Уже більше сорока літ вона сліпа. А робить усе. Навіть шиє

Про Марію Кузьмівну Столбовську з Варви написала нам Тамара Кисіль. «Їй 92 роки, — пише Тамара Петрівна, — і 41 з них вона не бачить. Не бачила ні зятя, ні невістки, внуків, правнуків. Але, повністю незряча, варила їсти, порала господарство, навіть шила платтячка для ляльок, якими граються правнучки. До її мудрих порад прислухаються не тільки рідні та близькі, а й сусіди та знайомі. Тьотя Люся, як ми її звемо, для всіх нас приклад мужності, чуйності і любові».

Як Маруся стала Люсею

Живе Марія Кузьмівна з сином та його сім'єю на хуторі Федоренковому, що на околиці Варви, за річкою Варвицею, притокою Удаю.
— Довго шукали? — усміхається нам старенька. — Якби по паспортному столу, то й взагалі б не знайшли. Бо насправді я не Столбовська, а Назарська. Столбовська — то дівоче прізвище, а по чоловіку
— Назарська. ім'я моє Марія, а з дитинства звуть Люся. Усі знають мене як Люсю Столбовську. Заморочила вам голову? — сміється.
Хто я й звідки, не знаю. Найперший спогад, що везуть мене й інших дітей у поїзді. Дуже хочеться їсти. Давали по куску хліба і грудочці цукру.

А тоді вже я в Чернігові в дитбудинку. Ще — в Черешеньках. Це з 1931 по 1934 рік. Тяжкі часи, голод. А нас годували.
Я в Чернігові закінчила сім класів. Нам видали по сорочечці і ситцевому платтячку і випроводили у білий світ. Мені йти нікуди. Я нікому не потрібна. Хтось порадив їхати в район. Мовляв, під Конотопом візьмуть працювати на ферму. Те, що там побачила, налякало, і я повернулася до Чернігова. Переночувала у знайомих дівчат у гуртожитку швейпрому. а вранці пішла в ДД. Не знаєте, що це? Була така організація — «Допомога дітям».
— Або дайте роботу, — прошу, — або піду красти, іншого шляху нема. Хочеться їсти.

Мене направили вихователькою в дитсадок. Там давали їсти, там я й спала.
Тоді й стала Люсею.
Добра людина Олена Володимирівна Русланова, що працювала тут вихователькою, брала мене час від часу додому. У неї була дочка Маруся. Щоб нас не плутати, перехрестили мене в Малюсю, а потім у Люсю. Так і залишилася Люсею на все життя.

Захворіла несподівано

— У тому ж 34-ому мене направили на вчительські курси, а тоді — у Гнідинці, вихователькою у дитбдинок, де пізніше жили діти-інваліди. Були і безногі, і безрукі, один сліпий.
Далі працювала в Озерянах, Леляках, Світличному. Вчилася заочно в Прилуцькому педтехнікумі.
Що в мене не все в порядку із зором, відчула в сороковому році. Діагностували відшарування сітківки. Лікувалася в Чернігові і в Євпаторії. Але бачила все гірше...
Війна застала мене у Варві. Тоді й з майбутнім своїм чоловіком познайомилась. Василь Назарський теж був сиротою, ріс у комуні Макаренка в Дергачах на Харківщині, а потім у Ладані. Пішов на фронт, потрапив у полон, утік, повернувся в

Ладан. Тоді ми й зійшлися. Я попередила, що погано бачу.
— А я знаю, — сказав він.
— Тоді дай слово, що ніколи мене цим не дорікнеш.
— Даю, — відповів.
І справді, ніколи не дорікає. А ось горілку пив. Нещадно. Що заробляв — усе пропивав. Ставав звіром. Бився.
— Війна навчила мене пити, — казав він.
У сорок третьому знову пішов на фронт. Був двічі поранений.
Ще йшла війна, коли мені зробили операцію в Києві. Професор Архангельський сказав, що праве око бачити не буде. На той час я ще бачила лівим, і майбутнє здавалося не таким чорним.

Народилися діти, Тамара у 1946 і Володя — в 1948-ому. Треба було жити, ставити їх на ноги. Чоловік працював, але заробітків його ми фактично не бачили. Кілька разів потрапляв за грати — все через горілку. Я одержувала 36 карбованців пенсії. Зводити кінці з кінцями було непросто. У сорок сьомому голод здавався страшнішим, ніж у тридцять третьому. Тоді в дитбудинку нас годували, а тепер — живи, як знаєш.
Ми довго тинялися по чужих кутках, доки стяглися на власне, хоч і невеличке житло. Оцю простору хату збудували вже в 1975 році, коли виросли діти. Того ж року помер і чоловік від раку легенів.

Син прийшов з армії, а мати вже сліпа на обоє очей

— Дочка закінчила технікум у Прилуках, а далі — заочно інститут у Полтаві. Працювала в конторі буріння, електриком на промислах. Вийшла заміж, народила двох синів, виростила, поставила на ноги. 9 лютого 2003 року померла від раку шлунка.
Володимир вчився в Ладанському профтехучилищі, працював у Києві на заводі Артема. Звідти й в армію пішов. Служив на Півночі. Коли у 1969 році повернувся додому, у мене вже не було лівого ока. Воно боліло так, що чернігівські лікарі змушені були його просто видалити.

