Коли померла дружина, їх найменшій донечці було тільки півтора рочки

А всіх дітей Надія Бакланська із Корюківки за двадцять чотири роки подружнього життя народила одинадцятеро. Чотирьох синів і сімох дочок. На день її кончини тільки четверо буди повнолітні. Інші — малі, від півтора рочку до шістнадцяти. І всім потрібна мама, її любов і ласка, турбота і доброта. Усе це лягло на плечі батька Миколи Олександровича. Після знайомства з ним я подумала: а чому у нас немає високої нагороди для таких батьків? Орденом «Мати-героїня» держава нагороджує жінок. Це правильно, хоч ніякий орден і звання не можуть компенсувати материнський подвиг. Але ось у такій ситуації, коли вдівцем з одинадцятьма дітьми залишається батько, не віддає їх ні в притулки, ні в інтернати, а виховує сам, хіба він не заслуговує державної нагороди?

«Я був один у батьків, а Надя — десята дитина в сім'ї»

Микола Олександрович не любить зайвої уваги до себе, каже, що це не потрібно. Журналістам у зустрічі відмовляє.
— Не хочу світитися,— каже. — Ну, нащо? Живемо, усі здорові.
Зі мною погодився говорити тільки тому, що мені історію його життя переповіли працівники обласного відділення Дитячого фонду України.
— Там добрі люди, багато зробили для мене і моїх дітей. Особливо Оксана Юріївна, — сказав. — Таня ось по їх лінії вже чотири рази їздила до Італії, в провінцію Леко. 1 травня минулого року нас провідали Августо і Тері, в яких вона гостює. Обіцяють приїхати ще на Великдень. А ще на Надю, що на рік молодша за Таню, через Дитячий фонд ми одержуємо допомогу на відстані. Спасибі від щирого серця!

— Одинадцять дітей народжується далеко не в усіх сім'ях. Може, ви самі з великої родини?
— Якраз ні. Я один у батьків. Хоч родом із Корюківки, а виріс на Далекому Сході, у Спаську-Дальному. Туди у пошуках легшого життя виїхала моя мама Парасковія Дементіївна. Мені тоді ще тільки чотири роки було. Слідом і
батько приїхав, Олександр Петрович. Він рано помер, коли мені одинадцять минуло. Мати на хлібозаводі працювала, я до школи ходив. Після восьми класів вступив до МПТУ у Владивостоці, вивчився на суднового моториста. До армії встиг попрацювати на торговельних суднах, ходив до мису Шмідта, Дежнева... Армію служив на Камчатці. А після армії захотілося на Україну. Дев'ятнадцять літ не був, а тут — тільки у Корюківку, до бабусі! Мабуть, те, що зветься ностальгія. Уже звідси їздив на заробітки на Північ, в Архангельську область. Сплавляв ліс. А пізніше півтора року працював на будівництві в Ялті. Коли ж зрештою осів у Корюківці, пішов у газове господарство, слюсарем аварійної служби.

А от Надя моя, що молодша за мене на дев'ять літ, з багатодітної сім'ї, десята дитина у батьків, остання. Ми з нею однієї віри — християни віри євангельської. Я прийшов до цієї віри у 1978 році. Якось потрапив на їх зібрання, сподобалось, що ці люди готові прийти на допомогу кожному, хто її потребує, особливо тоді, коли людина не має душевного спокою. Надя ж виросла в такій сім'ї. Ми познайомилися на весіллі мого друга, де я був дружком. Через два роки, 4 листопада 1984-го, було наше весілля. А у вересні вісімдесят п'ятого народився наш первісток Олег. Тоді й сказали медики, що у Наді проблеми з легенями.
Почалося, мабуть, із важкої застуди. Батьків уже не було, отож лікувалася дівчина на печі. Грілася. До лікарів вчасно не звернулися, а в результаті — туберкульоз, її він і доконав у сорок шість літ.
Дітей Надя народила здорових. Я теж не заразився. А вона померла.

«Нам подарували дім»

— Надя у Козилівці, де жила, працювала на пошті. Ми побралися, я привіз її у свою хату, яку ми з матір'ю купили у 1979 році. Надя і тут, у Корюківці, влаштувалася на пошту. Ну, а коли пішли одне за одним діти, про роботу вже не могло бути й мови. Діти росли вдома, ні до яких садків не ходили. Ми тримали хазяйство, обробляли город.
Олег народився в 1985 році, за ним — Андрій, потім Наташа, Сашко, Юля, Аня, Артур, Таня, Надя, Евеліна і Віолетта. Дев'ять пологів було у Корюківці, а двох найменших дочок Надя народила у Чернігові. На цьому наполягли лікарі. Про те, щоб позбутися дітей до їх народження, не могло бути й мови. Таке у нас не допускається. Скільки Бог дасть, стільки і буде. Це наша радість, наша втіха.

