Село - колиска для роду, пісня - розрада для душі

Донька і теща героїв. Мама і бабуся відмінниць і золотих медалісток. Мама директора школи. Українка, чиї рідні брат і сестра досі знаходяться в окупа­ції. А ще вона дуже любить українську пісню. Та й прізвище до цього зобов’я­зує... Про жительку невеликого села Онищенків Линовицької селищної гро­мади Прилуцького району Любов Музи­ку можна розповісти по-різному. А раз можна, то розповімо!

ЖИЛИ ВАЖКО, АЛЕ ДРУЖНО

Любов Григорівна народилась в Онищенкові у 1956 році. І прізвище дівоче мала спів­звучне з назвою рідного села. «Ой, скільки тоді людей було багато в Онищенкові, - згадує. - Зараз, коли підеш на кладовище відвідати рідних, то всі, кого знала, вже там. На цвинтарі зараз онищенківців біль­ше, ніж живе у селі. А корінних серед живих зовсім мало залишилось. Тут багато вже тих, хто приїхав».



Батьки українки були звичайними колгосп­никами. Батько все життя працював тракто­ристом. Про Григорія Сидоровича Оніщенка не раз писала «Правда Прилуччини». І не лише про його трудову звитягу. Чоловік во­ював. У 1943 році, коли йому було лише 19, брав участь у форсуванні Дніпра. Після того був тяжко поранений. Півроку пролежав у госпіталі. Був розвідником, дійшов до Бер­ліна. «Від Дніпра до Берліна я проповз на колінах», - розповідав потім авторам книжки «Нам є що згадати...», яку у 2005 році ви­дала Прилуцька районна централізована бібліотечна система і яка серед найдорож­чих реліквій зберігається нині у домі його доньки. Свято береже Любов Григорівна і нагороди батька, серед яких орден Червоної зірки, медалі «За відвагу», «За бойові заслу­ги», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною».

Після перемоги Григорій Оніщенко ще два роки служив у Німеччині, а коли у 1947 році повернувся до рідного села, то одружився. У Григорія Сидоровича і Наталії Іванівни на­родилось троє дітей. Старша донька Ніна, потім син - Іван і наймолодша, про яку зараз ви читаєте. Батько, згадує Любов Григорів­на, був бригадиром з вирощування цукрово­
го буряка, їздив на ВДНГ. Мама працювала ланковою.

Всі їх діти живі. Нині брат і сестра героїні нашої розповіді живуть в окупованому Енергодарі. Виїхати не можуть через поважний вік: сестрі нині 78 років, братові - 76. Обидва мають слабке здоров'я. Любов Григорівна зв'язується з ними щодня через Телеграм. Каже: «Дуже тяжко там і страшно. На ща­стя, не голодні, але щодня летять над го­ловами снаряди. Окупанти стріляють по Нікополю, Нікополь дає відповідь».

У дитинстві Любові Григорівни в Онищен­кові була початкова школа. Розміщувалась неподалік будинку культури, де й трапи­лась наша з пенсіонеркою розмова. Потім вона вчилась у Богданівці. Класи, згадує, були великими. Більше 20 учнів у кожно­му. «Тоді дитинство не таке було, як за­раз, - розповідає. - Було трішечки тяжко. Звичайно, не так, як батькам. Вони обоє сиротами були. Тоді якраз будували свій будинок і все навколо нього. А у школі ве­селіше було. Гаджетів не було, ми гуляли на вулиці - не можна було і додому загна­ти. І жив Онищенків надзвичайно дружно. Хоча у нас і зараз у селі найдружніші люди. Маєм у колективі товаришку. Вона приїж­джа. Працювала фельдшером, потім у сіль­раді. Так приводила приклад, коли збирали картоплю для районної лікарні. Попросили відро-два з двору і їхали з сільради, збира­ли машиною. Так, у сусідніх селах, розпові­дала, люди поховались-позакривались, а в Онищенкові і людей нема, на роботу пішли, але під кожним двором і картопля, і морква, і буряк стоїть! А ще пам’ятаю, пожежа у нас на вулиці була. Приміщення повністю вигоріло. Так це зразу клич для всіх! Візразу понесли ковдри, подушки та інше - хто що міг».

