У Гутищі залишилось троє жителів

І всі чоловіки. Два переселенці, які прибули з Донбасу в село 2014-20215 року, а один місцевий.



Ще 10 років тому, коли переселенці прибули в село, тут мешкало 22 людини та декілька дачників. Село дуже мальовниче, оповите лісом та річкою Убідь, яка з усіх сил пробивається через сухостій, що один-у-один падає з берегів у воду. В центрі села ростуть не тільки мухомори, а й білі і це у цю неврожайну осінь. У селі 4 робочі колодязі, а вода у них дуже якісна. Жителі для технічних потреб використовують воду, проведену зі скважин, а для споживання беруть воду з колодязів. У селі давно, принаймні років 10 нема ні магазину, ні клубу, ні ФАПу та й мешканцям нічого не потрібно, вони самі для себе створюють затишок і комфорт. Міські чоловіки зробили санвузол, придбали пральні машини-автомати і всю сучасну техніку для кухні. Вони б і ради були, щоб село оживало, є охочі та хат нині ніхто не продає. Отже знайомимось

ЛЕОНІД КОВАЛЕНКО ЗАКЛАВ МОЛОДИЙ САД

У 2022 році він виса­див більше 100 різних видів дерев, зайнявши приблизно 4 сотки го­роду. Є декілька сортів яблунь, груш, сливи, які вже цьогоріч дали свій перший урожай, абри­коси, 8 штук персиків, черешні, горіхи, мали­на, навіть є хурма і гра­нат. Крім цього чоло­вік обробляє увесь го­род біля хати, а це ще 6 соток. Невелику пло­щу займає 3 сорти по­луниці. Садить він горо­дину, уродили і кавуни. За звичкою садить і ка- шові гарбузи, хоча вже наївся ними і в більшо­сті тепер роздає. У чо­ловіка є думка готувати сухофрукти для подаль­шої реалізації.
В день, коли ми заві­тали у Гутище, госпо­дар працював на городі, поливав усі саджанці. Розповів, що і дерева, і полуницю потрібно на зиму і весною обробля­ти від хруща. Тож купив препарат «Антихрущ» і ось розводить відповід­но до інструкції та поливає. На городі жодної травинки. Виявляється Леонід Михайлович не косить її між деревами, а обробляє розчином, що знищує бур’ян. А го­род зазвичай виорює на зиму, щоб весною відразу садити карто­плю і все інше. А ще та­кий метод, вважає, збе­рігає у піщаному грунті вологу. «Якби в нас був чорнозем, то, напевно, на зиму не було б сенсу орати. Я саджу карто­плю під лопату, не твер­до. Потім, коли зійде, пі­сочок зверху просапаю від зілля, а внизу зали­шається волога. У за­сушливе літо, це вихід. Хоча на урожай це мало впливає. Ось, напри­клад, сусід-дачник при­хильник тільки весняної оранки. Урожай щороку різний, залежить більше від сорту, погодніх умов, можливо, від удобрен­ня», - прокоментував господар.

Коли з Луганщини при­їхав чоловік у Гутище, батьківщини його мами у 2014 році, а про це ми писали 2017 року (№32 від 12 серпня), він за­йнявся вирощуванням бройлерів. Мав власний інкубатор і більше ти­сячі молодняка. Це був його основний вид за­нять і дохід, бо на той час пенсії ще не одер­жував. Для птиці зайняв цілу кімнату, на стела­жах, ніби на птахофа­бриці, відгодовувались бройлери. Потім чоло­вік їх продавав живою вагою, міг і приготувати чисту тушку.

Але з часом у нього з’явилось інше заняття, він зайнявся ремонтом дрібної побутової техні­ки, пральних машинок, пилососів. І нині він про­довжує свою улюблену справу. Це йому близьке ще з часів, коли працю­вав головним енергети­ком на заводі. У його мі- ні-майстерні можна ви­брати і пральні машин- ки-автомати, і мікрохви- льовки, які були у вико­ристанні.

Леонід Михайлович довго виношував ще одне своє захоплення і нарешті... Колись він займався розмножен­ням акваріумних рибок в домашніх умовах, по­чинаючи від збирання малесеньких ікринок, і до появи молюсків. А якось сосничанка пода­рувала йому акваріум. Він не один рік стояв пу­стим і ось знову в ньо­му з’явились маленькі мешканці, які додають господарю і насолоди, і нових мрій.

Леонід Коваленко за­хоплюється їздою на мотоциклі, а для робо­ти, звичайно, в нього автомобіль, яким мож­на доставити до клієн­тів пральні машинки і скупитись продуктами і всім необхідним.

«ВЕЛИКЕ ЩАСТЯ ЖИТИ В СВОЄМУ ДОМІ»

Валерій Білик з 1961 року народження. Він одноліток і товариш дитинства Леоніда Коваленка. Разом вони проводили колись літ­ні канікули, а тепер по сусідству проживають. Гутище для Валерія Яковича - батьківщи­на матері. Вона моло­дою поїхала на Донбас і там зустріла чоловіка, з яким виростили трьох дітей. Одна сестра вже відійшла у вічність, а старша залишилась на Донбасі. Рятуючись від смерті, а це не просто слова, Валерія два рази
привозили на розстріл до церкви, та якось не наважились натис­нути на курок, напев­но, близько до чолові­ка був ангел-охоронець, він спочатку поїхав на батьківщину батька, на Хмельниччину. Сім’я за­лишилась дома.

