Подружжя прожило в шлюбі 70 літ

Яке це — шляхетне? — запитаєте ви. А те, коли подружжя прожило в шлюбі 70 років. Не знаю, чи веде облік таких дат всезнаюча статистика, а для мене особисто було надзвичайно цікаво познайомитися з людьми, що прожили в парі стільки літ. Про справді неординарну подію, яка очікується в сім'ї Михайла та Мотрі Коваленків із Дігтярів Срібнянського району, повідомила нам їхня невістка Віра. «Батькові нашому 24 вересня мине 95 років, матері 14 листопада — 91, а в шлюбі вони вже 70 літ, — сказала. — Обов'язково відзначимо ці дати».

«Мати не хотіла буть у колгоспі і швидко померла. А батько пережив її на 23 роки»

— Батько в мене був Мирон, а мати — Варка, — розповідає Михайло Миронович. — Нас у них було десятеро. П'ять хлопців і п'ять дівчат. На сьогоднішній день осталося двоє: я, 1915 року народження, і Надя, 1917-го. Сама старша сестра Олена померла в 97 років. А скільки нам судилося прожить, Бог його святий знає.
Матері не стало давно, ще в 1930 році. Тоді саме в колгосп заганяли, а вона не хотіла. Не вступила і швидко померла. А батько ще 23 роки жив без неї. Ще п'ять баб у нього було. Поживе з однією год і покине. Другу бере... Ні, дітей більше не було.

В армію мене призвали, коли сповнилося 22 роки. Служив у кавалерії на Далекому Сході. А тоді нас перекинули на Фінську. Ну, ця війна була короткою. Я тоді ногу пошкодив. Зіскакуючи з коня, зламав кістку. То вже дослужував у каптьорці. Старшина навчив сапожному ділу, то підшивав солдатам валянки, ремонтував кінську збрую...
Додому повернувся в сороковому. Пора жениться. З Мотрею ми жили на одній вулиці, на чотири роки менша за мене. Вона з матір'ю якийсь час жила в Казахстані. А як вернулась, я й посватав. Свайбу справили 28 грудня 1940 року. Оце з того часу ми й разом. П'ятьох дітей народили, хату оцю построїли. З очерету, а тоді цеглою обклали. Це вже пізніше, у 1960 році.

«З полону втік і йшов додому 11 діб»

— Оженився під новий рік, а в червні німець напав, почалася війна. Мене призвали зразу. Мотря вже вагітна була. Кидаю її і не знаю, чи побачимося колись.
Воювать довелося недовго. Під Курськом потрапив у полон. Що ж робить? Треба тікать. Коли втік, рушив додому. Йшов пішки одинадцять діб. Пам'ятаю, дійшов до Дейманівки, зайшов у хату. А там якраз храм. Садовили за стіл, пригощали. Дякую і кажу, що поспішаю. Вже недалеко домівка. Господарі дали пиріжок у дорогу, і я через Гнатівку пішов на Дігтярі. Уже вночі постукав у двері рідної хати. А в Мотрі синок на руках, Мишко. Народився у листопаді сорок першого.

А 23 лютого 1943 року впіймали ми ще одного сина, Ванька. Дочка Любка народилася у нас тільки в 1950 році. Кріпко бідно жилося тоді. Ще мати дітей не дозволяла нужда. У сорок сьомому я купив оце дворище, на якому пізніше побудувався. Петько народився вже в п'ятдесят другому, а Колю Мотря привела в п'ятдесят дев'ятому, коли їй уже було сорок років.

Після полону я вже на війну не ходив. Прогнали німців, і я пішов у колгосп. Усе життя проробив на конях. До самої пенсії. А сповнилось шістдесят, сказав: хватить! Дома роботи повно. Город, хазяйство. Рибу в Удаї ловив. Я плотник і столяр. Оцю хату сам, щитай, построїв. І по людях робив. Якось перебивалися. Мотря у ланку майже не ходила. Діти одне за одним, їм треба догляд. Заробляла на шовкунах. За два місяці платили більше, ніж мені на конях за рік. Тоді в колгоспі платили 10 копійок на трудодень. А робиш у людей — там платять за роботу і годують.

«Мишка не стало в 47 років. Плачемо по ньому й досі»

— Мишко наш, старший, у колгоспі дояром робив. Дві дочки у нього й син. Йому було тільки 47 років, як ми його поховали. Випивав він кріпко, але я не вірю, що сам пішов з життя. Хтось допоміг. Тужимо за ним досі.
Іван жінку привіз із армії. Служив у Хмельницькому, там і зустрілися. Працював на буровій, а тоді завербувався аж в Амурську область. До пенсії робив у Бібіковському, в колгоспі. Син його загинув, а дві дочки вже своїх дітей мають. Були у нас усією сім'єю в 1989 році. Дзвонять часто.