ПОЩАСТИЛО З ЧОЛОВІКОМ

Після школи Любов Григорівна вивчилась на товарознавця у Чернігівському технікумі радянської торгівлі. Після закінчення повер­нулась у рідне село. У 1975 році вийшла за­між. У 1977 році народилась донька Оленка. Ще коли була у декретній відпустці, її впро­сили вийти на роботу у бухгалтерію авто­бусного парку. Там пропрацювала 15 років.

Жили тоді у Прилуках. Коли почалось скоро­чення, жінку запросили на роботу в «Укртелеком». У тамтешній бухгалтерії пропрацю­вала ще 16 років.

Чоловік Геннадій Олександрович спочат­ку працював водієм, потім начальником ко­лони № 1 в автобусному парку, а коли стало дуже сутужно - почались невиплати зарп­лат, перейшов в управління бурових робіт, працював бурильником. Старша донька стала вчителькою, нині Олена Геннадіївна Рогальова - директор Прилуцького ліцею № 1. Молодша Наталія - програміст, живе у Києві. А народилась вона у 1990 році, дитин­ство припало на важкі часи. «Тоді був такий період, що і на хліб не було грошей, - згадує Любов Григорівна. - І допомоги ні від кого не було - мама померла ще у 1987 році.

А чоловік зразу сказав: «У нас буде друга донька і назвемо її Наталією». Бо так зва­ли мою маму, а він з нею дуже дружно жив. Батько помер у 2010 році. Спочатку одру­жився, а потім залишився один. Ми допо­магали. Приїжджали з міста часто. А тоді стало так, що сам бути він вже не міг. І ми вирішили з чоловіком, що переїдем в Они- щенків. І досі живем у батьківській хаті. У тій самій, де я виросла. Ми перейшли туди, коли мені 10 років було. Батьки жили тяж­ко і, мабуть, їм хотілось простору, то й побудували високу, світлу хату. Батько ще й каменярем був. І досі у нашому селі до двох десятків будинків, як пам’ять про нього, стоять».

«Коли ми переїхали з Прилук, я ще що­дня їздила туди на роботу автобусом, - продовжує жінка. - А у чоловіка на буровій важка робота була, у нього пільгова пенсія. Вирішив, що піде на пенсію і доглядатиме батька. І доглядав. Я вранці встала. О 6.30 - автобус на Прилуки. А він цілий день з батьком. А батько слабенький був, але не лежачий. Останні лише два роки його тре­ба було годувати. На фронті ж був двічі поранений. Друге поранення - важке. Пле­че було роздроблене. І тоді лікар сказав: «Можливо, у Вас згодом відмовлять руки». Так воно і сталось».

З тим, що їй пощастило з чоловіком, Лю­бов Музика погоджується. Зустрілись вони в Онищенкові. Парубок з Нового Бугу, що у Миколаївській області, служив тоді у При­луках на аеродромі. «А у нас тоді така тенденція була, що всі хлопці бігали сюди вибирати дівчат. На багатші села, як ка­зали, - згадує співрозмовниця. - Коли я по­їхала на навчання, став мені листи слати. Ми довго переписувались, а він після армії з’їздив додому і сказав, що повернеться сюди жити. Тут йому більше сподобалось. Бо там, на Миколаївщині, природа навіть інша. Неначе трішки пустеля. На полях - валуни і тріщини такі, що рука заходить. Ми туди до його батьків у відпустку що­року їздили».

