На Чернігівщині хлопець з багатодітної родини у 12 років самостійно завів свиней і забезпечує себе та родину м’ясом і грошима

Багатодітна родина Нешти з Карильського, де виховується четверо дітей, аби вижи­ти, тримає добрячу череду великої рогатої худоби. А їхній старший сімнадцятирічний син у дванадцять років започаткував свою справу і вже п'ять років має міні- свиноферму зі свиноматками, поросятками та дорослими свинями, до якої не допускає дорослих.



Свою долю зустріла в селі

Анатолій та Любов Нешти з Карильського - багатодітна ро­дина. У них підростає троє синів і донька. Сьогодні молоді сім'ї не поспішають народжувати багато дітей, на це є різні причини. У більшості сімей - одна-дві дити­ни. А ось у кого більше дітей, то і взагалі батьки-герої. Бо виростити дітей, поставити їх на ноги, дати все, чого і сам у дитинстві не мав, занадто складно. Так було і рані­ше, а зараз і поготів. Але молода родина карильчан іншої думки. Велика родина - то їхнє багатство, бо діти - не тільки клопоти, а і не­ймовірна радість та щастя.
Люба і сама з багатодітної родини, яка приїхала у двох­тисячних роках у Карильське із Закарпаття. Може, пам'ятаєте жіночку, яка торгувала на базарі гарними кошиками, у яких ми святимо паски, а згодом продава­ла запашні копченості, а чоловік деякий час ремонтував взуття у критому павільйоні базару. Так то Любині мама і тато. Вони вихова­ли сімох дітей.

Брат на Закарпатті проживає, а решта розлетілася по білому світу. Хто у Польщі, хто у Чехії чи Німеччині. Тільки Люба - у Карильському. Тут зустріла свою долю. Років два зустрічали­ся з місцевим хлопцем, а потім і одружилися. З Анатолієм вже, каже, слава Богу, 22 роки разом.
Розповідаючи про цю родину, не можна оминути болючу сторін­ку їхньої життєвої книги - втрату дитини. Дванадцять років тому найстаршу донечку забрала вода, дівчинці було вісім років. Те горе підкосило і батька, і матір, за­брало здоров'я і силу. Важко було оговтатися. Але було для кого жити - підростав Едуард. Саме ота страшна втрата змінила Любу. Якщо до того вона вважала, що досить двох дітей, то опісля тра­гедії змінила свою думку. Життя таке крихке. І діти, коли вирос­туть, повинні мати рідних людей поряд у цьому світі. Згодом у родині з'явилися Іоаким, йому за­раз десять років, та Габрієла, на два роки менша від брата. А п'ять років тому поповнив багатодітну родину Михайлик.

