Віра Лихо не любить, коли її називають відьмою

Була я у відряджені у Талалаївці. Запитала перехожого, чи є у них у райцентрі екстрасенси, ворожки, цілителі, відьми. Чоловік, який віз мішок з чимось на санчатах, показав рукою в далечінь: «Після залізничного переїзду йде три вулиці, прямуйте по середній, так попадете до відьми, Вєрка її звуть. У неї машина під двором стоїть. Знову хтось приїхав».

Дзвонять і дзвонять

Перед тим, як зайти у двір Віри Лихо, зняла і заховала обручку в кишеню. Віра стояла під двором з ціпком. До неї якраз привезли чергового клієнта. Я представилась. Віра В’ячеславівна попросила приїжджих зачекати.
Доки йшли до хати, вона важко зітхала: «Важко жити, помочі ніякої, я хвора, одинока. Соцпрацівниця хіба що продуктів купить та прибере. Мені 58 років». В'ячеславівна ледь не за руку веде мене до кухні. Старезна плита, дах протікає, двоє козенят у ящику. Але у хаті чисто й затишно.
Жінка вмощується на стільці між двома столами. Лунає телефонний дзвінок. Вона хапає слухавку: «Я ж казала, я ж казала, все буде добре. І сесію ваша Наташа здасть хорошо. Хай тільки візьме з собою три лаврові листочки, що я дала, і заговір почитає». Тільки почали розмову, знову дзвінок. «Та помириться ваша донька з хлопцем. Ось кину на картах, скажу, коли. Подай мені колоду карт, — це до мене. Кидає по три карти на стіл. — Прийде Ярослав у вашу хату сам. Хай вона не волнується».
— Це мені з Болотниці дзвонили, — звітує жінка. Дзвінок, ще дзвінок. Заспокоїла чергову клієнтку. Тут став мобільний надриватись.
— Усе, поки не побалакаємо, не буду брати телефон.

«Я знахарка, бо багато знаю»

— Кажуть, що ви відьма, багато чого вмієте.
— Я не відьма. Не люблю, коли мене так називають. Я знахарка, бо багато знаю. У мене є книжки по магії, он на столі лежать, п'ять здоровенних. Он пляшечка із водою з освяченої криниці, що в урочищі Святої (там показувалась Матір Божа). Те урочище між Чернігівською і Сумською областями. Машину наймаю, щоб добратися. Аби відремонтувати ту криницю, я з громади гроші збирала. Тепер стільки люду до неї йде, бо вода в ній цілюща. А дар, певно, передався по батьковій лінії від бабці Христини. Коли мама хворіла, просила: «Вєро, посидь коло мене. Коли ти поряд, мені легшає». Тоді я не звертала на ті слова уваги. Виросла, вивчилась. Працювала касиром у Талалаївці в райунівермазі. Якось у 90-і роки приїхав до нас у селище гіпнотизер. Зібрали нас у ленкомнаті. До нього багато людей підходило, і я підійшла. Він подивився і каже: «І до тебе багато людей звертатиметься». Я ще й подумала: «Дурак якийсь...»
Час ішов. Союз розвалився. Товар став дефіцитом. Тоді до нас у магазин стали перевіряльники групами ходить, щоб нічого від трудового народу продавці не приховали. Якось прийшов тодішній редактор районної газети Опришко з контролерами. А дві пари сапожок ми собі зоставили. Дівчата скорій ті чобітки зарили у ящик з калошами, а самі стоять бліді, трясуться, і завідуюча теж. А я візьми та й бовкни: «Я зараз на них так гляну, ніхто нічого не знайде». І помолилась. Полазили вони по підсобці і пішли ні з чим. І так було не раз. Після цього мене жартома стали називати Кашпіровською.