Любка робила на фабриці, тут, у селі. У неї син і дочка. Чоловік помер. Живе тепер сама. Одна дочка в Дащенках, друга — в Ніжині.
Петро живе в Прилуках. Він у нас столяр. Невістка Віра робила бухгалтером, тепер на пенсії. Син їхній Сашко — електрик, дочка Світлана — викладач у технікумі. У неї дві дівчинки ростуть.

А Микола хоч і наймолодший, а уже на пенсії. Робив шофером, а після армії поїхав до Івана, робив там два годи на комбайні. Як вернувся, пішов у Гнідинці на завод пожежником. І в Чорнобилі півроку був, станцію охраняв. У Гнідинцях проізводство вредне, тому й пенсію дають раніше.
Його жінка Ліда — з Іванківців, сусіднього села. Працювала у нас на фабриці ткачихою. А тепер фабрика стоїть, усе з неї розтягли, роботи у людей нема.

Ну, невістці й дома роботи вистачає. Сім'я велика, город, хазяйство. І ми з Мотрею, дві каліки. Вона нас доглядає, годує, обпирає. Я в сільраді так і сказав: «Усе, чим володію, заповідаю Ліді». А вони: «У вас же діти є, дочка й сини. Може, їм?» Ні, кажу. Ліда з нами няньчиться. Усе їй — і хата, і пай. Усе. Гарна людина, нас із бабою не обижає. Вона й поклопотала, щоб мені пенсію переглянули. Була в мене зовсім мала, то Ліда з'їздила у Срібне і в Прилуки, подала якісь документи. Я учасник бойових дій, інвалід першої групи. Тепер пенсія 1888 гривень. А Ліда — мій опікун. Так їй платять за це аж 12 гривень. А в Мотрі пенсія 1031 гривня. Бо багатодітна мати.

З нами ще живе Миколина й Лідина дочка Наташа з чоловіком Ярославом і синком Максимом. Гарний хлопчик. Сім'я велика і дружна. Усі трудяться. З мене, правда, труженик уже слабий, а Мотря, хоч і глуха, ще допомагала Ліді картоплю перебирать. Негодна сей год картошка, дрібна, як горох. І поїдена. Таке літо було жарке, як ніколи. Повліяла та спека на врожай.

Діти, 12 онуків, 19 правнуків — головне їхнє багатство

— Важкий рік, що й казати, — вступає в розмову Микола Михайлович. — Це ми вперше змушені були купити прицеп сіна для корови. За 700 гривень. Дорого, а що робити? У нас два гектари сінокосу. Перший укіс був хороший, а другого взагалі не взяли. Все висохло.

У Коваленків велике хазяйство: корова, свині, кролі, гуси, качки, кури. У Піди і Миколи роботи з раннього ранку до пізньої ночі. Хвалять зятя — золотий хлопець, за всяку роботу береться. Працює Ярослав у колгоспі водієм, а Наташа — у сільській ощадкасі. Максимкові три рочки. Діда й прадіда хлопчик дуже любить, їх і бабусь зве на ім'я: Михайло й Мотька, Коля й Ліда. Головна людина в домі. Нещодавно пішов у дитсадок, то бабуся Ліда в обід поспішає забрати малого додому.
— Нехай, доки звикне.

Живуть Коваленки через дорогу від Удаю, біля кладок. Усе життя любив ловити рибу Михайло Миронович. Те захоплення передалося й синові. Рано-вранці до схід сонця поспішає Микола Михайлович на берег річки і ніколи не повертається з порожніми руками.
— 24 вересня батьку 95 років. Знаменна дата, — каже він. — Будемо святкувати. Приїдуть з Прилук Петро з Вірою, з Гнідинців — наша старша дочка Марина з чоловіком і Яною, нашою онукою. От я й підготую до столу риби. Щоб і юшка була, і холодець, і смажені карасі. Це ж щастя, що батько й мама дожили до таких літ. Дай їм, Господи, здоров'я і надалі.

—Та ось покуштуйте свіжої рибки й ви, — запросила нас до столу Лідія Михайлівна. — Микола вранці вловив, а я насмажила. Картопельки стушила. Огірків відкриємо. Пригощайтесь!

Обід був справді смачний. І люди, з якими звела журналістська доля, хороші. Пошли їм, Господи, здоров'я та добра!

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №36 (1270)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.