Думав, я влаштуюсь, обживусь, а тоді їх забе­ру, - каже чоловік.

Але побувши там, він зрозумів, що прожи­ти не зможе. Житло на Хмельниччині дуже до­роге, а він приїхав з пу­стим гаманцем, бо які були гроші витратили ще дома - шматочок сала на Донбасі у війну 2014 коштував 300 до­ларів. Можна було за­лишатись у тітки, є й інші родичі, та переко­наний, що велике ща­стя жити у своєму домі у спокої і мирі, без війни. Тому вирішив приїхати у Гутище. Хата діда та баби вже зайнята, посе­лився поруч. Власники її просили тоді 22 тися­чі гривень. Спасибі, ви­ручив двоюрідний брат, який позичив йому таку суму. Довго він їх зби­рав, бо перебивався ви­ключно на ту допомогу, яку надавала держава. І все ж, одержавши пен­сію, повернув позичене.

Одержавши 980 грн. допомоги, я зайшов у банк і спитав чи й на­далі мені будуть плати­ти ці гроші. Так, сказа­ли там, бо ж я прописа­ний у Донбасі. А незаба­ром приїхала повна по­ліцейська машина чо­ловіків, ніби ловити зло­дія. Кажуть, ви незакон­но одержували фінан­сування, потрібно по­вернути назад держа­ві. Треба, значить по­верну. І з пенсії я повер­тав ці гроші. Отак дер­жава мені допомогла. Я ж не знав, що гроші ви­плачуються тим, в кого нема де жити. Я ж хо­тів все по закону. Тому ніколи ніякої гуманітар­ної допомоги я не отри­мую, розраховую тільки на себе.

Видно, що Валерій - чоловік запасливий, солі купив упаковку. У сушарці лежать гриби та риба. Чоловік каже, що грибів в цьому році мало, а ось риба виру­чає, бо його город ви­ходить прямісінько на Убідь. Захотів посма­кувати, пішов і дивись, щось та й є. І від спе­ки влітку його рятувала річка. Тільки погано, що річка замулюється і за­харащується трухлими деревами.

В дитинстві вона була широкою і повноводою. А нині тільки навесні красується. Ось цю ді­лянку я сам окультурив від сухостою та й погли­бити вийшло. Весною, коли була повінь і вели­ка течія, я зробив так,

щоб вимивалося дно річки. Тепер влітку на ямочці не росте зілля, купайся, хоч увесь день.
Колодязь люди самі організувались і почи­стили.







Дачник Волошко профінансував, а я попро­сив хлопців і вони почи­стили колодязь. Потім я його накрив, зробив ла­вочки, на яких відпочи­вали старенькі сусіди, які ходили сюди за во­дою. Тепер вони покій­ні. Вода в цьому колодя­зі цілюща, тільки її п’ю, а свердловина у мене для санвузла, - каже чо­ловік.

Все життя Валерій Якович трудився у за­бої на шахті. Це виключно під землею. І так 25 років стажу. Не бачив світла, особливо взим­ку, коли йшов о 5.30 на роботу і повертався о 16-ій.

Важко ми пророби­ли. Вже моїх товаришів по роботі нема на цьо­му світі. А я живу, дяку­ючи оцьому гутенсько- му свіжому повітрю. Щодня беру собаку і йду на прогулянку до лісу, мені так треба, бо без оцього (показує на ба­лончик, яким рятуєть­ся від астми) я не живу. У Гутищі прекрасно! Що можемо самі робимо, а що ні просимо за плату. Та що нам треба. Я са­джу 2-3 відра картоплі, цибулю, часник. А мор­кви, бурячка купив. Коли тільки приїхав, запорав увесь город біля хати, а це 25 соток. Але яка з того користь: сам не по­дужаю обробити, а най­мати нема сенсу. Тепер щороку міняю клаптик землі і обробляю.

Валерію не скучно. Каже, що в нього на Чернігівщині багато рід­ні. У Загребеллі проживають двоюрідні брати, тітка. Цього літа гостю­вав на Хмельниччині, був у Херсоні, у Чернігові. До нього теж постійно приїздять ро­дичі, особливо гамірно у храмове свято.

До повномасштабного вторгнення на храм при­їжджали музики - мої товариші, було весело. Нині звісно не грається і не співається, - каже чоловік. - Село ожи­ло б, але люди, власни­ки будинків, не бажають продавати їх, кажуть, а що за них візьмеш. Та не головне ж гроші, го­ловне, що село житиме. Ось нещодавно приїха­ла сім’я із Одещини. Які вони були в захваті від роздолля, бо в своєму селі вони тримали ста­до корів і з цього жили. Але ніхто не погодився продати будинку, тому вони поїхали шукати інше житло.

Валерій Якович ніко­ли не сидить без діла. Посадив декілька кущів винограду сорту «Лідія» і робить вино, щоб при­гостити своїх гостей.

БУДИНКИ ДАЧНИКІВ ТЕЖ ОШАТНІ

З третім жителем села ми не зустрілись, бо не було його вдома. Зате пройшлись сільськими вуличками. Бур’янами вони не позаростали. Будинки дачників теж ухожені. А ще прямісінь­ко обабіч дороги натра­пили на мухомори, а по­тім побачили частину бі­лої товстої ніжки з сві­жозрізаного білого гри­ба. Жаль, але не при­крашають центр села розвалені будівлі клубу та магазину.

Джерело: “Вісті Сосниччини”, Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.