У 2006 році Надія була удостоєна звання «Мати-героїня». Орден вручали в Чернігові. Грошей тоді за це не давали, як тепер. Ми, принаймні, ні шести тисяч, ні більше чи менше не одержували. Після цього у нас народилася ще Віолетта, Вєтік, як ми її звемо.
Передчуття біди мене, звичайно, не полишало. Я бачив, що дружині стає все гірше. І все ж Ті смерть була несподіваною. Відійшла вона у лікарні, на моїх очах. Я зателефонував сину Андрію: «Мами більше нема».
Сталося це 9 вересня 2008 року. А 11-го ми проводжали її в останню дорогу.

Ще перед цим вийшло розпорядження президента Ющенка, за яким сім'ям, де росте десять дітей, держава зобов'язується поліпшити житлові умови. У нас уже було одинадцятеро, а жили ми все в тій же хаті, загальна площа якої була 69,5 квадратного метра. І ось на похороні Наді представники влади кажуть мені, що обласна державна адміністрація виділила нам під житло 200 тисяч гривень.
Оцей просторий (100 квадратних метрів) дім, в якому ми зараз живемо, продавався ще тоді, коли Надя була жива. Будувався він приблизно тоді, коли й наш. І поряд з нашим. От і вирішили, що за виділені гроші куплять для нашої сім'ї саме його. Тоді зробили невеликий ремонт, і десь через півроку в урочистій обстановці, в присутності губернатора вручили нам від нього ключі. Подарували також меблі, холодильник, газову плиту, пилосос, тюль і штори на вікна, ще багато потрібних речей. За все моя велика батьківська вдячність усім, хто простягнув нам руку підтримки.

Переселилися ми сюди півроку тому. Хлопці мої вже багато чого вміли робити власними руками, і ми ще тоді затіяли великий ремонт. Перекрили дах, вставили нові вікна, переробили опалення. Майже два роки ремонтувалися. Погляньте, які у нас зараз стелі, як усе гарно і красиво. Замовили кухонні меблі, ліжечко з шафою під ним для Вєтіка, купили душову кабіну... Потрудилися, але ж тепер тут так, як хотілося.

«Старші мої вже одружені, менші — ростуть»

— Старші мої вже поросли. Одружився Олег. Працює зараз у Києві. Наташа закінчила Новгород-Сіверське медучилище, живе з чоловіком у Старому Білоусі під Черніговом, у неї двоє діток — Рувим і Аня. Андрій одружився три місяці тому, живе з дружиною у нашій старій хаті. Навчився робити євроремонти. З ним разом працює і Сашко. Взимку роботи нема, а потепліє — буде.
Юля вчиться в Чернігівському педуніверситеті, на хіміко-біологічному факультеті. На зимовій сесії трапилася одна трійка, стипендії не буде. Шкода, але витримаємо. Аня вступила до Шорського профтехучилища, буде кухарем. Приїздить додому і зразу береться готувати на всю сім'ю.

Артур вчиться в сьомому класі, Таня — в шостому, Надя — в четвертому, Еві пішла до першого класу, а Віолетті, Вєтіку, ще тільки четвертий рік. Вона для старших дітей — як жива іграшка. Маленька зовсім не пам'ятає маму...
Жити, звичайно, нелегко. Я вже на пенсії. У нас тут чорнобильська зона, то одержав її у 55 років. Дітей у школі годують безкоштовно. Це велика підмога нам.

Живемо дружно. Діти слухняні, працьовиті. Дбаю про їх духовне виховання. Разом ходимо до церкви, читаємо Біблію: Хочу, щоб виросли вони чесними й порядними, мали непорочну совість перед Богом і людьми.
1 серпня я оженився вдруге. Тамара Володимирівна молодша за мене на одинадцять літ, удова. Вона сама з Корюківки, а жила з сім'єю в Переяславі-Хмельницькому. У свій час закінчила технікум легкої промисловості, прекрасно шиє. Працювала в приватній фірмі в Києві. У неї дорослі син і дочка. Ми з Тамарою однієї віри. Ось уже півроку разом. Усе у нас добре. Тепер зі мною поруч людина, яка допоможе мені виховати дітей, поставити їх на ноги.
Щось розговорився я, несподівано для себе. Вибачте.
Живемо ми з Богом. Це — головне.

***

Нам дуже хотілося сфотографувати Миколу Олександровича з усіма його дітьми. Нехай уже без тих, які тепер далеко. Але вдома виявилася тільки Таня. От на фото батько лише з однією своєю донею.


Микола Бакланський з дочкою Танею

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №8 (1294)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.