Вони зустрілися через довгих 33 роки, аби не розлучатися вже ніколи

Про такі історії ми кажемо: кіно та й годі! І справді, усе, що сталося в житті цієї пари, схоже на сюжет цікавого фільму чи книги. З третього класу хлопчик любив дівчинку, однокласницю. Після восьмирічки їх шляхи розійшлися. Жили вони далеко одне від одного, і в кожного було своє життя. Виросли їхні діти. Вона овдовіла, він розлучився. Через довгих тридцять три роки доля звела їх докупи і зробила щасливими.

«В інтернатах дітям погано? А нам у Яблунівці було добре»

— Тепер пишуть, що дітям погано в школах-інтернатах, що нещасні ті, кому випало там рости. А нам у Яблунівській школі-інтернаті було дуже добре, — говорить Катерина Іванівна Подолянко, сільський голова з Великої Дороги Ніжинського району. — У мене, приміром, була хороша сім'я — мама, тато і нас шестеро, чотири сестри і двоє братів. Жили на хуторі Комарівці, де була початкова школа. До п'ятого класу треба ходити вже в Бакаївку, сім кілометрів по бездоріжжю. Я перейшла до другого класу, коли з Яблунівської школи-інтернату, що в Прилуцькому районі, до нас на хутір приїхали вчителі і вихователі агітувати людей віддати до них дітей. Розповідали, як там добре: чотириразове харчування, одяг, взуття, чиста постіль, а головне — школа не за сім кілометрів по грязюці, а тут же.
Моя мама Ольга Федосіївна, що все життя працювала на буряках, у ланці, була удостоєна ордена «Знак пошани», дуже хотіла дати нам освіту. Порадилися вони з батьком, теж людиною достойною, великим трударем, який ходив у колгоспі біля коней, а потім років п'ятнадцять був листоношею, і вирішили, що з інтернату нам буде легше вибитися в люди.

Моя старша сестра Люба тоді перейшла до п'ятого класу. Я раділа, що ми будемо в інтернаті разом, вона і я. Через рік сюди ж, до першого класу пішла і наша Ніна, а далі — й Коля. З шістьох дітей Івана та Ольги Бідних тільки Таня і Льоня росли вдома, а ми, четверо, інтернатські. Тоді, у 1970 році, з нашого хутора поїхало в Яблунівку аж п'ятнадцять дітей. Нас із Любою віз поїздом тато.
У школі нас любили, про нас дбали, а коли на осінні канікули ми приїхали на свій хутір у гарненьких чобітках, нам заздрили. У мене дуже теплі, найсвітліші спогади про інтернат і наших вихователів та вчителів. Завжди вітаю їх із святами, їжджу на вечори зустрічей однокласників, які ми влаштовуємо кожні п'ять років.

«Коля Кулик прийшов до нас у третьому класі»

— Я росла бідовенною, була головою ради піонерської дружини, а потім — комсоргом школи. На всіх вечорах і святах декламувала вірші. І досі пам'ятаю:

Було це давно, в ту сувору годину,
Як кров'ю вмивалась земля України.
Вставали на сході заграви червоні.
Було три сестри в партизанськім загоні...

Довгий вірш... Він мені так подобався, я декламувала з таким почуттям, що дорослі в залі втирали сльози.
У третьому класі до нас прийшов новий учень — Коля Кулик із села Канівщина Прилуцького району. У їхній сім'ї було четверо дітей, а батько помер, коли Коля тільки перейшов до другого класу. Тихий хлопчик, несміливий, хороший математик. Сидів за партою позаду мене. І любив мене усі шкільні роки. Колю, я правду кажу?—усміхається чоловікові Катерина Іванівна.

— Чистісіньку правду, — ласкаво дивиться на дружину Микола Миколайович. — Влюбився зразу. Катя була для мене найкраща дівчинка, найкрасивіша. А почуття це — дитяче. Поцілувалися ми вже, мабуть, у сьомому класі. Пам'ятаєш, викручували лампочку, щоб ніхто не побачив.
— Було... — сміється Катерина Іванівна.

У кожного — своя доля

Після восьмирічки вони роз'їхалися. Микола закінчив Ладанське профтехучилище, здобув професію слюсаря. Працював у Києві на заводі, потім слюсарем-сантехніком у ЖЕКу. Одружився, народилися сини. Квартиру одержав у селищі Вишневому, що славилося виробами керамічного заводу.
Катя в школі вчилася добре. Улюбленим предметом була українська мова. Дуже хотіла вступити до Прилуцького педучилища. Але старші порадили обрати сільськогосподарську професію. І вона поїхала до Майнівки, у радгосп-технікум, директором якого був тоді Леонід Яковишин, що пізніше став Героєм України, народним депутатом. Вчилася на агронома. Через два роки у Бобровиці стало до ладу нове приміщення технікуму. Після його закінчення у дев'ятнадцять літ у Маціївці Прилуцького району вже очолила виробничу дільницю. Вступила на заочне відділення сільгоспакадемії, але вийшла заміж і академію залишила. Народила сина Валентина, а потім дочку Олю.

Олексій Подолянко був з Великої Дороги. Сюди молода сім'я і переїхала. Колгосп дав будинок, в якому Катя живе й досі.
Агрономові роботи в селі не було, і Катя пішла обліковцем у тракторну бригаду, та так там і пропрацювала п'ятнадцять років. А тоді люди обрали її сільським головою. Минулої осені — вже втретє.
Олексій працював водієм. Двічі призивався на ліквідацію аварії на ЧАЕС. Діти росли. Треба було думати, як облаштувати їм життя. Подружжя тримало велике хазяйство. Синові, що вже одружився, купили в Ніжині півбудинку. Оля того літа закінчила в Ніжині сільгосптехнікум і мала продовжувати навчання в агротехнічному інституті, який утворився на його базі. Того літа...

