Павло Чеботар з Сосниччини чекав кохану з юності Ірину 33 роки

Ірина та Павло познайомились майже 40 років тому. Але тоді їх дороги розійшлися. Хоча кожний пам'ятав своє перше кохання. Особливо Павло, щораз повертав голову і зупиняв авто на трасі, коли проїжджав село, де жила його кохана. Але заїхати не смів - у кожного була своя сім'я. А після 33 років, коли зупинилась автівка біля її двору і вийшов чоловік... Упізнала. Вони зустрілися і з того часу разом 6 років.

КУДИ Б ТИ НЕ ПОЇХАЛА, Я ВСЕ ОДНО ТЕБЕ ЗНАЙДУ!

У 1986 році Павло Чеботар із Шаболтасівки ра­зом із товаришами приїхав до Мілейок, що на Корюківщині, перебирати картоплю. У тому кол­госпі добре платили, тому хлопці охоче працювали всю осінь, проживаючи на квартирі. Ірина жила по­ряд, і компанія дівчат та приїжджих хлопців швидко потоваришували, разом ввечері збирались та гра­ли в карти.

Павло з першого погляду покохав Ірину і цього не приховував. А незабаром запропонував одружитися, бо мав серйозні наміри, він вже повер­нувся з армії, 23 роки - час створювати сім’ю. Ірині він теж симпатизував. Щодня він її зустрічав з ро­боти, бо вона працювала на фабриці техпаперів. Але іскра між ними не загорілася, бо нею керувало стримане «Ще рано. Мені лише І7 років». Та хло­пець не відступав, ходив до бабусі Ірини, просив, щоб та умовила внучку. Бабусі справді приглянувся сільський хлопець і вона казала внучці, що він буде гарним чоловіком, добрим супутником в житті. Та дівчина не поспішала під вінець.

Але... Закінчилась картопляна пора, і хлопці по­вернулись додому. Здавалось, ось і все. Та весною Павло знову приїхав до Ірини, яка не виходила з його голови. Ірина його залицяння не сприйняла всерйоз і відповіла жартома, мовляв: гарбузи ще не поросли.
Кавалер не збирався відступати і тоді він сказав: «Куди б ти не поїхала, я все одно тебе знайду».

17 РОКІВ У ШЛЮБІ

Ірина, як тоді було модно, поїхала з фабрики по комсомольській путівці на Урал заробляти гроші. Через рік повернулась додому, а незабаром народи­ла доньку. Коли малій виповнилося 2,5 рочки, жінка вийшла заміж за місцевого чоловіка, з яким разом прожили 17 років, підтримуючи і допомагаючи один одного. У сім’ї з’явилось два сини. Жили добре.

ДУМКИ ТІЛЬКИ ПРО НЕЇ

Павло теж одружився, його дружина була із Бахмута. У сім’ї зростали діти. Довелося пережи­ти важку втрату - ще маленьким помер в нього си­ночок. Павло був добрим господарем, працював у колгоспі. Часто у робочих справах був проїздом у Мілейках. Зупиниться на трасі, подивиться на хату, яка виднілась через поле, і їде далі, хоч думки у го­лові тільки про неї.
Дружина у Павла померла рано. Сам господарю­вав. А потім насмілився розпитати про Ірину.

НАЙУЛЮБЛЕНІШІ ЇЇ «РОМАШКИ»

На той час Ірина Олександрівна, овдовівши, про­живала у рідному селі з сином.
Якось дзвонить сусідка і каже: «До тебе скоро приїдуть гості». Я ще сама собі подумала, що ні­кого не жду. І навіть не здогадуюсь, хто має при­їхати, - нині пригадує Ірина Комісарова.

- Тоді ди­влюсь, машина зупинилась біля двору. Біжу зустрі­чати і у недобудованій веранді ще не поставлене вікно, повертаю голову і бачу його. Упізнала відра­зу. Він був не такий, як зараз. Це вже я його розго­дувала. Худорлявий, заклопотаний. Зайшли вони з кумом, не встигли поспілкуватись, як йому зателе­фонували з села і сказали, що корова втекла з че­реди. Мусив чимскоріш повертатись додому. Тоді ми обмінялись номерами і він поїхав. Пізніше він забрав мене на храмове свято до себе і тоді запро­понував жити разом.