Виживають із власного господарства

Родина Нешти виживає з власного господарства. Бо у селі ж роботи ніякої. Хоча до Коро­па від Карильського - рукою подати, так і в центрі громади роботу спробуй знайти. А якщо і пощастить, то яка там заробітна плата, хіба мінімалка. Ще і день на роботі. Тут треба вибирати: чи на роботу ходити за копійки, а в хаті шість душ народу, чи господарство тримати. Бо піде чоловік на роботу, треба госпо­дарство зводити. А тому вирішили працювати на себе. Звісно, що важко. Постійно у роботі, важкій, селянській. З рання - до ночі.
- Маємо шістьох корів, що­правда, на даний час тільки дві дояться, решта у запуску. Є бик для запліднення. Вирощуємо бичків на м'ясо, щоб мати живу копійку, - розповідає Люба.
Скільки точно великої рогатої худоби тримає родина, уточню­вати не будемо, зазначимо, що багато. З того і виживають, що молоко здадуть чи бичка виго­дують. Турботи по господарству переважно лежать на плечах господаря, бо важка це робота. Але і дружині справ вистачає - і в домі, і на городі. А якщо враху­вати, що в родині четверо дітей.
І всіх треба нагодувати, обіпрати, у школу випроводити. Діти - то великий труд.
До декрету Люба працювала у садочку помічником вихователя. Але декрет затягнувся на вісім років. Коли почалося широко­масштабне вторгнення, коли Чер­нігівщина здригнулася від вибухів, Люба з дітьми виїхала спершу у Тернопільську область до рідні, а потім на Закарпаття, там і брат, і сестра з сім'ями мешкають. Пані­ка була страшенна, не знали, чого чекати й що буде далі. Головне було - врятувати дітей. Але через місяць, коли все стихло, поверну­лися додому. У липні вийшла на роботу, а у грудні розрахувалася, аби поїхати за кордон і, можливо, влаштувати життя по-іншому. Се­стра - у Польщі, брат - у Німеччи­ні. Думала, якщо поїде у Польщу, то точно вернеться швидко, бо близько, а ось Німеччина далі, більше шансів осісти. Зізнається, що спершу було лячно їхати, адже поки у декреті, давно ніде не була, засиділася на одному місці. Але хотілося іншого життя, ніж у селі, і для себе, і для дітей. Рік і три місяці прожила Люба з дітьми у Німеччині.
- Чоловік залишився вдома. Не захотів залишати батька са­мого і Едуард, та і свині у нього, свиноматки, він у нас своє госпо­дарство тримає. Надіялася, що і чоловік до нас приїде. Але він у мене з характером. Мені там усе подобалося, але повернулися додому, бо сім'я має бути разом, так не правильно, коли родина роз'єднана, - ділиться Любов.
- По дорозі додому заїхали до рідних, бо коли ще побачимося. Це так здорово, коли є брати і сестри. Але коли повернулася додому, то у селі садочок вже за­крили і працювати було ніде. Тож займаюся тільки домом і дітьми. Усі вже школярі. І навіть Михай­лик. Хоч і має ще п'ять років, та у школу відправили. У Німеччині він у садок ходив, то не хотілося, щоб тепер до школи вдома сидів.

Три синочки і лапочка дочка

Мама розповідає, що всі чет­веро дітей зовсім різні за харак­терами.
Едик до навчання не охочий, але роботящий. Непосидючий. Яку б роботу не робили, і він по­ряд з батьками. На рівні трудить­ся. Трактором усю роботу робить. Треба косити - косить, картоплю копати - і він копає, треба орати
- оре, солому тюкує, перевозить. Він не за віком серйозний і ціле­спрямований. Коли хлопцю було років дванадцять, розпочав свій поросячий бізнес. І до цього часу займається вирощуванням свиней, не допускаючи до свого хазяйства батьків. Але про це згодом.
Десятирічний Іоаким, коли треба, то батькам допомагає, але до роботи не рветься. Ще коли було хлопчику п'ять років, згадує мама, взяв корзинку, вийшов з батьками на город допомагати, якраз копали картоплю, а потім жбурнув її і каже: «Робота - це не для мене». І гайда з городу. Йому математика подобається і легко дається.
А ось Габрієла малювати любить.
Меншенький Михайлик - копія Едика. До роботи дуже охочий. Не дивлячись, що йому ще п'ять років, та він на городі зі всіма до впаду. Щось робить, старається. І картоплю копає, як вміє, бере сап­ку і поле бур'ян поряд з мамою. Хоч і повисапує частину культур, але від роботи відігнати його не можливо. Він, як і старший син, - за будь-який «кіпіш». З Едиком до поросят ходить. Треба чистити у сараї - чистить, треба поросят тримати - тримає. Не боїться нічого.

Як у сімнадцять п'ять років трудового «стажу» мати

А окрема розповідь - про Едуарда. Він одинадцятикласник Карильської школи. Ще дитина - скаже хтось. Але ж ні, за віком може і не назвеш його дорослим, а ось по ділах - то дорослим дьору дасть. Він уже п'ять років, як займається вирощуванням свиней. А почалося все з того, що захопився цією справою від дядька, який у Філонівці на той час проживав і тримав свиней на відгодівлі. Побував у нього, по­бачив, і собі схотів спробувати тієї нелегкої копійки заробити. У бабусі у літній кухні позривав дерев'яну підлогу, залив бетоном, корита, поїлки поробив. А потім придбав у коропського підпри­ємця поросятко м'ясної породи. З того і почалося.