Звикати до повної темряви було важко. Особливо вечорами. Дивлюсь на вулицю і думаю, що у людських вікнах світиться, а я не бачу. Відчуття таке, що десь там горить вогонь. Де він? Уранці легше, а вечори були нестерпні.
А робити я робила все. Їсти варила, прала, шила. Все навпомацки. Город, звичайно, не порала. А свиням, кролям, курям їсти давала. Навіть нутрій тримала. Самогонку гнала з буряка. Без неї — ніяк...

«Ой, дітко, яка ж ти маленька!» — обняла вона Ніну

— Ніну я примітив у книжковому магазині, — розповідає Володимир про зустріч з майбутньою дружиною. — Попросив книгу «Суд» Хотта. Читав її ще в армії. Книги такої в магазині не виявилось, а дівчина сподобалася. Почали зустрічатися, а через рік я привів її у свій дім.
— Я сиділа в машині, а Володя пішов до хати, — згадує Ніна. — Раптом чую голос Марії Кузьмівни: «Володю, ти сам чи з Ніною?» Підійшла до машини, простягла до мене руки, общупала.
— Ой, діточко, чого ж тобі не вистачало, що ти така маленька і худенька?

Так ми познайомилися. Моя мама не заперечувала проти мого заміжжя, а сусіди всяке говорили! Куди йдеш? Мати сліпа, а батько п'яниця. Та ми кохали з Володею одне одного, побралися, і я ні разу не пошкодувала про це.
Свекруха мене жаліла, усе робила сама, казала: «Твоє ще буде».
Коли купили газовий балон, мати боялася готувати на газовій плиті. «Я на керогазі», — було, каже. Але з часом звикла, призвичаїлась запалювати. І тепер мені допомагає, чистить картоплю. Ну, перевіримо, щоб там нічого не залишилося, а основне вона зробить.
У шитві майстриня. Купимо їй плаття чи спідницю — обов'язково підгонить по фігурі. А вже лялькам обнови —теж бабуся. Ось погляньте, як гарно вона одягла ляльку, яке красиве платтячко. Усе руками. Наволочки на подушки правнучкам — теж її робота.

Дуже акуратна, витримана, чистоплотна. Сама миється. Любить природу, кохається у квітах. У неї прекрасна пам'ять. Декламує багато віршів, розповідає дітям казки — усе, що читала, коли бачила.
— Ви ж журналіст? — це вже Люся до мене. — Чи не могли б посприяти, щоб по радіо передавали більше літературних передач? А ще колись був «Театр перед мікрофоном». От би й зараз!
Телевізор Люся сприймає гірше, ніж радіо. Його вона слухає від ранку до пізньої ночі. Трансляції засідань Верховної Ради не пропустила жодної. У неї свої думки і судження про всі партії, депутатів, уряд і Президента. У свої літа вона відчуває себе громадянкою України, і коли на президентських виборах до не приїхали з урною, мало не плакала:
— Чому? Забули? Там повинен бути і мій голос.

«Може, й до ста літ доживу»

Сьогодні старенька жінка оточена увагою і любов'ю дітей і онуків. У неї прекрасний син, турботлива і ласкава невістка, чудові онуки, а про правнучок годі й говорити.
— Мене так виховали, що в Бога я не вірю, — каже Марія Кузьмівна. — Але якщо мені призначене довге життя, я його проживу. Повірте, тепер я тільки й живу, при дітях. Колись було не життя, а страждання. Може, я й втомилася жити, але житиму. Може, й до ста літ.

27 листопада родина святкувала 92-річчя Марії Кузьмівни, Люсі.
— Тут теж не все просто, — каже вона. — Народилася я 18 листопада, а слідом храм у Леляках. Там я колись працювала. Там у мене подруга. Щоб не наклалось одне свято на друге, ми з подругою вирішили відзначати мій день народження 27-ого. Так і повелось.
Цього року приїздили вітати бабусю онуки Дмитро І Микола, сини покійної Тамари, зі своїми сім'ями. У Люсі четверо онуків і чотири правнучки. У Олександра — Настя і Карина. В Андрія — Пера і Даша. Це онуки Ніни і Володі. Весело було за столом, тепло...

Сьогодні, коли Володимир і Ніна вже на пенсії, домом і хазяйством займаються вони. Нехай мама відпочине. То її втіха — мала Даринка. Розумниця у три рочки вже знає азбуку, а найбільше любить гратися з Люсею. Тоді вона мама, ляльки — її дочки, а Люся — лікар. До неї вони і йдуть на прийом.
— Крім очей, наша мама ніколи нічим не хворіла, — каже Володимир Васильович. — До лікарні потрапила лише раз, коли скрутив радикуліт.
— Це коли ти, Ніно, мені окрошку приносила? — згадала Люся.
— Тоді, тоді, — сміється невістка. — Пам'ять у мами — чудова.
— А тиск, знаєте, який? 110 на 70,— обнімає син матір за плечі.
— Доживу до ста років! Точно доживу! — каже Марія Кузьмівна.
— Дай вам Бог здоров'я! — бажаємо й ми цій незвичайній мужній жінці.


Сім'я Марії Кузьмівни: невістка Ніна, правнучка Лера, сама Люся, син Володимир, дружина онука Андрія Лариса і Дашуня. Андрія вдома не було

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №50 (1284)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.