенні любові і ласки.
А через рік Ганна Михайлівна почула від знайомих, що в Альоші народилася сестричка і що мати знову відмовилася від дочки, як колись від сина.

«Оксанка буде нашою!» — вирішили Ганна з Олександром. Так у їх сім'ї з'явилася ще одна донька, рідна сестра Альоші.
— Й Альоші, й Оксані було по чотири місяці, коли ми їх взяли, — каже Ганна Михайлівна. — Дівчинка народилася крупнішою, вагою 2300 грамів. Альоша теж поступово набирав вагу, гарний хлопчик ріс. Тепер ось йому вже дев'ять років. Доброзичливе дитя.

«Хай у нас буде десятеро дітей!»

А мрія про велику сім'ю, де буде багато дітей, не полишала Ганну Михайлівну. Надумалася створити дитячий будинок сімейного типу. І хоч дім у неї просторий, але менший за норми, визначені положенням про сімейний дитбудинок. У районі їй порекомендували створити прийомну сім'ю.
Порадившись, вирішили з чоловіком взяти ще трьох дітей. Ганні хотілося, щоб це були дочки. Пройшли в Чернігові курс навчання для прийомних сімей і поїхали до Прилук за дітьми.
Ганна Михайлівна зітхає, згадуючи, як це не просто, надзвичайно важко — вибрати дитину. Це ж не річ у магазині, не худоба, а людина. Сирота чи кинута батьками, вона вже нещасна, ображена на весь білий світ. Як їй сподобатись і самій не помилитися?

Дівчинка, яку привели до кімнати, де сиділа Ганна Михайлівна із Світланою, дочкою, не пішла на контакт. Стояла, опустивши очі, не хотіла відповідати на жодне запитання, не відгукувалася на ласки і вмовляння. Те ж повторилося і з хлопчиком.
— Не піду! — впиралося нещасне дитя.
А тоді до кімнати вбіг чорнявий хлопчик і зразу до неї на руки.
— Мамка моя приїхала! — задзвенів його голосок. — Ти за мною, мамочко?
— За тобою, синочку, — обняла вона дитину. — Як тебе звати?
— Андрій, — тулився малий до її грудей. — Мамочко, у мене ще сестричка є, Влада. Вона в другій групі. Забереш її?
— Заберу, синку, — ледве стримувала сльози. — Усіх заберу.

«Ви мої, мої рідні»

Привели Владу, маленьку, худеньку.
— Владо, до нас мама приїхала! — кинувся до сестри Андрійко.
— Наша мама? Де наша мама?
І до неї, до мами. Обхопила ручками коліна, притулилася...
— Ви мої, мої рідні. Діточки мої... — приголубила мати дітей, обняла.
Поруч плакала Світлана.
— Ну що ж. Ведіть ще одну, — попросила Ганна Михайлівна виховательку.
Ліза, мабуть, дуже хотіла, щоб її взяли, і з порога до Ганни Михайлівни:
— Мамо, ти до мене приїхала? — сіла їй на руки.
— До тебе, донечко.

Це була п'ятниця. Рушаючи у зворотну дорогу, Ганна Михайлівна пообіцяла дітям, що приїде за ними у понеділок машиною.
— Ти нас не обдуриш? Забереш? — заглядав їй у вічі Андрійко.
— Що ти, синку? Не обманю. Заберу обов'язково. Ви тепер мої.
У машині всі хотіли сидіти у мами на руках. Спочатку мостилися по черзі, а потім поступилися місцем Владі, найменшій. Так вони їхали додому, де їх уже чекали старші діти і смачний обід.

«Родина у нас велика»

Відтоді минуло п'ять років. Старші діти Ганни Михайлівни живуть своїми сім'ями. У Валі вже троє синів підростає. Юрі одинадцять літ, Жені — шість, Серьожі — тільки рік. З чоловіком Віктором дочка будує дім. Закінчила Сосницький технікум, роботи бухгалтера в селі нема, то працює завідувачкою дитсадка. Таня з Володею живуть під Києвом, у них двоє синів — Женя й Сашко. До сестри поїхав і Анатолій. Років три тому у нього згорів сарай. Страшенна гроза наробила біди. Худобу, правда, встигли вигнати, а все інше — сарай, сіно, дрова — згоріло до тла. Ганна Михайлівна вже зібралася купувати сину нове житло, але невістка вирішила, що треба їхати з села, шукати десь кращих заробітків. Так вони опинилися в Рудні. Роботу знайшли в Броварах. Але подружнє життя не склалося. Тепер у сина нова сім'я, маленька Алінка любить їздити до бабусі Галі.
Світлана знайшла роботу в Чернігові. Інна вступила до Чернігівського педагогічного університету, здобуває професію вчителя початкових класів і психолога. Любить займатися з меншими братами й сестрами. її приїзди — свято для них. Тоді в домі — пісні, музика, танці, справжня веремія.

Між Оксаною і Владою різниця у віці тільки місяць. їм сьогодні по сім років і ходять вони до одного класу. Ровесники й Андрій та Альоша. Ліза хоч і старша на рік, їй уже десять літ, але усі троє вчаться в одному класі. Успіхи у навчанні, правда, невеликі, та це зрозуміло. Варто оглянутися, який спосіб життя був у батьків, тих, хто привів їх у цей світ. Тієї, що народила Альошу й Оксану, а потім відмовилася від них, уже немає. Про батьків Андрія, Влади та Лізи відомо тільки те, що вони позбавлені батьківських прав. Зрозуміло, який спадок дістався нещасним дітям. От і стараються Ганна Михайлівна й Олександр Петрович привчити їх до праці, виховати доброту й любов у душах. Сім'я тримає велике хазяйство, і коли Андрійко іде з татом, аби нагодувати кролів, качок, гусей, курей, це добре. Ось народилася теличка, діти біля неї. Ну не хочеться кидати ігри та розваги, аби помити посуд. Але ж треба. Мама кличе.
Ганна Михайлівна дуже хоче навчити їх усього, що згодиться в житті. Два роки тому їй вручили орден «Мати-героїня».

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №12 (1298)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.