Перші свинки були гарні, але хотілося ще кращих. Поїхав до дядька, взяв у нього поросятко породи Ландрас - Велика біла. Виростив. Потім поїхав у Бах­мач, придбав сперму, запліднив, а через чотири місяці вже був і перший приплід - сімнадцятеро поросяток. Які маленькими про­дав, які - підрощеними. І це у тринадцять років.

- Було у мене чотири свино­матки, хоча залишиться тільки дві. Одна погано опоросилася - то дорізали. Оця перша породи Ландрас також на списання піде, - розповідає Едуард.

- Свиней буває по-різному у сараї. Найбільше було у мене до тридцяти голів. За­раз на відгодівлі сім залишилося. Батьків до поросят не допускаю, у них своєї роботи доволі. Та і моє це - свині. Сам годую, прибираю, сам пологи приймаю, лікую, у цьому році вже пробував і сам каструвати. Вийшло.

Дивуюся, коли все встигає, бо ще ж у школу йти треба. Розпові­дає, що вранці до школи встигає погодувати. А на вихідних чистить та прибирає у загородках. Сам через інтернет знаходить клієнтів, домовляється, торг веде. Гроші, виручені від поросят, - то тільки його дохід, ними сам розпоря­джається.

- Ми до його свиней діла не маємо і до його грошей також, - розповідає мама. - Батько тільки у полі допомагає посіяти та зібра­ти зернові, а також, коли Едик продає тушками та пів тушками, то батько коле свиню. Оце і вся наша участь у його бізнесі. Сам відгодовує, доглядає. І свиномат­ки повністю на ньому, знає, коли запліднювати, коли опорос. Коли холодно, то під лампою приплід вигріває. Лікує, уколи якісь коле. Сам знаходить, де докупити зерна.

- На сьогодні у мене посіяно 40 соток озимої пшениці. Навесні ще до пів гектара ячменю посіємо. А там далі буде видно. Щось під­купимо. Щось буде, - як дорослий розмірковує хлопець. - Зараз головне - до літа дотягти. Зерно у ціні підскочило. Дев'ять- десять гривень коштує. А ячменю взагалі ніде не знайдеш.







- Де ти купуєш зерно?
- Телефоную по номерах, домовляюся. У Карильському купували, хто продавав, з Рож- дественського кукурудзу при­возили. Дивлюся, скільки маю кормів, стільки і тримаю свиней на дорощуванні, - як дорослий розмірковує Едуард.

- І подобається тобі оцим займатися? - запитую. - Важко, напевно.
-Подобається, - відповідає. - Бо відчув, що таке мати свої гроші. Уже у батьків ні на що не прошу.

-А батькам допомагаєш фі­нансово?
- Трішки. Багато не виходить. Бо затрати великі на вирощуван­ня свиней.

Відзначаю для себе, що хло­пець гарно вдягнутий. Усе за свої зароблені. Мама розповідає, що захотів і придбав мотоцикл. Вони з батьком підтримують сина у його справі, бо вчиться дорослого життя, вчиться заробляти.
Едуарда у селі всі знають. Та і у районі слава про юного і підпри­ємливого хлопця прокотилася. Кому треба порося, цікавляться, чи, бува, не продає Едик свій живий товар.

Хоч і не гарно рахувати чужі гроші, та цікавлюся, чи вигідно?
- Вигода невелика, якщо по­рахувати всі витрати. Але все ж, дохід є. Та і сало, м'ясо завжди маємо, - каже хлопець. - Про­даю і маленькими поросятками, і живою вагою, і тушками, чет­вертинами. Коли була ціна 85 гривень за кілограм живої ваги, то було вигідніше, а зараз 65-70 гривень, то це вже не ціна, зо­всім не вигідно, коли ще зерно докуповувати. А якщо тушками чи частинами продаю, то по 130 гривень за кілограм. Але хоч і не влаштовує тебе ціна, а продавати доводиться, бо ж корми треба мати, щоб далі тримати свиней.