НАЙКРАЩІ ДЛЯ МАМИ ДОНЬКИ

«Не так давно моя молодша донька ска­зала: «Мамо, ти ніколи нами не хвалилась. А ти нами пишаєшся?» Я кажу: «Надзви­чайно!» - розповідає Любов Григорівна. - Мої доньки дуже хороші. Так, кожна мати хвалить своїх дітей, але мої дуже розумні, без перебільшення. Молодша з першого класу сказала: «Я буду вчителькою». І ля­льок у дворі навчала, і дітей з вулиці. Хоч як тяжко тоді було, а сама поступила у пед­училище. І коли їй на вступному екзамені по математиці четвірку ставили, Олена сказала: «Я з Вами не згодна. Я знаю на п’ять». Екзаменатор поставив їй три до­даткові питання - і вона отримала п’ять! Прилуцьке училище донька закінчила з чер­воним дипломом, Ніжинський педінститут
- з червоним, магістратуру - з червоним. І хоч тоді важко було у Прилуках роботу пе­дагогу знайти, але у першій школі було міс­це вчителя української мови, і вона пішла. Без блату, без нічого. Господь нам поміг! Через три роки запропонували їй роботу завуча, а потім і директором стала. І пра­цює вже, мабуть, більше 10 років. Молодша також закінчила школу з золотою медал­лю, а Київський політехнічний інститут - з червоним дипломом. Коли вчилась там, за­кінчила ще і інститут фізичної культури. Вона спортсменка. Струнка, але височень­ка. Гирями «гралась» по 16 кілограмів. Їзди­ла на змагання і по Україні, і за кордон, від­стоювала честь інституту. Зараз працює на французьку компанію. Каже: «Я заро­бляю для України валюту». Війну зустріла у Києві. А потім змогла до мене приїхати.

Два з половиною місяці у мене жило 8 чоло­вік. І рідні, і знайомі».

У Олени Геннадіївни - також дві доньки. Старша Оксана теж закінчила Київський політехнічний. Також золота медалістка. Зараз працює програмістом у компанії з поставки ліків. Молодша Вероніка у цьому році закінчила 11 класів. Так само з золо­тою медаллю. На НМТ набрала 194 бали і могла вибрати будь-який інститут. Вибрала Львівську політехніку, бо там, на відміну від Києва, не дистанційне навчання.



ВІЙНА ЗАБРАЛА ЗЯТЯ

Сержант ЗСУ, командир відділення рег­ламенту та ремонту електроспецобладнання ремонтного взводу бронетанкової техніки ремонтної роти батальйону матері­ально-технічного забезпечення в/ч А4722 Олександр Михайлович Рогальов під час виконання бойового завдання у результаті артилерійського обстрілу противником Роботиного і Малої Токмачки у серпні 2023 року отримав вогнепальні поранення, не сумісні з життям. Кавалер ордена «За муж­ність» ІІІ ступеня похований на Горовій Білещині. Любов Музика і досі не може стримати сліз, коли розповідає про зятя. Коли ми з нею бесідували, родина якраз справляла по ньому роковини.

Вчився він у Ніжинському агротехнічному коледжі, але з майбутньою дружиною по­знайомився у дитячому оздоровчому табо­рі у Криму, де обоє працювали вожатими. Чоловік закінчив Сумський державний уні­верситет за спеціальністю «Енергетичний менеджмент». Служив в армії у Одесі. Був снайпером. З 2014 по 2015 роки воював у зоні АТО. Мав позивний Волноваха. Його робота у Прилуках була пов'язана з елек­трикою. Останні роки працював за кордо­ном.

«Коли почалась повномасштабна війна, Саша був у Нідерландах, - розповідає, ви­тираючи сльози, пенсіонерка. - Відразу по­їхав сюди. Ми всі просили: «Сашо, не приїж­джай». А він сказав: «Моя дружина і діти в Україні, я не можу не приїхати». І на другий день після приїзду о восьмій ранку був вже у військкоматі».



На війні, згадує жінка, Олександр був спо­чатку снайпером, а потім через великі про­блеми зі спиною довго лежав у госпіталі. Коли вийшов, сказав, що не може бути снай­пером, бо мав вже 45 років і через проблеми зі здоров'ям не міг вже багато бігати і носити на собі озброєння.

На річницю загибелі у Прилуки приїхали побратими, їх відпустив командир. «Вони розповідали, що під Роботиним було не те що пекло, то навіть слабо сказано, - плаче пенсіонерка. - Там навіть рельєф поміняв­ся під час бойових дій. Вийшло якось так, що хлопці пішли вперед за штурмовиків. Саша координував бій по рації, доповідав про вогневі точки. Поранений був важко, у голову. У свідоцтві про смерть також було вказано про множинні переломи рук. Пере­бита була, мабуть, і кровоносна артерія. Товариш його намагався витягувати до тих пір, поки сам не отримав поранення. Коли прийшов до тями, його, як і інших по­ранених, забрала самоходка. Двохсотих тоді змушені були залишити. І Саша два місяці вважався зниклим безвісти. Лише 11 жовтня ми змогли його поховати».

