На Чернігівщині сторічна бабуся живе сама

До цього дня народження Марія Войтюшко з Гусавки, що на Менщині, готува­лася як ніколи. Попросила соціальну робіт­ницю Ельвіру Молід викупати її, причепури­ти. Дістала із шафи нову курточку. Вона купи­ла її давно, але так ні разу й не наділа. Бере­гла для особливого випадку — а раптом приї­де син. Її єдина кровиночка. Він не навідуєть­ся вже років вісім. Тож вирішила вбратися в обнову на день народження: 4 березня Марії Никифорівні виповнилося цілих 100! Теж неабиякий осо­бливий випадок. Та й надворі не літо.

У хаті — газове опалення, хазяйка на ньо­му не економить. Однак чи то тепло швидко тікає крізь старі стіни, чи то кров уже не гріє, як раніше, — Марія Никифорівна не спішить переходити на весняний гардероб.
Та того дня куртка не знадобилась — грі­ли обійми і вітання. Гості ледве вмістилися в її невеликій хаті. Ювілярка впізнала (хоч і не без підказок) і голову Березнянської грома­ди (Гусавка — у її складі) Володимира Пав­ленка, і всіх, хто приходив вітати раніше — з 95-річчям.

— А мене зразу назвала на ім’я, — усміха­ється місцевий староста Сергій Пустовойт. Він замовив для іменинниці розкішний торт. Як усі добрі і щирі люди, баба Маня любить солодке.

Вона приймала квіти, пода­рунки, слухала пісні, що спеціаль­но для неї співали самодіяльні ар­тисти, і час від часу поглядала на двері. Якби вони відчинилися і на порозі з’явився її Коля, це було б найбільшим щастям. Усе б віддала, аби тільки він приїхав, хоч і розуміє, що йде війна, а син живе в росії.

— Марія Никифорівна постійно запитує, чи вона ще не закінчила­ся. Дуже переживає за наших вій­ськових, — каже Ельвіра. Вона для старенької — не просто «помічни­ця від держави», розрада, втіха, а й можливість поспілкуватися, адже бабуся живе сама. — Телевізора немає — тільки радіоприймач. Ко­ли сусідка Надя приходить вмика­ти опалення, її теж розпитує про новини.

— Самій невесело, бо змалку звикла бути в гурті. У мене було дві сестри — Галя й Уля, брат Іван, та вже всі покійні, — зітхає Марія Ни­кифорівна. — А я, мабуть, у батька вдалася. Він прожив 101 рік.
Мама померла в голод. Пам’ятаю, поминати прийшло ду­же багато людей і батько пережи­вав, що на всіх не вистачить хліба.


Із подробицями — хоч відто­ді минуло понад 80 років — Марія Никифорівна розказує і про пере­бування на роботах у Німеччині, хі­ба іноді скаже: «Погуляй — дай зга­дати».

— Забрали в 1942-му. «Намі­тили», бо не було кому захисти­ти. Хоч мені було всього 16. Ледве встигла закінчити сім класів.

Працювали на гумовій фабри­ці. Вона була в передмісті Лейп­цига. Уранці ведуть під конвоєм на роботу, увечері — в табір. Годува­ли такою баландою, що її голодні собаки не їли б. Картоплю давали тільки раз на тиждень. Це був для нас рай. У неволі я була три роки — усю свою молодість.

У 45-му, як нас звільнили, лю­дей з усіх таборів звозили в міс­то Шенау. А звідти відправляли на батьківщину.

Повернувшись додому, Марія працювала в колгоспі, потім завер­бувалася на роботу в Дніпропе­тровську область.

— Направили в Кривий Ріг. Бу­дували п’ятиповерхівки. Тягали на собі бетон, цеглу. Було дуже важ­ко. Я добула рік і повернулася в Гусавку.

А тут ще гірше. Усе вручну. Ні­коли вгору глянути, бо на картоплі, льоні, буряках «партєйні» такі нор­ми встановлювали, що хай Бог ми­лує. А ще ж і вдома треба було ро­бити. І коноплі тягати з води, потім прясти. Бо не було з чого пошити сорочку. А куди дінешся? Паспор­тів не дають — нікуди не поїдеш.

Моя молодша сестра Уля за­вербувалася в Київ на шовкову фа­брику. Там було нормально. Кли­кала й мене, та голова колгоспу не відпустив. Сказав: «Досить то­го, що одна втекла. А тут нема ко­му корів доїти». І відправив мене на ферму. Доїла дев’ять років. По­тім ці роки «загубили» — не враху­вали в стаж. Пенсія була маленька.

Про особисте Марія Никифо­рівна розповідає двома словами — чоловік «був та загув». Найкраще, що залишив їй, — син. Її радість, її світло у віконечку. По молодості Ко­ля працював трактористом у кол­госпі. Потім поїхав шукати кращого життя. Одружився. На стіні в рам­ці висить його сімейна фотографія.

Односельці розказують: коли почали виплачувати «остарбайтерські», Марія не витрачала їх на се­бе — збирала для свого Колі. Бага­то хто знав про це. Тож її не раз на­магалися пограбувати. Натерпіла­ся страху.
Про сина відомо, що після пер­шого шлюбу в нього було ще два — у баби Мані троє онуків. А може, й більше, та вона про них не знає. Каже: можливо, було б по-іншому, якби мала дочку.

— Коли син приїжджав остан­нього разу, продав пай, — згаду­ють у селі. — Більше про нього ні слуху ні духу. Він уже немолодий — десь під 70. Раніше часто бувала племінниця з Чернігова, але остан­нім часом і її не видно. Кажуть, чо­ловік хворіє.

— А як здоров’я Марії Никифорівни? — запитую Ельвіру.
— Газету вона читає без оку­лярів. Донедавна і слух, був хоро­ший. Тепер недочуває на одне ву­хо. У лікарні за останні сім років, відколи я працюю, була один раз — коли впала в сінях і зламала ногу. Але довго там не витримала. Рва­лася додому — на город. Ще років зо два тому садила грядки. Не лю­бить сидіти, лежати. їй би постійно щось робити.

— Що вона ще любить, крім солодкого?
— Часто просить насмажити оладок на сироватці.

— На що найчастіше скар­житься?
— Що «по тілу наче мурашки бі­гають».

Фахівці називають це відчуття парестезією. Зазвичай воно є ре­акцією організму на нервове збу­дження. І тут краще, ніж ліки, допо­могла б, мабуть, вісточка від сина чи його сім’ї.

— Спілкування немає, — розво­дить руками Ельвіра Молід. Вона в баби Мані і за дочку, і за сина.

Джерело: газета "Гарт", Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.