У цьому році Едуард випус­кник. Але ще не визначився, чим би він хотів займатися у дорос­лому житті. Мама радить вступати на ветеринара. Та хлопець не знає, чи буде і надалі займати­ся вирощуванням поросят, чи залишиться у селі. Але те, що такому юному віці він має вже п’ятирічний «стаж» роботи, гово­рить про багато. Бо ж вже повніс­тю готовий до дорослого життя, не боїться працювати, ризикувати, пробувати щось нове. І як пере­конує життя, саме такі діти, які у школі зірок з неба не хапали, добиваються успіху, розкручують якийсь бізнес і досягають, іноді, більше, ніж відмінники.

Без підтримки держави

Говоримо з Любою про життя, як важко сьогодні жити. А коли ще четверо дітей.

- А може б вам молочну про­дукцію на базар возити, більше б виторгу мали, - кажу.

- Я пробувала, та не вийшло у мене. Бо вранці треба дітей у школу випровадити, багато ро­боти по дому. А машини власної немає, добираєшся як можеш на базар. А тоді хтозна-коли додому. На роботу кудись їздити також не можу, бо діти.
У господарстві із техніки лише трактор. Важко на нього гроші копилися. Без нього ніяк. Ним і орють, і сіють, і все перевозять. На власну машину так і не за­робили, маючи таке велике гос­подарство і тяжко працюючи з
рання до ночі.

- Дуже важко жити. Але діти нічого не потребують, все у них є. Це собі відмовляємо у всьому, а дітям купуємо, що треба. Але неприємно, коли донька прихо­дить зі школи, та й каже: «Коли ви роботу знайдете? Бо говорять, що ми бідні». Кажу: «А ти говори, що ми не бідні, ми багаті, бо у нас велика родина. Є мама, є тато, є братики і сестрички. І всі ми здорові. Оце головне у житті». Багатство не грошима вимірю­ється. Щастя в іншому. У нас діти вдягнені не гірше інших, їсти є що. Це ж добре, що родина велика. Є у житті до кого поїхати, хто під­тримає. То велике діло. А ось коли дитина одна у родині. Як їй у житті важко буде, коли виросте. Хто її підтримає?

- А чи не отримуєте від держа­ви підтримку?
- Ніякої. Образливо. Аби хоч якусь допомогу від держави мати. Оце і чоловік дуже на державу ображається. Каже: он ті, хто п’є, отримують від держави гарні гроші, а ми, багатодітна родина, ні. Бо працюємо, землю, корів маємо. То що, треба не працю­вати і горілку пити, щоб держава підтримувала, чи як виходить? Але сказати - то одне, а зробити - інше. Не отримали від держави обіцяну дотацію на корів. Треба було зареєструватися в інтернеті. Але програма не пропускала. На­віть у старостат ходила, аби гур­том якось розібратися, та нічого не вийшло. А та копійка згодилася б. Бо минулого року мали збитки. Двох хороших корів довелося здати на м'ясо. Одна розтелила­ся, а наступного дня злягла, ви­бору не було: терміново здати на м'ясо чи вивезти і закопати. А за ті гроші купили тільки одну корівку, на більше не вистачило. Ось так і живемо. Але головне - діти. Щоб вони були здорові й щасливі.

Наша розмова з багатодітною матір’ю закінчилася на подвір’ї школи. На фотосесію висипали зі школи її пташенята, пригорну­лися до мами. Діти - то її багат­ство, яке не вимірюється ніякими грошима. Нехай посміхається їм доля, нехай щастя панує у багатодітній родині, а завтрашній день буде кращим вчорашнього і обов’язково мирним.

Людмила КОВАЛЬЧУК. Фото авторки

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.