Кісту лікарі переплутали з вагітністю

— Та людей я не лікувала. Доки сама не зіштовхнулася з горем.
Коли вийшла заміж вперше, через рік розлучилися. Вдруге вийшла за холостяка, дітей у нас не було. Їздили по бабках. Провидиця у Роменському районі на Сумщині глянула на мене і каже: «Не житимеш ти з чоловіком. А в триповерховому приміщенні, де ти робиш, скоро пацюки бігатимуть. Болітимеш, так і знай. Ти ще й не рада будеш людям, що до тебе йтимуть». Не повірила їй. А згодом у мене затримка місячних невелика сталася. Чоловіка вдома не було. Я підняла важкий чавун, і відкрилася кровотеча. Мене поклали у райлікарню на збереження. Живіт ріс, а я неначе помирала. Тиск падав. Місцевий гінеколог сказав, що двійня розвивається добре. «Зберігали» мене чотири місяці. Коли зробили УЗД, сказали плоди завмерли. Тоді чоловік з сестрою повезли мене на Прилуки, до гінеколога Барона. Той як глянув, зразу призначив операцію. Бо не дитя то було, а киста вагою 4 кг 400 грамів. З першим чоловіком розлучилися. З другим теж не склалось. Кому ж я потрібна, коли у мене тепер таке хворе серце? Лікування забрало здоров'я.
Хай скажуть спасибі талалаївські медики, що не подала на них у суд. Якщо мені недобре, п'ю ліки і свою руку до місця, де болить, прикладаю. Легшає. Скільки людей, яких медицина, як і мене, скалічила. Скільки людей з душевними проблемами. Їм же треба помагать. Накупляла книжок про травознайство, спробувала знайомих зцілювати. Брата Володю від пиятики закодувала, довго не піддавався. Молитви неначе самі в голову прийшли. Стала хворі місця руками відчувать. Ось давайте покажу.

Чоловіка не побачила

Віра Лихо приклала до мене руку. Стала обстежувати. Де буде гаряче, там і проблеми. Присягаюсь, вона правильно вказала місця, де у мене іноді то поколювало, то боліло.
— Дай руку, — це знову до мене. — Житимеш довго-довго, до цілого десятка не доживеш років три. Дітей у тебе од Бога двоє. (Це правда. А стать не назвала). А чоловік у тебе є?
— А це вже ви мені скажіть.
Вона глянула на мою руку (обручки немає!). Кинула на карти: «Щось не бачу мужиків коло тебе (а в мене ж і чоловік, і брат, і куми, і начальник! — Авт.)
— Не вгадали. У шлюбі ми вже 20-ий рік.

Порча

Тоді взялася дивитися порчу. Попоїла святою водою і стала читати над головою молитву. Страшного нічого не знайшла.
— Віро В'ячеславівно, а як людині дізнатися, що в неї порча?
— Якщо людина не переносить натільного хреста і довго не може знаходитися в церкві, ото і порча. Якщо дівчина гарна, розумна, а хлопці на неї уваги не звертають. Якщо нормально їсте, проте худнете (сохнете) — це вона і є. Якщо у вас аналізи хороші і ви мало їсте, але щодня повнішаєте, це теж порча. Якщо свічки, котрі ви ставите «за здравіє», ніяк не запалюються або ж відразу гаснуть, це означає, що хтось вам бажає смерті.
— А хто ваші пацієнти?
— І чиновники, і прокурори, великі начальники і навіть лікарі. Багато простих людей.
— Шепчете, діагностуєте, ворожите, а що ви за це берете?
— Хто що дасть. Підтверди, Славик, — це вона до одного з двох чоловіків, що приїхали з Сумщини.
— Так. Кілька років тому нужда привела мене до Віри В'ячеславівни. Я сам із села Рогинці Роменського району. Мені вона помогла. Іншим радив. Тепер вже половину Рогинців до неї перевозив, — каже Станіслав Хведько. — У сусіда хлопчик-школяр. Хворіти почав, температура держиться і держиться. І так два місяці. Охляв, у школу вже не став ходити. А баба Віра пошептала — і як рукою зняло. Тьху, тьху, — постукав по одвірку Славик.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №10 (1244)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.