23 серпня 2005 року Олексій потрапив в автокатастрофу.
— Після загибелі чоловіка я страшенно розгубилася, — каже Катерина Іванівна. — Треба вчити Олю, а грошей нема. Збула усе хазяйство. Було дуже важко. Але треба жити. Мусиш жити. По натурі я оптиміст. Може, це й допомагає. Не можна здаватися! Не смієш. Моя надійна підмога — сестри і брати. Як добре, що нас багато. Ми дуже дружні, підтримуємо одне одного повсякчас. Ще скажу, що ми виправдали мамині надії—усі одержали освіту. Хтось вищу, хтось середню спеціальну. Мама і тато виховали нас у великій повазі до старших, навчили любити працю.
Батька нашого вже немає, а маму ми перевезли в Ніжин, до мого сина. Там вона доглянута, в теплі і достатку, дай Боже їй здоров'я і довгих літ життя. Син мій працює в Києві в охороні. У нього прекрасна дружина, росте донечка Катя, якій уже вісім років. А оце на Різдво народилася донечка і в Олі. Ангеліною назвали, бо вона — ангел, що прийшов до нас у день Різдва Христового. Господи, дай їй щасливу долю! Отож я вже двічі бабуся, і це таке щастя!

«Жити разом я сама запропонувала, першою»

— Що доля зведе нас із Миколою, ніколи навіть і думки не було. Як усе сталося, зараз розкажу.
У лютому 2009 року Яблунівська школа-інтернат відзначала своє 50-річчя. Зібралося багато вихованців різних років. Нас у класі було колись 22 — чотири дівчини і 18 хлопців. Так тільки наших приїхало п'ятнадцять. Серед них і Гриша Безкровний, з яким я усі шкільні роки сиділа за однією партою. Про Колю ніхто нічого не знав. Але номер його телефону був у Люби Кулик, двоюрідної сестри. І Гриша, що живе під Києвом, пообіцяв з ним зв'язатись.
Ми роз'їхалися. Через якийсь час мені дзвонить Гриша: «То я мав розмову з Колею. Розповідаю йому, що на святі була ти. Знаєш, що він сказав?» «Що я — його перша любов». «Точно! — сміється Гриша. — Так і сказав: «Катя Бідна — моя перша любов». Кажу йому, що ти вдова. Вільна. А він: «і я вільний. Рік тому розлучився». Так що, Катю, ти йому зателефонуй. Запиши номер».

І я подзвонила. Кажу: «Треба б зустрітися». «Треба, — відповідає. — Але як?» Впізнаю Колю. Скромний, сором'язливий.
Ми саме готувалися до доччиного весілля. Планували з'їздити до Хмельницького за подарунками. От я й призначила Колі побачення на київському вокзалі. Приходь тоді й тоді. Я буду з дочкою.
— Я приїхав, а де шукати Катю, не знаю. Тридцять три роки не бачилися. Чи впізнаю? Побачив жінку з дівчиною, питаю: «Ви — Катя?» «Ні, не Катя». А тут уже Катя махає рукою: «Іди сюди! Ми тут», — розповідає Микола Миколайович.

— Так ми зустрілися, — продовжує Катерина Іванівна. — За тиждень до Олиного весілля я дзвоню йому й кажу: «їдь до мене. Нам треба сходиться».
— То що, Катерино Іванівно, — питаю я, — це ви йому так зробили пропозицію руки і серця?
— А чом би й ні! — сміється вона. — Коля взяв відпустку і приїхав у село. Я його зустріла своєю «Славутою». Купила у кредит уже після смерті чоловіка. І водіння освоїла. При Олексію не сідала за кермо, він возив. А тепер — треба.
Ми тоді закололи кабана, справили весілля. Коля був у селі усю відпустку. А тоді поїхав на роботу. Так їздив цілий рік. А оце вже у жовтні розрахувався і переїхав у Велику Дорогу, гадаю, назавжди. Тепер у моєму домі є справжній господар. Пішов на роботу у сільгосптовариство «Злагода», у комору.

Мати Олексія, моя свекруха Ольга Іванівна, схвалила мій вибір. Вона дуже хороша людина. Весь час казала: «Ти молода. Треба шукати чоловіка». Кличе нас до себе в гості. Треба було допомогти їй з водою — Коля зробив.
Діти мої знайшли з ним спільну мову, а Катруся, онука, зве його любимим дідусем.
Усе у нас добре. Я людина зайнята, весь час на роботі, а Коля і за хазяйством слідкує, й іншу роботу робить залюбки. Хазяйство у нас знову чимале. Але ж і хазяїн є — надійна людина, трудівник. Тепер запрошуємо до себе в гості його синів. Приймемо, як рідних. У грудні відсвяткували мій ювілей, у лютому 50 років Колі. А минулого тижня вітали по телефону Гришу Безкровного, нашого свата. Ми ж усі ровесники, з одного класу.

Буває ж так! Тридцять три роки не бачилися, нічого не знали одне про одного. А зустрілися — рідні люди!
Катерина Іванівна і Микола Миколайович — гарна пара. І відносини між ними — красиві. Як же ж добре, що доля нарешті звела двох хороших людей. Ні, перша любов — це вам не жарт, це — прекрасно!


Микола та Катерина

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №5 (1291)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.