«Донька і досі дуже тяжко переживає втрату, - веде далі жінка. - Згадує, що коли він телефонував на початку того літа, то декілька разів сказав: «Я додому не приїду». Мовляв, всі там ляжуть. Вони ж бачили, що там робилось».

СПІВАЄ, АБИ НЕ БУЛО ВАЖКО

В Онищенківський сільський будинок культури Любов Григорівна приходила, ще коли працювала у Прилуках. Йти їй недале­ко. Будинок її знаходиться навпроти розпис­ної зупинки на повороті з Богданівки. А коли вже пішла на пенсію, учасниці народного аматорського колективу «Журавка» вмови­ли її співати разом.

«Я не вважаю себе великою співачкою, - зізнається. - Не є солісткою. Можу співати лише у гурті. Просто нікому у нас більше співати. Людей немає».

Колектив наразі виконує лише українські пісні. Для самої Любові Музики російська мова є табу з 2014 року. «Тоді Саша пішов на війну, - розповідає. - А телефони ще слабуваті були, так о п’ятій - шостій ран­ку чоловік телевізор включав, і ми новини про війну дивились. У колектив я прийшла у 2012 році, а у 2014-ому сказала: «Російські пісні співати не буду».

Першим художнім керівником була у них Олександра Володимирівна Яцун, яка за словами Любові Григорівни, народила ко­лектив. Вона - вчитель з дуже гарним го­лосом. Грала на баяні. З нею «Журавка» виступала на «Фольк-music», у 2013 році їх показували на телебаченні. Десять останніх років «Журавкою» керує Максим Даниленко. «Музикант від Бога, - із захопленням розпо­відає пенсіонерка. - Композитор, сам пише і музику, і пісні. Грає на баяні, гітарі та со­пілці».
Чисельність колективу коливається. «За­раз нас дев’ятеро, а було і дванадцять, - розповідає Любов Музика. - Хтось зали­шає. Хтось йде назавжди. Колектив вже не молодий. Я Максиму весь час кажу: «На жаль, ми їдемо у передостанньому вагоні». Але заміни нема. Нема людей».

Життя у селі жінка справедливо називає нелегким. «Це лише у магазині огірки та помідори красиво лежать, - каже. - Але ж їх треба виростити. І сапувати, і полива­ти з такою спекою, як була, треба. Раніше більше господарство тримали, а зараз нам вже не під силу. Город був великий, то від­дали сусідові. Картоплі ще трішки садимо, але донька зі мною «воює». Каже: «Мамо, на той рік картоплі не будем садити». Та хіба її зараз так і їдять. Це раніше: картопля смажена, картопля варена, картопля туш­кована! Можна було б все залишити, зви­чайно, але я думаю: що робитиму у Прилу­ках? Дітям та онукам заважатиму. А тут - колиска наша. Всі сюди з’їжджаються».



«А пісня - то відпочинок і розрада для душі, - продовжує жінка. - Коли вдома лише на фотографії дивишся, то тяжко. При­ходимо сюди, по 2 - 3 години займаємось співом - і легше. Вранці встала. Старі та­почки, шорти, футболку одягла і так до вечора ходиш. А є дні, коли о 13-ій годині переодяглась, нарядилась - і сюди. З усіма пощебетала. Максим, буває, ще й жарто­ма кричить на нас. Чи все продали, запи­тує, коли довго говоримо».

Улюбленою піснею пенсіонерка називає твір Максима Даниленка «Доля». З цією піснею вони їздили на фестиваль у Кропив- ницький. Там здобули гран-прі. Було це до повномасштабної війни. З її початком не збирались півроку. А потім вирішили допо­магати своїм співом воїнам. Проводили бла­годійні концерти. З колегою Світланою Же- денко ходили попід хатами і збирали гроші. Так назбирали на дві військові машини. Але то вже інша історія, про яку «Прилуччина» обов'язково розповість.

Джерело: “Прилуччина та Прилучаночка”, Андрій Бейник

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.