Дома Ірина знову все обдумувала, шукала при­чини: як же вона залишить самого сина, а ще у неї дуже болять ноги, через це залишила роботу листо­ноші, а у нього величезне господарство: 2 корови, 3 свиней, по 100 курей і кролів. А подружка інше ра­дила, мовляв, діти біля тебе вічно не будуть, зове - іди, бо залишишся сама. І син був не проти.

Павла ж переповнювали палкі почуття, і цим по­лум’ям він огортав душу коханої. Від цього Ірина забувала всі «причини». І саме на день народжен­ня сина 10 листопада він приїхав за нею. Все було, можливо, банально і не дуже романтично, зате приємно і по-домашньому. Він пригостив її цукер­ками «Ромашка», бо знав, що це її найулюбленіші і привіз до себе.

ТОРТИ, БУКЕТИ, КВІТИ

Ірина Олександрівна, маючи свою компанійську вдачу, давно знайшла у селі подружок. Тут прожи­ває і кум Михайло, і Федос, який приїхав тоді до Мілейок вже одруженим. Часто вони сім’ями відпо­чивають на природі, збираються на чашку чаю та на шматочок смачного торту, який Ірина завжди не лінується пекти і завжди у неї все довершено. Всі троє дітей Ірини нині проживають у Польщі: стар­ший вже 11 років там, менший 6 і дочка вирішила підзаробити. Вони подарували автомобіль, який і служить молодій парі.



Ірина Комісарова з онуками

Перед Новим роком Ірина Олександрівна і Павло Дмитрович повернулись із Польщі, гостюючи у ді­тей півтора місяця. Бабуся вже 4 рази там була, а дідусь два. Кажуть, що як не добре у гостях, а дома краще. З ними проживає син Павла та 17-річна внучка Ірини. Всього у пари 5 внуків, найменшій внучці 8 місяців.

Вже не тримають вони величезного господар­ства, тільки кури, а весною купують бройлерів та качок. Обоє вже пенсіонери.

56-річна Ірина захопилась кві­тами, хоч ні­коли не мала творчої вдачі. Працювала до­яркою, потім ли­стоношею. А нині на підвікон­ні 15 вазонів ге­рані та десяток різдвяників різ­них кольорів: і білий, і рожевий, червоний, каво­вий. Буває, ви­писує по інтернету, а то і сама розводить.А ось виписана фук­сія не прижила­ся. Щоб з вес­ни і до зими цвіла герань, Ірина Олександрівна рясно поливає водою із соком алое, приблизно 1 чайна ложка соку на 2,5 літра води.

А ще майстриня створює красиві букети із цу­керок, які, до речі, користуються неабияким попи­том серед односельців. Минулого року на День за­коханих вона продала 15 букетів. Робить не тіль­ки з цукерок, а підставляє й іграшки, і шампан­ське. Робила саночки із цукерок та підставила Діда Мороза. Ось із Польщі навезла цукерок. А загалом цукерки купує в магазині, а папір і всі аксесуари за­мовляє через інтернет.

А ще на Водохреща прикрашає банки для води. А у вільну хвилину плете круги.
Незабаром почнеться городня пора. Жінка висі­ває розсаду помідорів та перців.
64-річний Павло Дмитрович робить свою чолові­чу роботу та допомагає коханій.

Разом їм добре. Ніби в молоді роки відкрилося друге дихання, яке і наштовхує до творчості, до по­шуку нового. Це, мабуть, ще раз підкреслює, що ко­хання - вічне, що це не романтична казка, а реаль­ність, якщо пара по-справжньому готова змінюва­тись заради один одного. Ніщо не заважає Ірині і Павлу насолоджуватися щастям.

Джерело: “Вісті Сосниччини”, Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.